Веніамін та тарганчики

Колись дуже давно, коли люди не опанували всіх трамвайних та тролейбусних колій, які простягалися на дуже віддалені території, в якісь яри, дрімучі ліси та полонини, один з тролейбусів – заблукав. Деякі люди розповідають, що в певний проміжок часу цей тролейбус можна побачити. Він дещо загадковий, як "Летучий голландець", весь сяє, прикрашений гірляндами, примарливий...

І ось одного разу нашому головному герою – Вені довелося їхати з чудового міста Луганська до не такого далекого, сусіднього містечка. Їхати приблизно хвилин Веніамін довго стояв на зупинці, а час був пізним... Йому треба було проїхати через все місто, до певного перехрестя, де ходили до міста спеціальні автобуси. Стояв на зупинці Веня годину, дві, вже змерз, бачить – їде тролейбус. Він, не задумуючись, "запригнув" у нього.

Ідучи проходом в тролейбусі, Веня хлопнув по плечу статного чоловіка у шляпі і попросив продати йому проїзний квиток.

Чоловік у шляпі обертається до Вені, а в нього обличчя таке ящурне, пошарпане часом.

– Ха-ха-ха, – своїм пронизливим, грубим голосом засміявся чоловік у шляпі.

Веніамін не на жарт злякався і зрозумів, що це дійсно той самий тролейбус-примара.

Тут він почув голос водія: "Ходи-но сюди, юначе!".

Веня, поки йшов до водія, дивувався примарам-пасажирам, які сміялися з нього та простягали свої кістляві руки...

Лобове скло тролейбуса заплетене павутинням, замість звичних для водіїв брелоків – висіли справжні летучі миші, які також посміювались про своє, мишине...

– Юначе, – звернувся до Вені водій. – Нумо, спитай мене про щось, про що ніхто за тисячі років у мене ніколи не питав. Звісно ж з трьох разів, як буває у кожній з казок. Якщо спитаєш, відвезу тебе куди треба, якщо три спроби будуть мимо, то будеш їздити з нами вічно...

У Вені почалася справжня паніка, охоплена холодним потом...

– Скільки зірок на небі? – питає Веня.

– Ха-ха-ха, – залився сміхом водій, відповідаючи йому чітку астрономічну цифру.

– Скільки кісток у тілі собаки? – питає вдруге Веня.

– Ха-ха-ха, – знову засміявся водій і відповів йому на питання.

У Вені майже закипів мозок у роздумах, він не розумів, яке ж таке питання задати водієві, щоб вибратися з цього тролейбусу. Він хватається за поручень тролейбусу, звисає на ньому і тут його осяяла думка – він використовує третю, останню спробу.

– А чому таргани не живуть в поручнях тролейбуса? – в надії питає Веня.

Водій задумався і каже:

– Знаєш, таке питання мені ще ніхто не задавав. Добре, я виконаю свою обіцянку і відвезу тебе туди, куди скажеш.

Нарешті тривога та переживання залишили Веніаміна, він розслабився, підбадьорився, адже він дав відкоша самому водієві примарного тролейбуса.

Вони їхали, але тут водій запитує у Вені:

– А ти взагалі знаєш, хто такі таргани?

– Так, – відповідає Веня. – Такі маненькі козявочки, що бігають по кутах та набридають людям.

– Єх, – говорить водій, – нічого ти, Веня, не знаєш. Добре, поки ми їдемо я розповім тобі легенду про тарганів.

Колись дуже давно, в деякому царстві, в деякому государстві, жили люди. Їх було досить мало і разом з ними жили таргани. Але були вони дуже милі – біленькі пухнастики, трохи більше кішки, але менше собаки. З гостренькою мордочкою та хвостиком з китицею. Вони добрі, все розуміли, але говорити не вміли.

Мешкаючи разом з людьми, вони і їли за одним столом, і спали разом, і всю хатню роботу допомагали виконувати. Що не попросиш – все зроблять.

Звісно, як і в кожному царстві у людей був свій цар, який пропагандував папізм та зверхньо дивився на своїх підданих.

В цього ж царя була дочка – Марта – принцеса з особливими прихотями та забобонами. Настав той час, коли Марті треба було виходити заміж.

Довго і нудно піддані та сам цар шукали, вибирали принца, який би погодився одружитися на юній принцесі. Так і склалося – відгукнувся на дану пропозицію "заморський" принц, але красенем він не був: весь у прищах, страшненький, худий, блідий...

Прийшов час весільних гулянь. Так як людей в цьому царстві було мало, в королівство запросили на святкування і тарганів. Нагадаємо, вони дуже милі – біленькі пухнастики, трохи більше кішки, але менше собаки. З гостренькою мордочкою та хвостиком з китицею. Вони були дуже добрі, все розуміли, але говорити не вміли.

Царська зала в головному палаці стала велелюдною, була прикрашена квітами, звідсіль лунала гучна музика, збиралися гості, які ограбовуючим поглядом милувалися помешканням та чекали на головних винуватців свята. Разом з людьми сиділи і маленькі тарганчики, які тепловипромінювали щастя та з особливим трепетом очікували на наречених.

Але в цьому царстві жив колдун – Ихш – старий такий дядько, який мешкав десь на висілках, на краю царства, у власній хатинці. Його років зо 300 ніхто вже не бачив і люди гадали, що Ихш взагалі давно помер. Але він був живий, проте люди забули запросити його на весілля.

Ихш образився на людей, став він до них жорстоким. В цей момент повз хатинки Ихша пробігає тарганчик – біленький пухнастик, трохи більше кішки, але менше собаки. З гостренькою мордочкою та хвостиком з китицею, розфарбований, весь в святкових стрічках, бантиках...

І тут звідкись пролунав гуркіт грому. Тарганчик злякався і почув від старого колдуна прокляття: "Хто поцілує принцесу в день весілля, той перетвориться на сотні тисяч мерзенних істот".

Тарганчик миттю побіг до Палацу, де вже проводилась церемонія весілля. І тут лунає: "Гірко!".

Наречена "бере" за худесенькі плечі свого принца і протягує свої вуста для першого шлюбного поцілунку. І саме в цей момент в залу забігає цей тарганчик і намагається між ними втиснутися, щоб завадити цьому поцілунку. А принцеса, так, ніжкою відпихає цього тарганчика і продовжує тягнутися до принца. Тарганчик знову намагається встати між ними, але принцеса дала команду прислугам, щоб цього малого забрали від них.

Тарганчик виривається від прислуг і в якомусь останньому, безглуздому стрибку опиняється між нареченими і лизнув своїм язиком ніс принцеси.

Гуркіт, грім, блискавки і цей біленький, пухнастий малюк перетворюється на сотні тисяч мерзенних істот, яки вимушені тепер мешкати в підбоях людських домівок...

Минуло багато років... Білі, пухнасті тарганчики, як і все біле, пухнасте і добре, в процесі еволюції – вимерло... Залишились ось ці козявочки та люди...

Таргани продовжують жити разом з людьми, їсти з одним столом, вони все розуміють, але нічого сказати не можуть...

Але в проклятті Ихша був один постскриптум: "Той, над ким здійсниться дане прокляття, може знову стати самим собою, але за умови, якщо його також хтось поцілує".

Якщо ви хочете собі справжнього друга – біленького, пухнастого, трохи більше кішки, але менше собаки, з гостренькою мордочкою та хвостиком з китицею, доброго і розумного, то запасайтесь терпінням, поцілуйте 100 тисяч тарганів і може трапиться диво.

©ViennaSelen 6.03.2024

PS. Ця невеличка казка була вигадана та розказана чудовим поетом, письменником та музикантом з Луганська – Веніаміном Д’ркіним, який помер в 1999 році, у віці 29 років. Я хотіла цією казкою віддати належне пам’яті Вені, а тому переробила її на власний лад з використанням і заміною заданих слів.

Права та авторство не порушені)))