Мала

Чи то був якийсь сон, чи якась мара? Що було вчора? Чи було то вчора? Уривки вечора, почуттів і відчуттів. Одне зусилля. Що ж було?

Був вечір. Була Тоня. Вони збиралися. Чорні крески над очима, шикарні довгі вії, трохи тіней на повіках, трохи блиску, трохи ружу на і так молодих рожевих щоках. Останній штрих – червона помада.

- Блін, у тебе гарніші очі вийшли, Лесю, і помада тобі більше личить… А дай мені якусь свою сукню? У тебе ж багато.

Скриплячі дверцята шафи… Сукні, блиск, сміх Тоні. Тоня пахне ваніллю – нові парфуми.

- Щаслива ти, Леська… І вбрання у тебе гарне, і туфлі, і хлопець найгарніший у селі… Скажи, це ж він, Тарасик, твоїм першим буде, правда?

- Я мала́ ще! - сміялася і шарілася.

Першим…

- Подарунки тобі оно які носить… Можна я ще оту сумочку візьму? Блін, класна сумочка. Ех, якби в мене було стільки грошей, як у твого тата, я б собі найкращих шмоток накупляла і хлопців найкращих!

- Тю, хлопці ж не продаються!

- Дурна ти, Леська! Продається у нашому світі все! Можна ще оті туфлі?

Дурна. Дурна? А потім? Що ж потім? Темно, тільки місяць високо в небі, пуста вулиця, гавкіт собак і клацання клямок – оце щовечірнє «на добраніч» для втомленої худоби. Що ще? Бажання веселитися, сміятися, відчувати. Адреналін. Сміх Тоні.

- Дівчатка, ви просто королеви! Лесю, квітко моя!

Відраза від того голосу. Коли вона його чула? Колись. Давно. Вона не хоче їхати з ним.

- Відвали, Сергію!

- Ой-ой, які ми недоторкані! Добре-добре! Сідайте, кралі, довезу з вітерцем! – відразливий голос.

- Ой, Сєрьожа, яка в тебе машина крута! - то Тоня і скрипіння шкіряного сидіння.

І той запах. Той нудотний гіркий запах нової шкіряної оббивки змішаний із запахом ванілі. Тоня пахне ваніллю. Чому він такий гидкий? Далі, згадуй далі. Що?

Сільський клуб. Розмальовані дівчата, розхристані парубки - курили на ґанку і сміялися. Голосна музика, пронизливий дівочий вереск. Вона, Леся, теж верещить – їй подобається діджей. Весело! Так, було весело і… щемко.

- Давай пройдемося, - то вона кричить до Тоні, перекрикуючи музику, - може Тарас десь є.

Тарас. Її любий Тарас. Він був там? Ні, його не було, зате були однокласники, кілька коктейлів і голосна музика. Сергій… Там був Сергій. Чого вона танцює з ним? Млосний солодкуватий запах шкіряних сидінь і… ванілі.

- Ооо, малютка, ти королева. Мала, ти просто супер!

Її верне від тих слів.

- Лялю.. - шепіт у самісіньке вухо.

І той запах - ваніль і шкіра.

- Може, підемо десь, де я зроблю тобі дуже добре?

- Ти здурів?! – то ж вона кричить, так, кричить і відштовхує його з усієї сили.

- Слухай, хлопче, ти б ішов собі подалі, - чує й озирається.

То Тарас відштовхував Сергія, а той, піднявши руки вгору, слухняно відходив з такою ж, як завжди, дурнуватою посмішкою на обличчі. Тарас! Серце б’ється, так голосно, так швидко, так боляче.

- Я твоєї допомоги не просила! – закричала. – Сама собі дам раду!

Ватяні ноги, а серце от-от заглушить музичний біт. Але ж хотілося іншого. Так-так! Забути про свою гордість і кинутися до нього. Схопити, обійняти і не відпускати вже ніколи в житті. Тарас! Грець уже з тим поцілунком, може то Тоні здалося, може й не цілував він тої шльондри. Та чи буде найкраща подруга брехати?!

Вона це пам’ятає. Так, вона бачила його очі, очі Тараса, так. Але далі. Що далі? Музика. Так багато музики і так багато очей.

- Лесю, я вийду, подихаю, щось мені недобре. Ти танцюй, я зараз.

Хто це говорив? Це ж Тоня. Так, Тоня. Тоня пахне ваніллю. Тоня була, а потім пішла. А вона залишилася. Дивилася в його очі, так старалася наблизитися до них. Іще трохи і вона просто піде до нього! І нехай буде, що буде! Іще тільки крок. Зробити тільки крок.

- Лесю! Тоні погано!

І знову ваніль і шкіра - Сергій. Нудота.

- Кличе тебе. Щось вона роз’їхалася, мала. Перепила може. Ходімо!

І ось вона біжить. Біжить туди, де вітер, де не чутно вже музики, і свіже повітря.

- Я її в машину посадив, бо бачу зовсім відлітає. Швидше!

- Чого так далеко?!

- Не було де припаркувати!

Тиша. Гидка тиша і страх. Було темно. Так, було темно, але потім - різке світло. Світло і запах. Той самий запах шкіряних сидінь і солодкої ванілі.

- Е, а де? Де Тоня? – тільки й могла вимовити.

Холодний жах давить горло.

- Я не хочу, відпусти...

Це ж вона говорить. Вона. Це було? Коли це було? Це було. Це було вчора.

- О ні, лялю. Я своїх слів на вітер не кидаю. А кричатимеш, то я тебе тут і поріжу. Мені ж нічо не буде, ти ж знаєш.

Сльози. Солоні та їдкі. Сльози текли їй у рота, у вуха. Біль. Чорний, як ті сидіння, як та ніч, як той страх, як та безвихідь.

- О, лялю, та я ж в тебе перший! Вважай, тобі пощастило.

Вона плакала, а він таки її різав. Він різав її дитинство, яке закінчилося тієї самої миті. Він різав її теперішнє і майбутнє, її мрії і сподівання. Різав її віру в людей, довіру й любов. Нещадно тнув здатність кохати і віддаватися коханню. Бо як можна? Як їй тепер можна?

Чи то був сон? Вона б усе віддала, щоб то був тільки сон. Та це тепер була реальність. Гидка, липуча, безвихідна, із запахом шкіри, ванілі і бензину.