Посадка, що залита кров'ю

   Декілька днів тому штурмовики відбили російські позиції, тепер задача піхоти зайняти ті позиції, змінити штурмовиків і тримати оборону. По новинах говорили про контрнаступ, але ніхто з цивільних навіть не здогадувався якою ціною давався цей контрнаступ, скільки втрат у наших військових, скільки поранених, але рахували втрати ворога, навіть їх перебільшували.

  «Бредлі», або як я її називав американська МТЛБ, під'їхала на РОП теплого літнього вечора, ми швидко вибігли з бойової машини, вигрузили свої речі і  побігли в посадку, де були нариті окопи. «Емка" гучно запищала і швидко почала зникати в полі направляючись у глибокий тил.

  —Хто старший? — запитав молодий хлопчина в мультикамі без знаків розрізнення.

  —Я, — відповів Сергій «Грім», сержант років тридцяти.

   —Зайди до мене.

   Грім увійшов у бліндаж, а ми залишилися сидіти в окопі і слухати канонади з передової. Зізнатися – було страшно, хоч і воюю вже 4 роки, пройшов ООС, обороняв Чернігів, приймав в участь в обороні Бахмуту, мав поранення, кантузії, після Серебрянського лісу наша бригада проходила злагодження 3 місяці в Старичах, а тепер знову Донбас, клята Донецька область яка принесла багато горя, що росіянцям, що українцям.

  Через деякий час Грім вийшов з бліндажу і зібрав нашу групу з восьми чоловік. 

   —Сказати по правді – там п...да, — почав він. — Вночі по нас прийде проводнік і ми підемо на «нуль», не знаю, чи двома групами будемо йти чи однією. Окопи, кажуть, там не погані, бліндаж один, в основному там нори, криють без перестанку, наші там вже чотири дні стоять, «двухсотих», слава Богу, нема, але багато кантужених, нам лише протриматися три дні, там нас поміняють.

   —Плюс, — відповів Іван Іванович, мобік років більше п'ятидесяти.

   Ми поховалися в окопах і почали чекати тих проводніків. Вже стемніло, в небі з'явилися зорі і місяць який освітлював поле. Вже почало клонити на сон, я сів на корточки обпершись спиною об холодну стінку траншеї, так і провалився в сон. Нічого не снилося, ніби тільки-но заснув і одразу поступила команда «збиратись».

  —Воду беріть, — сказав проводник, старший солдат років двадцяти. — Кожному по два пака.

   В мій рюкзак вліз лише один пак води, другий пак я поніс у руці. Ми йшли однією колоною, тримаючи дистанцію один між одним в п'ять метрів. Пройшли близько трьох кілометрів, потім заховалися в одній з посадок, там перепочили хвилин зо п'ять і пішли далі попід посадкою, передова відчувалася, все було ізрито воронками від снарядів, дерева покошені від осколків. Втомився дуже сильно, спина нила від броніка та рюкзака, шия боліла від каски, плече втомилося від автомата, та ще й руки втомилися нести воду. Зайшли посадку, точніше в те, що від неї залишилось, дерева були зрубані осколками, від дерев залишилися лише метрові пеньки, гілки валялися кругом, стояв трупний запах.

  —Обережно, «двухсотий», — переступаючи лежаче дерево тихо сказав проводник.

  Я переступив те дерево і побачив бездиханне тіло москаля, яке лежало мордою до землі, я його обережно переступив і пішов далі за хлопцями. Деякі участки ми перебігали з окопа в окоп, бо ті місця були простріляні ворогом. Зайшли на одну з позицій, де залишили чотирьох наших хлопців, а ми: два проводника, я, Грім, Дід і Карась пішли далі. Пробігши метрів зо двісті ми спустилися в глибоку траншею, як над нами почулося жужання дрона. Ми зупинилися, посідали в траншеї.

  —Це наша пташка? — запитав у рацію один з проводників.

  —Так, "Соловей 23", — відповіли йому у рацію.

  Ми посунулись далі, як раптом я почув свист та побачив яскравий спалах, вибухнуло за спиною і я відчув вибухову хвилю, яка штовхнула мене в спину. Я швидко ліг на дно траншеї, тримаючи рукою каску. Нас почали крити мінометним вогнем.

  —Це точно "Соловей 23"? — кричав у рацію проводник.

  —Так, наш.

  —А чому по нам прицільно б'ють?! Усі розсосалися!

   Я скинув з себе рюкзак і побіг по траншеї, знайшов глибший окоп, накритий гілками з дерев, там і заліг. Було дуже страшно, міни свистіли і вибухали зовсім поряд, на мою спину сипалися грудки землі, куски гілок з листям, і здавалося, що щас одна з мін прилетить в мене. Я чув виходи з міномета, наростаючий свист, зажмуривши очі готувався до найгіршого, міна пролетіла наді мною і вибухнула метрів зо п'ять від мене, знову "виход", наростаючий, діючий на нерви свист, зажмурив очі, вибухнуло. Так продовжувалось близько години, може більше. Утихло швидко, я поповз до місця де скинув рюкзак, там побачив Сергія, що пригнувшись біг в мою сторону.

  —Єгор, ти нормально почуваєш?—спитав він мене.

  —Так, — відповів, — тільки трохи кантузило.

  —Де Дід?

  —Він далі, — показав я пальцем в ту сторону, з якої я повз.

   —Погукай його, зараз видвигатись будемо.

   —Плюс.

   Я побіг по траншеї, погукав Івановича з позивним Дід, сивого чоловіка років за 50. Дід накинув на себе рюкзак і ми побігли до Грома. Коли всі зібралися ми пішли далі, вийшли з траншеї, пробігли ще 200 метрів по стежці, яка була усіяна гілками, зрубаними кусками дерева і спустилися  в черговий окоп.

  —Всі поховалися під укриттями, не скупчеємося, — приказним тоном сказав лисуватий чоловік.

  Я зайшов у бліндаж, в якому курили два чоловіка. Я теж закурив.

   —У вас таке часто, що щойно було? — запитав я.

   —Та ми самі тут другий день, — відповіли мені. — Але такої фігні ще не було.

   Через декілька хвилин увійшов Грім. Погукав мене та Діда, потім показав нам нори в траншеях.

  —Це ваша нора, поряд моя, — сказав нам Грім.

   Першим у нору заповз Дід, потім я. Броніки та каски ми не знімали, так і полягали спати. Сон ніяк не йшов до мене, було не зручно лежати удвох в тій норі, також почали мерзти коліна.  Ніби почало щось снитися і десь вибухнуло, я одразу відкрив очі, прислухаючись до кожного шороху. Я розумів куди ми потрапили і мені важко вірилось, що ми звідси вийдемо живі. Проклята війна! Ненавиджу її! Ненавиджу росію, тих клятих кацапів, що прийшли до мене з війною, ненавиджу нашу владу, яка допустила це все і кидає нас на м'ясо.

   Вранці, близько сьомої ранку, я почув хлопки, схожі на постріли з автомату, десь з поля. Я швидко потягся за автомат, дослав патрон в патронник. Як я боявся цього! Страх переповнював мене, я розумів, що позиціїї не готові до оборони, людей мало, тут два виходу: смерть або полон, і не знаю, що краще.

   Визирнувши з нори, я побачив Грома, який біг на дальній СП.

  —Сєрьог, що там? — запитав я.

  —Контакт з підарами, — відповів він.

   Як потім виявилось, то був не контакт з ворогом, то були ворожі дрони, які висіли над нами та щось скидали видаючи звуки пострілів чергами, а потім, коли наші відкривали вогонь у відповідь дрон скидав ВОГ. Так у нас з'явився перший "трьохсотий", хлопчина з іншого підрозділу.

  Пізніше нас почали крити артою. Свистіло та вибухало без перестанку, снаряди падали в посадку, в поле, навіть прилітало перед бруствером траншеї. Знаходячись в норі, здавалося, що вибухає над нами, і в той час був страх не перед снарядами, а боявся, що після чергового прильота нора не витримає і нас засипе тоною донецької глини, а нас ніхто не знайде і не відкопає, запишуть "пропавші без вісті".

   Десь перед обідом все утихло, кацапи почали обстрілювати сусідню позицію. Сонце пригріло і я вирішив трохи покімарити, поспати нормально не вийшло, здригався від кожного тупоту ніг.

   —Іванович, Єгор, — погукав нас Грім. — Не спите.

  —Та ні, — відповів я.

  —Для вас задача є: ви та ще три чоловіка... вам треба буде забрати трьохсотого і витягти на евак.

   Треба так треба. Я нацепив на пояс РПС, одягнув бронежилет та виліз з нори, потім з Дідом пішли до дальньої СП, яка знаходилась в кінці стометрової траншеї. Там нас вже чекали.

  —Ваша задача, — почав лисуватий чоловік, — десь кілометр звідси лежить трьохсотий, треба його витягти на точку евакуації та чекати доки не прибуде евак.

   —А ми зможемо з ним висидіти? — спитав чоловік високого зросту з рудою бородою. —Там чисте поле, в кращому випадку буде ще п'ять "триста", а в гіршому...

  —Це наказ! На його місці може буде кожен з вас, це ваш побратим і його треба витягти.

   Довго сперечатись не вийшло. Ми вилізли з окопу та швидкими кроками пішли в напрямку пораненого. Все-таки дрони нас засікли і нас почали крити мінометним вогнем, через кожні 2-3 кроки приходилось лягати на землю, міна пролетіла, вибухнула неподалік, осколки прошуршали над головами і ми побігли далі. Повезло, що на шляху знаходився бліндаж, в який ми заскочили і де вирішили перечекати обстріл, але з'явилася інша проблема, над нами висіли 2 дрони, один мониторив, а інший робив скиди, не даючи нам вийти з того бліндажа.

   Також у тому бліндажі знаходився полонений кацап з перебитими ногами, якого кинули свої ж товариші. "Рускіє сваіх не брасают", тепер ця фраза для мене дуже смішна і смішно звучить. Того полоненого вже четвертий день охороняв чоловік з розвідки з позивним "Рись". Розвідник розповів, що той кацап сидів у тюрмі та й з місця позбавлення волі пішов до російської армії, пробув на фронті близько місяця і тут наші війська пішли на штурм, той кацап був поранений в ногу і щоб його не витягувати свої ж вирішили добити, але прострелили іншу ногу, той доповз до цього бліндажа, декілька діб там сидів, нічого не їв, пив лише свою мочу, доки його не знайшов "Рись", який допитав, дав полоненому води і перев'язав рани.

   —До вас йдуть ще два "триста", — прозвучало в рації.

   —Плюс, — відповів чоловік з рудою бородою.

    Через деякий час ми почули тупіт ніг, то були два молодих хлопця, які були поранені.

    —Ховайтесь в бліндаж, — сказав їм молодий хлопчина, може років двадцяти, що сидів коло мене. — Над нами дрони висять.

    —Та ні, ми далі, — відповіли вони.

     Відійшли вони від нас, як відразу почало вибухати. Почалось хвилювання за тих поранених. Чи дійдуть вони? Пізніше я дізнався, що ті хлопці дійшли до точки евакуації і вдало були евакуйовані в тил.

    А ми ще сиділи в тому бліндажі. До дронів та мінометів ще підключився і танк, який бив прицільно, приходи були зовсім поряд з бліндажем.

    —Що робити будемо? — запитав бородатий.

   —Треба якось вибиратися, — відповів один.

   —Добре, трохи утихне і будемо вибиратись.

   Я з Дідом домовився, що ще посидемо тут, може кацапи заспокояться і ми зможемо нормально дійти до позицій, тим більше ми не знали з якого підрозділу і з якої позиції була група бородатого (як я дізнався його позивний "Рагнар"). Через деякий час його група вийшла з бліндажу і побігла в напрямку позицій під "супроводом" ворожих дронів та артилерії.

   А над нами далі "висіли" дрони і відпрацьовув танк. У мене вже не витримували нерви, я відчував і злість, і відчай, і страх. Я гадав, що ми так і залишимося у тому бліндажі, танк бив все ближче і ближче, було відчуття, що він зараз просто розбере той блінжаж. Вибухнуло зовсім поряд, я дістав з кишені розкладного ножа і підійшов до полоненого, приставивши лезо до його горла.

    —То все через тебе сука! — не відводячи від нього ножа говорив я. — Чому ти прийшов до мене?! Чому ти прийшов у мій дім?! Це моя земля, це мій Донбас! Що ти забув тут?!

   —Я... я нє хатєл, мєня заставілі— з тремором у голосі сказав кацап. —Я нє хатєл ваєвать, я протів вайни.

   —А що робиш тут?

    —Мєня прізвалі.

   —Єгор, охолонь, — сказав мені Іванович.

   Я прибрав ножа в кишеню і присів на дерев'яний ящик, що стояв поряд.

    —Ти ж казав, що з тюрми пішов, а тепер кажеш, що призвали, — сказав Рись. — Щось темниш.

   —Нєт-нєт, я бил на зонє, туда мнє павєстка прішла. Мнє аставалось атсідєть трі ґода, но сказалі єслі я не пайду в армію, мнє прадлят єщо дєсять лєт.

   —Ну ти і дебіл!

   —Ти "воюєш проти нацизму", скажи, я схожий на нациста? — запитав я полоненого.

   Той опустив очі і відповів:

   —Я нє вєрю навастям, сдєсь нєту нацистав, фашистав, я протів вайни, я нєнавіжу расійскую власть, нєнавіжу путіна. Пажалуста, пасматрі што у мєня с наґамі.

   Кацап підняв обидві штанини,       справи у нього були кепські, одна нога по коліна була синя, вже почалася гангрена.

   —Ну що, скоро здохнеш, — "заспокоїв" я його.

   Полонений ліг на бік і розплакався.

   —За што мнє всьо ета? Што я плахова сдєлал?

    —Тому що ти прийшов на чужу землю. Ми обидва солдати, обоє приймали присягу. А ти знаєш чим ми отлічаємся? Бо я воюю на своїй землі, за своїх рідних, за свою Батьківщину, щоб жити у вільній Україні, а ти сюди прийшов як окупант, як ворог, ти прийшов убивати мій народ на мою ж землю, це не твоя земля, це земля вільного народу, вільних українців, ви ніколи не будете топтати мою землю своїми брудними берцями, ми вас в любому випадку прогонемо з нашої землі.

    Черговий вибух, земля здригнулася, пилюка та осколки залетіли в середину, у мене заклало ліве вухо. Рись почав визивати по рації літунів (дронщиків), але в ефірі була тиша, або зв'язок не діставав, або вороги глушили.

   Через деякий час по мене з Дідом прибіг Рагнар. Коли настала повна тиша і не було чути дронів ми почали висуватись в напрямку наших позицій. Бігли швидко, бо дрони могли з'явитись в любий момент. Почувся постріл з міномета.

   —Виход! — голосно промовив Рагнар.

    Ми полягали на землю. Почувся свист, схожий на шелест, вибухнуло недалеко.

   —Побігли!

   Ми швидко підвелись і побігли далі. Ось я вже побачив наші окопи. Знову "вихід" з міномета, ми полягали, шелест, вибух, осколки просвистіли над нами, підвелись, побігли далі. Я швидко спустився в окоп і побіг до своєї нори у яку одразу ж поліз. Спина та голова були мокрі від поту, серце вискакувало з грудей. На годиннику було 16⁰⁰, чотири години просиділи в тому бліндажі. Який же цей день довгий, тянеться як вічність, хотілося щоб це був лише страшний сон.

   —Єгор, ти нормально?  — запитав мене Грім, підійшовши до нори.

   —Так, — важко дихаючи відповів я.

   —Я там мозок "командирам" виніс, щоб вас пішли забирати, я їм сказав, що ви вже нікуди не йдете, ніяких евакуацій.

   Настало затишшя, Сергій дав мені тепловізор, сьогодні чергуємо по черзі по дві години. Сергій заступив першим, потім я. Сильно чергувати не доводилось, вийшов з нори, пройшов три метра, з відкритої бійниці візуально подивився чи нема ворога і сховався назад в нору.  Звісно страшно висовувати голову з окопу та роздивлятись поле, не знаючи хто може бути попереду, найбільше боявся снайперів. Була б у нас ТРка (труба розвідника)...

   Уже починало темніти, відчергував Дід і тепер прийшла черга Влада "Карася". Я таких тупорізів ще не бачив, йому ж казали: "Подивився і заховався", а він ще по окопу шорхався. Як раптом у небі зажужав дрон.

    —Дрон висить, ховайся, — сказав Дід Карасю.

     Десь вдалині я почув постріли з артилерії і через декілька секунд вибухнуло перед окопом. Куски сухої, твердої глини полетіли в нору, все було в пилюці, яка забивала ніс і таке було відчуття, що виїдає легені. Пролунала ще два сильних вибуха, вибухало як раз перед нами. Невже Карась спалився?! Мені так хотілось його пристрелити!

   Стихло швидко, я вирішив вилізти з нори і дати копняка Владу, за його тупість.  Виявилось, що били і справді прицільно, вхід у нору трохи вивалило, тепер ніби і з нори легше вилазити, вхід став у два рази більший.

   —Сєрьог, ти цілий? — запитав я Грома, що знаходився у своїй норі.

   —Цілий, — почув відповідь з сусідньої нори.

   —У мене двері збільшились.

   —Та в мене теж ніби не зменшились.

   Я побачив Карася, що біг з кулеметом ПКМ у руці в сторону бійниці.

   —Ти куди з кулеметом, тормоз?! — грізним голосом запитав я його. — Ти що, будеш проти арти з кулеметом?! Чи будеш снаряди збивати?!

   Той мовчав, а лише розгублено дивився на мене.

   —Хулі ти не сховався, коли дрон повис над нами?!

   —Я був під масксіткою.

   —Якщо у дрона є тепловізор, то він і під сіткою тебе побачив, — сказав йому Грім.

    Почувся свист снаряду, що вибухнув у посадці. Карась побіг у свій бліндаж, що знаходився на краю траншеї, а ми побігли геть в сторону дальньої СП, я і Дід зупиниль у бліндажі, в якому я сидів у перші хвилини перебування тут, а Сергій побіг далі. У тому бліндажі стояло саморобне ліжко, зроблене з брусків та дошок, щоб було не так твердо на ньому лежали деякі речі та каремат, коли все утихло на тому ліжку з Дідом і заснули.

   Я прокинувся знову ж від вибухів. Не знаю скільки я поспав, може годину, може дві, місяць яскраво освітлював поле та позиції, світло попадало і в бліндаж. Вибухало ніби далеко, але з кожним разом "приходи" ставали все ближче і ближче. "Зараз вибухне напроти бліндажу",— промайнула думка, і я не помилився, спалахнуло і вибухуло зовсім поряд, аж земля здригнулася піді мною.

   Я почув швидкі кроки, це був Грім.

   —Єгор, Іванович, ви тут? — погукав нас Сергій.

   —Так, — відповів я.

   —Повертаємось у наші нори, танк працює.

    Дід вирішив залишитись у бліндажі, а я з Сергійом побіг до моєї нори. Першим поліз Сергій, а потім я, вибухало зовсім поряд, ми зачепилися броніками, не могли розминутися в тій норі.

   —Та що в тебе не виходить? — почав злитится Грім.

   —Я за тебе зачепився.

   Все-таки я зміг з нього скотитись і лягти поруч, в таких ситуаціях я ще не був. Через деякий час черговий обстріл закінчився і я зміг трохи подрімати, хоч і холодно було в норі, заснути було важко, від стіни тягнуло холодом і Сергій поділився своїм спальником.

   Уже щось снилось, ніби заснув добре. Прокинувся від яскравого спалаху і сильного вибуху. По нам почали працювати САУ, перед позиціями, в полі, з'являлися яскраві спалахи, вибухало без перестанку.

  —Капець нас криють, — з відчаєм у голосі сказав Сергій.

  —Ага, нас мабуть вони вбити хочуть, — сказав я у відповідь.

  Вибухи були дуже гучні, здавалося, що це був кінець, доживаємо останні хвилини.

   —Сєрьог, ти мене вибач, що я тебе підбив їхати сюди.

   — Все нормально, ми ж коли йшли на контракт домовлялися, що завжди будемо разом.

    Так, я і Сергій були з одного села, дружили довгий час, разом пішли на контрактну службу, і коли наш взвод відрядили до іншого батальйону, сюди, в це пекло, я підбив його йти. У нас тоді було шикування у сільському дворі, командир взводу запитував хто піде на "нуль", а хто йде в "отказ". Я тоді один з перших підняв руку, що піду на позиції, Сергій вагався, по його очах було видно, що він боїться, страх переповнював його. "Все буде нормально, трохи повоюємо, повернемось, зате не запишуть в "отказніки", після війни ще вдома пива вип'ємо", — говорив я йому. Грім підняв руку і підійшов до взводника. "І мене записуй, я буду в одній групі з "Мєлким"". Наступного вечора ми поїхали першою партією в це пекло і тепер не знаємо, чи вийдемо звідси живими, чи ні.

   Ніби обстріл скінчився. Настала тиша, раптом почувся гул літака, було відчуття, що серце провалилося в п'ятки, зажмуривши очі я притуловся до Сергія,  той до мене. От і все, тепер точно кінець. Два неймовірно сильних вибухи пролунали в районі сусідньої позиції, все навкруги здригнулося, було відчуття, ніби нас засипе у цій норі, але обійшлось, нора витримала.

  —Тут опасно, побігли в бліндаж, — сказав Грім.

   Ми швидко виповзли з нори і побігли до того бліндажа, де я недавно ховався від обстрілу. Івановича там вже не було.

  —Ні, не варік, — подивишись на це кацапське чудо світу, сказав Сергій. — Він весь світиться.

   Ми побігли назад. Дід, як виявилося, знаходився у Громовій норі.

  —Добре, біжи до Карася в бліндаж, а я залишусь у норі з Івановичем, — сказав мені Сергій.

   Я побіг у бліндаж, де було геть темно, я не знайшов Карася. Де він може бути? Я його тихо погукав, а він мовчить. Я побіг назад до Сергія.

   —Я не знаю де він, — сказав я Грому.

   — Та він там. Ти його гукав?

   —Так. А до вас можна?

   —Ти прикалуєшся? Ми самі удвох ледве вміщаємося, йди до Карася, він там.

    Я повернувся в бліндаж. Погукав ще раз Карася, той все-таки мені відповів. Я на ощуп, потихеньку пішов до нього, виявилось, що бліндаж ділився на дві частини: еспешка, а далі вирита нора, типу, місце для сну.

   —Я до тебе, —сказав я йому.

   —Ну добре, — відповів Карась. — Удвох не так скучно буде.

   Я ліг поряд біля нього, бронік та каску не знімав, так і ліг. Не вірилось, що я влігся в удобному положенні, вперше за весь час перебуваючи тут, не зігнувшись у три погибелі. Так і заснув.

   Ранок, як кажуть, почався не з кави. Близько восьмої ранку знову почався обстріл. Обстрілювали двома мінометами з двух сторін, іноді підключалися САУ та дрони зі своїми скидами.  Били без перестанку, спочатку один міномет, через пару хвилин інший, прилітало зовсім поряд біля бліндажа, від кожного вибуха закладало вуха. Було дуже страшно, я звернув увагу, що у бліндажа був лише один накат, а зверху накидані лише якісь дрючки, і я зрозумів, що прямого попадання він, не те що 100 відстоків, а цілих 500 відсотків не витримає. Здавалося, що кацапи саме по цьому бліндажу і цілились. Також звернув увагу на скиди з дронів, доки Карась не закурював — скидів нема, тільки він закурить, нікотиновий дим виходив через бійничку і одразу відбувався скид.

   Після чергового прихода мені здалося, що накат трохи здвинувся з місця і тут мені прийшла думка, що треба тікати з цього бліндажа.

    —А куди тікати? Кругом стріляють, — спокійним голосом сказав Карась.

    У мене було відчуття, що Карась випив заспокійливе, він на все реагував спокійно, лежав собі, курив, навіть не здригався від кожного вибуху. Я почув різкий свист і міна вибухнула ще ближче, здалося, що вибух був майже над нашими головами.

   —Тепер я точно йду звідси, — сказав я, швидко підводячись.

    —А толку? — знову спокійно сквзав у відповідь Карась.

     У тій темряві, де ми лежали, я почав шукати свого автомата, вибухнуло черговий раз, знову заклало вуха. Все-таки намацав свого автомата та взяв його у руку. Я засік час між пострілами — 2-3 хв, тепер сижу й чекаю, доки прилетить черговий раз і у мене буде час добігти до своєї нори. Звісно, який толк бігти до нори, яка ледве тримається, бстрілюють всю посадку? Було кругом небезпечно, але за ці два дні у мене ламалася психіка, уже доходило до паніки, здавалося, що ось-ось у мене буде нервовий срив. Ось я почув постріл з міномета зі сторони кацапів, свист, що діє на нерви і вибух, від якого здригається земля. Я швидко вибіг з бліндажа і побіг по окопу, ось і нора Сергія, але ні його, ні Івановича там не було. Я ліг на живіт і закотився в ту нору. Я почав хвилюватись за своїх побратимів, чи живі вони, чи не поранені. Де ж вони?

   Як же був правий Карась! Прилітало перед бруствером траншеї напроти нори, таке відчуття, що кацапський дрон засік мене та почав коректувати вогонь по мені. Я ліг на бік, притиснув коліна до себе, закрив голову руками. Від кожного вибуху на мене сипалися куски донецької землі. Господи, як же страшно! У мене сльзи покотилися з очей. Як же хочеться ще трохи пожити, як же хочеться до мами, до рідних! Мамо забери мене звідси, будь ласка, мені страшно, дуже страшно.

   Я згадав свою дівчину, хоч вона була ще не моєю, але я відчував, що вона буде моєю дівчиною і моєю дружиною. Я згадав її приємний голос, її яскраві карі очі, чорне, кучерявеньке та м'якеньке волося, її риси обличчя, її фігуру, уявив як я хотів би її зараз обійняти. Ні, я виживу, я повинен після повернення з цього пекла зателефонувати (моє відчуття тоді мене не підвело, після повернення вона мені сама зателефонувала і я їй  зробив пропозицію).

  Також я згадав свою маму, її ніжність, любов, турботу. Я так багато хотів їй сказати, найбільше хотів мамі сказати, як я її люблю і подякувати за все, те ж хотів сквзати і своїм бабусям. Мені важко вірилось, що вийду живим звідси, але мене чекали вдома, мене чекали мої старші, моя мама, бабусі, вітчим, моя трирічна донька, хотілося ще б зустрітися зі своїм батьком, який теж на фронті і якому теж не солодко. Господи, коли ж це закінчиться?! Клята війна, клята русня! Чому ми не можемо жити мирно, без війн, без вбиств? За що?? Чому заради амбіцій наших правителів ми повинні один одного вбивати?!

  Також дразнила одна думка: де наші танки? Де наша артилерія? Де підтримка? Чому наші мовчать? Невже нас просто злили, кинули на м'ясо як непотріб?! Я згадав лютий 2022 року, коли моя бригада була під Черніговом, коли ми крошили москалів сотнями, коли у нас була авіація, танки, "гради", артилерія, Байрактари. Де воно все? Де воно, коли так потрібне?! А зараз ми сидемо "голі" та "сліпі", коли нас криють артою день і ніч, не даючи нам спокою. Таке ж було і в Попасній, і під Бахмутом. Здавалося, що Донбас просто здають росіянцям, тільки ціною наших життів.

   Від нервів, страху та кантузій у мене вже починались галюцинації. Закривши очі, я бачив метеликів, білих, червоних, які літали біля мене. Мені здалося , що мені дах повністю зірвало і за мною "плаче" психлікарня.

   Близько 14⁰⁰ ворожі міномети замовчали. Невже все скінчилось? Але я почув гул літака. Я щосили зажмурив очі, очікуючи найстрашніше, дві бомби гучними вибухами впали десь у полі, земдя здригнулася, тріщина наді мною ще трохи збільшилась, у мене заклало вуха та відчув головну біль. Я побачив кров на своєму рукаві, мене охватила паніка. Невже я "трьохсотий", але болю ніде не відчував. Виявилось, що від вибуху у мене полилася кров з носа, я заспокоївся, ліг на спину. Дочекавшись доки кров зупиниться, я висунув голову з нори. Дронів не було чутно. Я звідти виліз та почув розмови у сусідній, у минулому моїй, норі. Там сиділи хлопці з іншого підрозділу.

   —Ви не бачили Грома? — запитав я їх.

   —Ми навіть не знаємо хто це,— відповів  один з них.

    Та де ж він? Я швидкими кроками пішов далі по траншеї, забіг у давно знайомий бліндаж, там сидів один чоловік. Я і в нього запитав за свого побратима, той також не знав за кого йде мова. Я вирішив залишитись у тому бліндажі. Десь вибухало, але говорячи з тим чоловіком, відволікався від того всього, тремор у руках скінчився, навіть захотілося їсти. Я згадав, що в мене в рюкзаку, який залишив у цьму бліндажі ще в першу ніч, лежить банка перловки. Я відкрив банку ножем, дістав з рюкзака ложку, яку постійно носив з собою. Я два дні нічого не їв і перлова каша виявилась в той час занадто смачною. Знайшов пів пляшки води, щапив ту кашу. Як під'їв ніби і настрій покращився.

  —А ти сам звідки? — запитав мене той чоловік.

  —Сумська область.

  —А конкретніше?

  —Охтирщина. А ти?

  —Ромни.

  Отакої, земляка знайшов. Я довгий час проживав у Ромнах, вчився там в школі, потім після строкової служби працював на заводі. Як виявилось той чоловік добре знав мою тітку та маму.

   Я почув тупот ніг. То біг Сергій. Я його погукав, але він мене не почув та побіг далі, я за ним. Догнав його біля своєї нори.

  —Ди ти був? — запитав його.

  —Там далі ще нори є.

  Ми повернулись до бліндажа. Я залишився, а Грім побіг до дальньої СП. Час від часу почало прилітати.

   —У мене п'ять-п'ять, — говорив земляк у рацію.

   —Плюс, — звучало лиш одне слово у відповідь.

   —Задовбали цією фразою, хай вже заглушать той міномет!

   Знову почувся вихід з міномета, шелест, міна розірвалася за 20 метрів від позицій.

    —У мене п'ять-п'ять, виход на дві години від мене зі сторони балки, приблизно три кілометра.

   —Плюс, в укриття.

   —А якщо вже укриття нема? — почулося в ефірі.

   —Копайте!

   —Чим?!

   —Це ваші проблеми.

   Ми з земляком з позивним "Майєр" розсміялися від такої відповіді.

   —Так ми виграємо війну, — сказав Майєр. —Там, на "Гепарді", вже позицій нема, тупо розібрали, окопи по коліна, нор нема, "Камікадзе" прям в нори залітали.

   —Капець, так що ця позиція ще нормально тримається.

   —Та почекай, скоро і цю розберуть.

   Уже починало темніти. Я вирішив пройтися до Грома з Дідом. Вони лежали в норах, що були виріті під брустверами одна напроти одної, над окопом було зроблене накритьо з деревини.

  Коли повністю стемніло почалася ротація, одні заходили, інші виходили. Почали працювати наші міномети. Невже! Невже вони існують! Де ж ви раніше були?! Почалося велике скупчення, деякі навіть не розуміли куди потрапили, світили ліхтариками, телефонами, виходили з укриттів, навіть не слухали нас, коли ми говорили, що висять дрони.

Через це почався новий обстріл.

   Я побіг у бліндаж, де сиділо ще троє бійців, яких я не знав. Як виявилось в основному крили по стежкам, які вели до позицій.

   —Дайте нам підримку! Нас зажали мінометами! — почулося у рації.

   —Підтримка мінус, — прозвучала відповідь.

   Почувся черговий виход з міномета, але вибуху не було.

  —Лошари, навіть міни не вибухають, — сказав хтось.

   Дарма раділи: почалу вибухати "касети", вони з кожним разом падали все ближче і ближче. Запустивши три касетних снаряда усе утихло, настала тиша.

   Через деякий час у бліндаж прибіг Грім.

    —Збирайся, ми виходимо, — промовив він.

    Невже!  Я накинув рюкзак та вийшов з бліндажа. Крім нас чотирьох виходило ще три чоловіка з іншого підрозділу. Ми вийшли з траншеї і пішли по стежці, переступаючи лежачі дерева, гілки, оминаючи воронки. На диво було тихо, навіть не було чути дронів. Спустилися в траншею, де вперше попали під обстріл, в кінці траншеї нас чекали ще двоє, трохи перепочивши ми пішли далі. Один участок ми перебігли і спустилися в наступний окоп. В небі почулося жужання дрона, ми поховалися під укриттям, накритим чорною клейонкою, позавмирали, в той момент я навіть боявся дихати. Дрон пролетів мимо і ми посунули далі. Пройшли дохлих кацапів, від яких стояв невиносний трупний сморід. Ось уже і евак. Там ми вирішили перепочити, попити води. Відпочили декілька хвилин і пішли далі, вже йшли попід посадкою, половину шляху пройшли.

  До РОПу дійшли десь за годину.

  —Ідіть далі, там будуть ще люди, — сказав поводир, звертаючи у свою посадку.

   За посадкою сиділи ще десь 30 чоловік. Це була велика помилка, тупість нашого командування, яке повинно знати, що не можна скупчувати людей, тим більше на передовій. Безмозгле, недолуге командування, яке ні на що не спроможне, лише заради зірок на погонах та за ордени можуть кидати солдат на вірну смерть, на м'ясо. Ми попили води та почали чекати доки нас вивезуть. Але розслаблятись було зарано. Десь почувся постріл з міномета, на який ми чомусь не звернули увагу, засвистіла міна, ми полягали на землю, вибухнуло неподалік.

   —І тут така ж фігня! — промовив я. — Та скільки можна?!

   Всі порозбігались хто куди, а потім на ходу вишикувались в одну колону та пішли по дорозі. В голові колони йшли я з Сергійом.

   —Ти дорогу знаєш? — запитав я його.

   —Так, я запам'ятовував, коли їхали сюди, бо я знаю вже наше командування, завести завезуть, а виходити самим приходиться.

   Вдалині почувся хлопок.

   —Виход! — хтось закричав.

   Ми полягали на землю. Міна зі свистом пролетіла над нами і вибухнула недалеко від дороги. Осколки пролетіли над нами, ми підвелись, пішли далі. Через декілька хвилин знову вихід з міномета, вибухнуло вже ближче. Між пострілами, як я засік на годиннику, було 5 хвилин. Незважаючи на туман, кацапи ніби бачили наш рух.

  —"Орлан", це така хрінь, що і через туман бачить, — сказав Грім.

  Як на зло вони били по голові колони, вибухало то спереду, то збоку.

   —Сєрий, може підари думають, що ми поводирі або командири, чому і ціляться в нас? — сказав я.

    —Можливо.

    —Пішли у хвіст колони.

    Я з Сергійом зупинилися біля розвилки, вирішили почекати коли колона пройде мимо нас і щоб ми злились в тій колоні, але чомусь всі зупинились.

   —Проходьте! Не скупчуйтесь! — крикнув я їм. 

   —А куди йти? — запитав один. — Тут дві дороги!

   —Прямо бля!

   Мабуть і ці подумали, що Сєрий поводир. Засвистіла міна, ми всі полягали, вибухнуло зовсім поряд, один з бійців отримав кантузію.

   —Проходьте вже! Я ж казав не скупчуйтесь! Понабирають дебілів, які дупля не відстрелять! Нормальні ж мужики, що ж ви так тупите?!

   Мене брала злість і страх. Якось не хотілось помирати посеред дороги, переживши те пекло в якому я був. Сергій пішов у середині колони, а я пішов у самий зад. Знову засвистіла міна. "Та скільки ж можна?!" — промайнула думка, падаючи на землю. Вибухнуло вже в хвості колони, недалеко від мене.

   —Та ви що, прикалуєтесь?! — сказав я, ніби кацапи мене чують.

   Тепер почало прилітати як у хвіст колони, так і в середину. Почувся, виход з міномета і ми знову полягали, наростаючий, діючий на нерви, свист і... міна не вибухнула.

   —Та щоб у вас всі такі міни були!

   Ось ми побачили "Бредлі", який рухався в нашу сторону, яка швидко розвернулася і чекала доки бійці посідають в середину. Всі бігли до неї, ніби побачили спасителя. Я розумів, що ми всі не влізимо в ту машину і сильно не спішив, та й бігти не було сил. Через гул "емки" я почув постріл з міномета і відбіг подалі від машини, знайшов ямку, сів на коліно. Може почулось? Та ні! Свист, я ліг на живіт закривши голову руками, в останній момент побачив спалах неподалік дороги і почув вибух. "Бредлі" завищала і дуже швидко почала зникати. Кацапи запустили ще міну в догонку, але, дякуючи Богу, не попали.

   Настала тиша, ми пішли далі. Нікого зі своїх побратимів я вже не бачив, лише 10 заморених чоловіків з іншого підрозділу. Йти було все важче, все тіло боліло від нагрузки, втома була невероятна. За ніч пройшов, мабуть, кілометрів 5. Та хіба вперше? Що з Попасної виходили кілометрів може зо десять, потім під Бахмутом відступали полем, йшли близько п'ятнадцяти кілометрів, але нас тоді ніхто по дорозі не крив артою.

  Пройшовши деяку відстань ми почули гул "Бредлі", яка зупинилалася перед нами. Ми повсідались на броню і поїхали в тил. По дорозі біля розбитого бліндажа машина зупинилась, з бліндажа вийшли Сергій, Іванович, Карась та ще декілька чоловік. Всі позалазили на броню, Сергій сів біля мене. Водій почав перераховувати людей, бійці почали кіпішувати: чоми ми стоїмо посеред поля?

   —Поїхали вже, — сказав Грім. — Над нами "Орлан" висить, зараз можуть знову наїбурити!

   —Та почекайте, — сказав водій. — Мені треба вас порахувати.

   —Тобі нас не жалко, так навідника свого пожалій.

   —Правда, поїхали, — вже сказав навідник "емки".

   Водій послухав все-таки  нас і машина рушила. Всю дорогу ми з Сергієм тримали один одного за броніки, щоб не випасти з броні, бо "Бредлі" швидка машина і маневрена на поворотах.

   Під ранок ми приїхали в наше село. Втомлені, невиспані, брудні ми зайшли в нашу хату. Там ще всі спали. Нам не вірилось, що все позаду, ми живі.

   —У мене пиво в машині є, — сказав Іванович.

   Скинувши бронік, він вийшов на двір. Я увійшов у кімнату, скинув з себе каску, бронежилет та повернувся до кухні. Іванович повернувся з двухлітровою пляшкою пива, налив його у два стакани, з Сергійом я пив з одного стакана, бо моя кружка залишилась ТАМ.

   —За те, що всі живі, — промовив Дід.

   Зробили по ковтку.

   —Я гадав, що вже не вийдемо звідти, — сказав я. — У мене вже глюкани були, метелики літали.

   —В тебе метелики, а в мене миші на двух ногах ходили, — сказав Сергій. — А ще мені сильно повезло, коли по дорозі міна не вибухнула, вона впала як раз біля моєї голови.

   —Це в тебе вже втретє.

   —Так, втретє...

   Ми допили пиво та пішли відпочивати. Я ліг на ліжко і мені не вірилось, що я вижив, різні думки не покидали мене. Я закрив очі і насолоджувався тишою. Яка ж вона приємна, та тиша! У мене в голові стояла лише одна фраза: Я живий, живий...

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.