Все заради миті

Три дні без сну, їжі та відпочинку. Попереду й позаду лише безкінечний, випалений сонцем степ. Фляга давно порожня. Але він іде, іде не зважаючи ні на що. Найважче вже позаду, лишилося тільки дійти.

Невже все це дійсно трапилось з ним? Невже він, будучи серед королівської варти, справді охороняв королеву під час її відпочинку в маєтку сестри? Як же сталося, що одна її випадкова посмішка перевернула його долю? Чому він, звичайний лучник, насмілився заговорити з нею? Що змусило її відповісти, підтримати розмову... а далі ще, і ще одну? А потім, коли та загадкова зірка повернулася до свого замку і чоловіка, то непомітно поклала в його руку білосніжну шовкову хустку, яку бідолаха беріг, наче ікону.

Після цього йому лише іноді щастило бачити її на лицарських турнірах та урочистостях, де ця ніжна квітка була присутня поряд з вдвічі старшим за неї чоловіком. Як же ця синьоока голубка стала його дружиною? Хоча, відповідь на це запитання була добре відома лучникові: союз між королівствами, корона, обов’язок перед батьківщиною... а ще вічна ріка болю, до якого її, певно, готували з дитинства. Ось так вона і має жити: з усім, але ні з чим; з титулом, але без влади; з чоловіком, але без кохання... навіки.

Тепер лучник із зорі до зорі жадібно пив скорботу. Та, єдина, була не просто недосяжна – нереальна! Все, що було йому відведене, це вологими очима дивитись на шовкову хусточку.

Але що то за доля, яка не любить знущатись, граючи з найпотаємнішими, найнездійсненнішими бажаннями?! Яка не дражнить голодного крихтою хліба?.. але голодний кидається на крихту бо знає: ні на що інше йому не варто навіть розраховувати.

Для лучника такою крихтою хліба стало оголошення короля про дракона, який спалив маєток якогось графа. А ще найвищу нагороду для того, хто принесе голову того дракона: поцілунок самої королеви.

...і кинувся голодний розганяти кубло гадюк, щоб дістатися до крихти.

* * *

Нарешті втомлений лучник вийшов на поміст посеред площі, став на коліно перед королем і витягнув із мішка вкриту багряною лускою голову з пробитим стрілою оком. Король захоплено підняв руку, дозволяючи натовпу вибухнути в присвячених стрільцю оплесках.

- Лучнику, твій подвиг неоціненний! – проговорив король. – Сьогодні ти зробив для королівства те, що не забудеться! Ти виконав королівське завдання, то отримай свою нагороду!

Вклонившись королю, лучник підвів погляд і зустрівся ним з тими бездонними сапфіровими очима, які от уже чотири роки не відпускали його. Така молода, вродлива, тендітна – королева ніби пропливла помостом, опинившись біля молодого чоловіка. Не відводячи погляду, вона ніжно поклала свою крихку руку йому на плече, а лучник, дбайливо її пригорнувши, ледь чутно прошепотів:

- Я кохаю Вас, моя пані.

У відповідь королева, блаженно прикривши очі повіками, мов змучений спрагою до чаші з водою, припала до вуст лучника. Їх поцілунок був довгим і ніжним, палким наче полум’я, якому не судилося палати довше хвилини. Понад усе їм не хотілося відпускати один одного, бо вони розуміли: більше такого щастя їм не ніколи випаде.

Але ця мить мала настати, і вона настала. Лучник уже не обнімав королеву, її рука не лежала на його плечі, а на губах, разом з присмаком солодкого раю, лишився гіркий смак відчаю.

Цей поцілунок протривав лише мить порівняно з тим, що йому довелося заради нього пройти, і що іще чекає попереду. Більше він не зможе поцілувати її, навіть обійняти, доторкнутися до білосніжної руки...

Їй належить прожити довгі роки спочатку королевою, а потім вдовицею у якомусь монастирі.

Ну а він має одружитися з дівчиною, яка йому байдужа, завести дітей і навчати їх стрілецькому мистецтву, аби вони колись теж могли б поповнити ряди почесної армії, захищати королівство... та стару королеву-матір, яка доживатиме віку з покритою чорною вуаллю головою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.