Дитячий садочок

Вихователька дитячого садка взяла за руку хлопчика та підвела його до майбутнього колективу, який розпорошено грався в ігровій зоні.

— Діти! — голосно сказала вихователька, у такий спосіб привернувши увагу — Сьогодні у нас нова дитина. Його ім'я — Сірий. Привітаємо його!

— Ві-та-ємо те-бе у ди-тя-чо-му са-до-чку! — повільно тягнучи кожне слово, хором проомовили діти.

— Молодці! Ну а тепер біжи, познайомся з діточками, — злегка підштовхнула Сірого до колективу дітей вихователька та відразу пішла геть з ігрової зони.

Сірий кілька хвилин стояв на тому ж місці, де його залишила вихователька. Ніхто із дітей не проявив жодного інтересу стосовно нього. Діти продовжували займатися тим, чим вони займалися раніше, наче нічого не сталося.

Сірий оглянувся на виховательку, яка сиділа подалі від ігрової кімнати. Вона щось писала в якомусь блокноті та зовсім не дивилася, чим займаються діти. Глянувши знову на дітей, Сірий зрозумів: "Вони тут самі по собі". Хоча вихователька і присутня, але їй однаково, що тут відбувається… Не проявила жодного бажання хоч якось контактувати нами.

Вона сиділа за столом і лише час від часу поглядала на дітей та щось записувала у блокнот, наче усе, що тут відбувається — це якийсь науковий експеримент.

«А дітей то, багато… Чому ніхто з них першим не підійшов познайомитись зі мною?» — подумав Сірий.

Він стояв біля порога дитячої ігрової кімнати і не знав, звідки та як почати знайомство. Нарешті вирішив: "Піду поступово, а там подивимось, що буде".

На початку ігрової зони стояла велика коробка з з безліччю кубиків різної форми та величини. Біля коробки сидів один-єдиний чорняволосий хлопчик, який будував якусь вежу з цих кубиків. Він був дуже сконцентрований, та здавалося, не помічав, що відбувається навколо.

Сірий підійшов до нього та кілька хвилин спостерігав, як він будує все вищу та вищу вежу, аж поки вона не падала під силою гравітації. Кожний раз, як руйнувалася вежа, хлопчик кривився та гупав кулаком об підлогу, а потім знову починав будувати вежу.

— Привіт, мене звати Сірий, — вирішив нарешті почати розмову Сірий після кількох падаючих веж.

— Привіт, а я Філ, — відповів той не відриваючись від складання кубиків.

— Що ти робиш?

— Хіба не видно? Будую вежу, — Філ продовжував складати кубик на кубик.

«Не дуже привітно», — подумав Сірий та продовжував спостерігати за процесом.

Коли вежа була знову майже готова, Філ роздратовано зламав вежу та почав складати все спочатку.

— Навіщо ти зруйнував вежу, яку вже майже збудував? — здивувався Сірий.

— Бо вона не досконала.

— Тобто?

—Ти що, сліпий? Вона не така, як треба! Мені вихователька сказала, що вона має бути досконала. Істинна. Я намагаюся зробити її такою, але не виходить.

— Ого. А як довго ти намагаєшся побудувати свою досконалу вежу?

— Усе життя.

— І хоч одного разу вийшло?

Філ нарешті відірвався від свого заняття і глянув на Сірого, як на якогось дурника:

— Ти що, дурний? Це ж неможливо! — і знову прийнявся до своєї сізіфової праці.

— Тоді навіщо весь час будувати?

Але Філ вже не відповідав. Всю його увагу зайняла побудова своєї «Вавилонської» вежі.

«Дивак та й годі», — подумав Сірий. Він залишив Філа з його вежею та пішов далі по ігровій кімнаті.

Недалеко від Філа, на стільці біля стіни, сиділа маленька та доволі гарненька дівчинка з русявим волоссям. Вона плакала та час від часу витирала рукавом своєї блакитної кофточки сльози та шмарклі з носа. Схоже, вона плакала вже дуже довго, бо її щоки були червоні, а рукави кофти вже добряче були мокрі від сліз.

«Чому її ніхто не заспокоює?» — промайнула у Сірого думка і він підійшов до неї ближче.

— Чому ти плачеш? — запитав Сірий та нахилився до рівня її очей.

Дівчинка трохи заспокоїлася, але продовжувала схлипувати, а тоді сказала уривчасто:

— Філ… Філ мене не любить… — і дівчинка знову розридалася з новою силою.

— Це той, що складає вежу?

— Ага, — сказала крізь схлипування дівчинка та кивнула головою.

— А звідки ти знаєш?

Дівчинка майже оговталася та почала говорити вже більш виразно:

— Я до нього підходила і хотіла дружити. Але Філ мене відганяє. Навіть не хоче, щоб я йому допомагала складати вежу.

— Хочеш, я буду з тобою дружити? — запропонував Сірий.

Дівчинка оцінююче оглянула його.

— Ти? — скривилася вона, наче він запропонував щось огидне. — Навіщо мені ти? Я хочу дружити з Філом. Я хочу, щоб мене любили.

— А чому ти не полюбиш себе сама? — запитав тоді Сірий.

Дівчинка подивилася на Сірого, як на дивака.

— Який мені сенс любити себе самій? Я хочу, щоб мене любив хтось інший. Хтось хороший. Щоб ми стали родиною. А ти… Ти ще ніякий. Не знайшов себе. Не хочу дружити з аморфним…

Останнє слово було сказане з огидою. Після цього дівчинка знову схилила голову та почала плакати.

«Ясно…» — подумав Сірий та відійшов від неї.

«Якийсь дуже дивний цей дитячий садочок. Чому я знаходжуся саме в ньому?» — міркував Сірий та прямував далі.

Недалеко від дівчинки на килимку сиділа юрба близько з шести дітей — дівчат та хлопців. Усі їхні погляди були спрямовані на одного хлопчика з кучерявим золотистим волоссям, який стояв перед ними та щось їм спокійно розповідав.

Сірий підійшов до хлопчика та відразу сказав:

— Привіт, я новенький. Мене звати Сірий. А що ви тут усі робите?

— Привіт, я Єшуа. Ми обговорюємо — маму! — сказав поважно хлопчик, який був серед них, мабуть, головним. Останнє слово він сказав із таким блаженством, ніби говорив про щось дуже дороге. Інші діти, почувши це слово, посміхнулися і занурилися кожен у свої думки.

— Маму? А це хто? — запитав Сірий.

— Це людина, яка дасть нам усе, чого нам усім не вистачає. Любові! Вона за нами прийде і забере нас звідси. У кожного вона своя. Мама дасть нам те, чого нам бракує, — відповів знову поважно Єшуа і інші діти йому зааплодували.

— А де зараз мама? Чому вона зараз не дасть те, чого нам бракує?

— Вона на роботі. — зітхнув Єшуа. — Приходить лише під кінець.

— І ви всі чекаєте маму? — запитав Сірий поглянувши на дітей, які сиділи на килимку.

— Так, приєднуйся до нас, — запропонував йому рудоволосий хлопчик, який сидів на килимку.

— Тільки так ми можемо спокійно провести час у цьому садочку. Чекаючи маму... — додала темноволоса дівчинка, що теж сиділа на килимку.

— А вона точно існує? Ваша мама? — запитав Сірий.

— Ми віримо у те, що вона існує. Це надає нам сили не впасти у відчай та не плакати, — відповів Єшуа.

— Ми обговорюємо те, що вона принесе з собою, коли прийде по нас, — знову додав рудоволосий хлопчик.

— Але є ж вихователька! Вона нам теж може дати, що ми хочемо, якщо її попросити, — відповів Сірий.

Діти скривилися, почувши про виховательку. Єшуа почав розмову:

— Вихователька не має любові! Безкорисливу любов має лише мама. Мама любить нас за те що ми є, і не чекає від нас нічого взамін. А вихователька каже нам, що добре, а що погано. Вона нас не любить. Карає коли заманеться. Від неї треба заробити похвалу, старатись. Вихователька — не мама. Приєднуйся до нас, і ти зможеш перечекати цей час у спокої, доки не прийде мама.

— Дякую за пропозицію, але я хочу побути в садочку, не думаючи лише про маму. Я хочу чогось більшого, — заперечи Сірий.

— Роби як хочеш, але ти повернешся до нас, — заспокоюче промовив Єшуа.

— Можливо, — кинув їм на прощання Сірий та пішов далі.

Наступним, кого побачив Сірий, був круглолиций, трохи повнуватий хлопчик, який їв. Він сидів в ігровій зоні, а на його столі було багато різної їжі.

— Привіт! Я — Сірий, — почав розмову Сірий.

— Привіт. Гедон. Я їм, — промимрив хлопчик, жуючи булку, яку тримав у правій руці.

— Та я бачу. Ти голодний?

— Ні, — Гедон припинив жувати.

— Тоді чому ти їси?

— Мені це подобається. Це дозволяє мені не думати.

— Не думати про що?

— Про страх перебування тут. Коли я їм, я відволікаюся. Бо я боюся.

— Чого ти боїшся?

— Садочка. Ти що, не бачиш, які ми тут усі? Ми поламані. Граючись іграшками, ми можемо створювати лише таке ж поламане, як і самі.

— Чому ти вважаєш, що ми поламані? — здивувався Сірий.

— Придивися уважніше. Хто із дітей насолоджується перебуванням тут? Ніхто. Усі чекають, щоб це все закінчилося чимпошвидше! Але ми не в змозі закінчити це самостійно. Ми, діти — заручники долі і лише кінець дня звільнить нас. Покинемо цей закритий простір середовища і розчинимося у свободі простору.

— Усі?

— Усі. Рано чи пізно.

— А чому з нами ніхто не грається?

— Бо ми нікому не потрібні.

— А ти чув про маму?

— Мами не існує. Це вигадка. Мені краще потонути у їжі, ніж думати весь час про те, чого немає.

— Звідки ти знаєш, що її не існує?

— Її ніхто не бачив.

— Мені казали, вона приходить на кінці.

— На кінці не буде нічого. Порожньо. Пустка. Тому я насолоджуюсь їжею, доки тут, — сказав Гедон та почав пити компот.

— Зрозуміло. Не буду тоді тебе відволікати, — промовив Сірий та хотів піти далі, але тут почув голос виховательки:

— Діти! Час іти на прогулянку! Усі шикуємось у шеренгу біля дверей.

«Нарешті, хоча б якась зміна», — подумав Сірий та попрямував до дверей, щоб зайняти своє місце в шерензі.

— Усі шикуємося у лінію, — продовжувала підганяти дітей вихователька.

Сірий став у лінію перший. Позаду нього почалася формуватися шеренга.

— Куди ми йдемо? — запитав Сірий хлопчика, що стояв позаду.

— Ніхто не знає, — відповів коротко той.

— Не розмовляти! — крикнула вихователька на Сірого.

«Правду казав Єшуа. Вихователька не любить дітей», — подумав він.

Коли усі діти стали в шеренгу, вихователька наказала:

— Усе. Виходимо!

Сірий відчинив двері, але штовхнув їх доволі сильно. Вони широко відкрилися та вдарили керамічний горщик, який стояв позаду дверей. У цьому горщику ріс великий вазонок. Від удару дверей керамічний горщик тріснув і з нього посипалася земля.

— Подивися, що ти наробив! — вихователька тицьнула пальцем в надбитий горщик, а потім схопила Сірого за руку, вивела з шеренги та продовжила кричати:

— Ти що, не міг відкрити двері обережніше!

— Я не винен! Я не знав, що там вазонок... — намагався виправдатись Сірий.

— Іди в кут і подумай над своєю поведінкою.

Вона силою відвела Сірого повз дітей, які співчутливо дивилися на хлопчика. Поставивши хлопчика в кут ігрової кімнати, вихователька крикнула до шеренги:

— Чого стали? Ідемо. Ми всі йдемо!

— А я? — тихо промовив Сірий до виховательки.

— Ти лишишся тут, доки не визнаєш, що ти винен.

Сірий разом з вихователькою спостерігали, як діти помаленьку покидають ігрову кімнату, виходячи через двері. Сірий не відчував, що він винен у тому, що розбив горщик від вазонка. Він його просто не бачив. Але коли з цілої шеренги дітей лишилося тільки троє, страх залишитись самому та ще й кутку, переміг гордість Сірого.

— Вибачте! Я винен! Візьміть мене з собою, — благально попросив Сірий та сльози б'покотилися по щоках.

— Ти недостатньо покараний. Стій в кутку, — жорстоко сказала вихователька та попрямувала з кімнати за дітьми.

Усі діти вийшли. Сірий почув, як двері зачинились.

«Чи мені стояти ще у кутку, якщо вихователька вже пішла? Напевно, ні...» — подумав Сірий та вийшов з кутка кімнати. Він підійшов до дверей та спробував їх відчинити. Вони були замкнуті на ключ.

Сірий залишився сам у кімнаті. Він злякано оглянув кімнату. Усі іграшки, що були в ігровій кімнаті та їжа втратили для нього сенс. Сірого охопило відчуття самотності.

«Ось, що чекає у кінці…» — подумав Сірий. Він ліг на підлогу кімнати та тихо заплакав. Сірий чекав. Чекав на маму та весь час думав:

«Вона ж мусить прийти! Так казав Єшуа — вона приходить на кінці. Єдине, що залишилось мені у цьому житті — це чекати на маму. Адже вона існує! Вона прийде і врятує мене! Своїми обіймами подарує любов, якої мені зараз так бракує...»