Під святковою обгорткою

— Юр, ми не вписуємось у графік. Ви повинні за п’ятнадцять хвилин вже розпочинати програму!

— Людочко, сонечко, якщо ми не зупинимось біля якогось магазину і я не куплю собі щось поїсти, тоді ти станеш жертвою акту канібалізму.

Останні десять років Юра ненавидів Новий рік. Точніше, не сам Новий рік, а той ажіотаж і навал роботи, який починався від середини грудня і закінчувався у середині січня. Бо в конкурсі найзабембаніших працівників у канун новорічних свят аніматори мають усі шанси посісти перше місце. Воно фінансово начебто привабливо — акторів, які відіграють Діда Мороза, Снігуроньку, Санта-Клауса та оленів у цей період хапають на раз-два. Але при цьому вони ледве встигають приїздити від одного замовлення на інше. Новорічні ранки у садочках, робочі корпоративи, приватні замовлення — для кожного клієнта своя програма, свій підхід проведення свята.

І ніколи не вгадаєш, як мине замовлення — чи то спокійно і гладко, чи попадуться якісь малі нахабні шибеники без ознак інтелекту й виховання. Вчора, наприклад, хлопчисько років дванадцяти влаштував істерику батькам, що йому подарували всього сім подарунків. А потім, прямо посеред програми, задер спідницю Снігуронці — Яні, напарниці Юри.

Зараз вони поверталися із корпоративу працівників банку із розкішним фуршетом. Юра і Яна, які від самого ранку гасали по місту від одного клієнта до іншого, не мали ані хвилини, аби закинути щось їстівне до рота — занадто щільний графік між замовленнями. І ледве власними голосами перебивали гучне урчання животів. Юра добряче запам’ятав, як один топ-менеджер банку, схожий на величезного борова, прямо перед ним наминав одну за другою канапки з червоною ікрою або сьомгою, поки Дід Мороз і Снігуронька водили хороводи і конкурси. І тепер Юра від голоду був ладний проковтнути навіть власну синтетичну бороду.

Людмила, начальниця їхнього івент-агентства, відвозила їх від одного замовлення до іншого. В дорозі такою лайкою крила інших водіїв, які підрізали чи не пропускали їхнє авто з фіксиками на капоті, що електрик Семенович із науковим ступенем по філології таких слів навіть не чув.

— Люд, ну серйозно, — вже і Яна відізвалася, витираючи з шиї піт від паркого синтетичного костюму. — Дев’ята вечора. Хочеш, аби ми знепритомніли під час програми? От буде весело малечі дивитися, як намагаються Діда Мороза і Снігуроньку відкачати.

— Ой, не нийте! — фиркнула роздратовано Людмила.

Авто різко звернуло з другої полоси в правий поворот під гул інших машин і зупинилося біля першого маленького магазинчику.

— Маєте дві хвилини.

Юра з Яною миттю вискочили з авто і побігли до магазину. Продавців та інших покупців трохи здивувала поява Діда Мороза і Снігуроньки, але аніматори не зважали на погляди оточуючих, бо їх турбувало лише одне на цю мить — їжа. А тому вони вхопили по пиріжку та пляшці йогурту й попрямували до каси.

— «Тільки не нийте», — перекривив начальницю Юра, поки чекали своєї черги. — Ми пашемо, шефиня собі в авто гріється і ютубчик поглядає. Або десь каву п’є.

— Не пінься, останнє замовлення на сьогодні, — видихнула Яна. — Потім нарешті по хатах.

— А завтра знову дурдом… І післязавтра… І післяпіслязавтра…

Яна співчутливо потиснула плечами. Їй-то більш-менш, бо Снігуроньок на фірмі три, періодично міняються, а Дід Мороз один на всі замовлення.

Поки їхали до чергового клієнта, аніматори встигли перекусити, що принаймні трохи додало їм сил для останнього на сьогодні замовлення. Добре, що Людмила була настільки зайнята їздою і розбірками з «оленями на дорогах», що не мала часу побуркотіти на підлеглих за крихти від пиріжків у авто.

Юра притулився лобом до скла, спостерігаючи, як минають за ним зимові пейзажі. Сніг. Це така рідкість за останні зими. А він навряд чи встигне навіть погуляти, бо повернеться додому, завалиться спати, аби завтра знову посміхатися й веселити інших людей. Якщо пощастить, адекватних. Якщо ні, то лише дарма надриватиме голос, а йому мозок винесуть добряче. Особливо діти. За останні роки нечасто попадалися діти, які щиро раділи аніматорам, охоче гралися, слухняно дотримувались правил конкурсів і дійсно виглядали щасливими. Переважно то були розбещені увагою та розвагами шмаркачі, яких уже нічим не здивуєш, могли нахамити або влаштовували такий дебош, що всі методи аніматорів для заохочення і привернення уваги просто вичерпували себе. А потім батьки звинувачували саме аніматорів у зірваному святі, а не себе у тому, що не змогли вбити у голови власних нащадків елементарне виховання і паростки поваги.

В душі Юри вже давно сиділа думка змінити роботу. В перші роки, ще будучи старшокласником, йшов на неї із щирим завзяттям, благо акторські здібності допомогли швидко влитися у професію. Але хлопець вигорів. Коли немає моральної віддачі, а тільки клювання від постійно невдоволених батьків та ще більш невдоволеної начальниці, тоді навіть найулюбленіша справа перетворюється у пекло. Тому Юра точно знав, що після цього новорічного сезону шукатиме іншу роботу, бажано подалі від людей.

Нарешті авто зупинилося навпроти кованих воріт заміського будинку. Він не був прямо палацом, але явно там жили небідні люди. Юра тихо заскімлив. За його особистою статистикою, саме в таких будинках найчастіше зустрічалися хамуваті батьки та розбещенні малолітні дітиська, яких уже нічим не здивувати.

— Так, тут, — Людмила звірила адресу будинку в записнику із GPS-навігатором. — Дівчинка Юля, 9 років.

— Скільки дітей ще буде? — перепитала Яна.

— Вона сама.

— Весело… — зітхнув Юра. — І на скільки часу замовили?

— На годину.

Хлопець вилаявся. Коли є групка дітей, то провести годинну програму нескладно, вона заповнюється віршиками, різноманітними конкурсами й вікторинами. А розважати весь час лише одну дитину трохи накладно. Втім, це вже не вперше. Начальниця завжди брала усі замовлення підряд, а як викручуватися аніматорам — не її турбота. Головне — задоволений клієнт.

Юра та Яна вилізли з авто, поправляючи костюми. Дівчина обтрусила бороду напарника від крихт, він допоміг поправити їй перуку, з-під якої вибилось кілька темних локонів. А тоді натиснули на кнопку дзвінку на воротах. З будинку їм назустріч вийшов статний чоловік у костюмі з накинутим на плечі пальто.

— Доброго вечора! Діда Мороза й Снігуроньку замовляли? — бадьорим голосом звернувся до нього Юра.

— Так. Дякую, що вчасно приїхали, — коротко та беземоційно відповів господар, відчиняючи ворота.

Юра і Яна мимоволі перезирнулися, прочитавчи думки одне одного і розуміючи, що це замовлення буде не з легких.

У передпокої вони змінили вуличне взуття на взуття своїх персонажів, остаточно перевірили, чи все гаразд із костюмами одне одного.

— Я залишу тут свій мішок, — звернувся Юра до господаря. — Покладете в нього подарунок для Юленьки себто від Діда Мороза, ми його вручимо наприкінці.

— Гаразд. Проходьте до вітальні, Юлія чекає на вас.

Юра зітхнув та попрямував із Яною, куди показав господар, тоді як він сам залишився у передпокої, аби покласти в мішок подарунок.

Віддати належне — господарі будинку мали смак. Інтер’єр мав стриманий лаконічний вигляд, від чого лише вигравав порівняно з маєтками а-ля Пшонка-стайл. Посеред вітальні мерехтіла вогнями прикрашена винятково сріблястими іграшками двометрова ялинка. У куточку біля вікна причаїлося біле фортепіано. У каміні мирно потріскував вогонь, а прямо перед ним на невеликому килимку спиною до входу у вітальню сиділа дівчинка.

Перш ніж окликати її, Юра відчув, як його смикає за рукав напарниця і показує на три фотопортрети, що висіли над каміном. На тому, що посередині — вже знайомий господар, Юля і усміхнена жінка, певно, матір. На трохи меншому зліва — сама дівчинка зі скрипкою в руках. На такого ж розміру справа — одна жінка. У чорній рамці. До горла Юри підступив ком.

— Схоже, мами вже немає… — ледь чутно прошепотіла мені Яна, а хлопець зі згодою кивнув.

— Гайда починати.

Юра беззвучно прочистив голос, а потім вже видав налаштованим дідівським басом:

— О-хо-хо, чув я, що тут проживає одна дуже хороша дівчинка! Та й ото подумав — а чи не зазирнути до маленької принцеси Юленьки в гості?

Сповнений щирим захватом погляд — те, чим зустріла аніматорів дівчинка. Вона ніби очам не вірила і мало не запищала від радості. Напруження, з яким Юра і Яна розпочинали це замовлення, одразу ніби вивітрилося. Якось із першого погляду стало зрозуміло — із цією дитиною вони поладнають.

Юля одразу підскочила до Діда Мороза і Снігуроньки, плескаючи в долоні та скоромовкою промовляючи, як на них чекала і чатувала біля каміну, гадаючи, що ті потраплять до будинку через димохід. Тим часом батько дівчинки, не привертаючи зайвої уваги, став біля стіни вітальні, налаштувавши на штативі камеру та розпочавши відеозйомку.

Третина замовлення минула за сценарієм — Дід Мороз і Снігуронька познайомилися ближче із Юлею, розпитали, чи добре вона поводилася, послухали від неї віршика, відповіді на різноманітні загадки, повели хоровод навколо ялинки, долучивши до цього дійства і батька, який, як не дивно, погодився.

Юра вже продумував у голові, чим би це забити решту часу програми. Як на зло, у втомленому за день мозку виринали тільки ідеї розваг для кількох дітей, а для однієї — геть нічого не спадало на думку. Хлопець ментально слав «теплі» побажання начальниці, яка взяла годинну програму для однієї дитини й навіть не попередила працівників, аби ті ретельніше підготувалися. Втім, «спасіння» прийшло саме по собі.

— Діду Морозе, Снігуронько, а можна… я вам зіграю? — запитала у них Юля, вказуючи на фортепіано. — Я вже давно вчуся грати на різних музичних інструментах. Я трохи освоїла фортепіано, скрипку і укулеле. Нещодавно вивчила кілька нових мелодій. Послухаєте?

Юра запитально глянув на батька. Хто знає, як він відреагує, що замість того, аби розважати дочку, аніматори просто повсідаються і слухатимуть її гру? Проте чоловік лише схвально кивнув, не змінюючи суворого виразу обличчя.

— Звісно, принцесо, ми залюбки послухаємо, що ти вивчила нового! — повів далі Юра.

Юля засяяла і миттю побігла до фортепіано, поки Юра з Яною вмощувалися на диванчик.

Хлопець не знав, як повинні грати на інструментах дев’ятирічні діти, що для того віку майстерно, що не дуже. Він чув знайомі класичні мелодії, невеликі огріхи у виконанні. Але Юра був переконаний, що у самого в дев’ять років знання музики обмежувалися постукуваннями ложками по батареї, від чого до них додому зачастили сусіди. Чомусь роздратовані. А тому віддав належне дівчинці — грала вона дуже навіть нівроку.

Проте на фортепіано Юля не зупинилася. Питаючи дозволу в Діда Мороза й Снігуроньки, вона хотіла ще продемонструвати навички гри на скрипці, а згодом на укулеле. Щоразу Юра поглядав на її батька в очікуванні обурення, але щоразу той давав мовчазну згоду.

Що сказати, це замовлення минало для Юри більш ніж добре і легко. Він міг нарешті перевести дух, а не цибати цілу годину. Та й не приховував відвертого захоплення цією дівчинкою — нехай ще недосконало, але Юля дійсно на свій вік володіла вже трьома музичними інструментами. А тому після кожної мелодії він аплодував щиро, без краплі награності.

— Принцесо, ти надзвичайно талановита! — похвалив її Юра. — На жаль, нам зі Снігуронькою треба квапитися і до інших діток. Але ми не забули про подарунок! Снігуронько, онученько, а чи не подаси ти Дідові Морозові його чарівний мішок?

Поки напарниця несла з передпокою реквізит, Юра продовжував:

— Принцесо, Дід Мороз вже старенький, інколи пам’ять в нього не дуже. Нагадай-но, що ти замовляла мені на Новий рік?

— Флейту-піколло, — відповіла завзято Юля. — Я дуже-дуже про неї мріяла весь рік! Мама обожнювала флейти й мріяла, аби я навчилася на ній грати. А я взагалі всі інструменти люблю! Я була слухняна весь рік, — запевняла дівчинка. — Добре вчилася, татові допомагала, друзям, підгодовувала місцевих котів, на музичному конкурсі посіла третє місце. Я написала тобі п’ять листів! Ти ж їх отримав?

— Авжеж, я завжди отримую листи, — підтвердив Юра.

А сам відчув легке нервування, поглядаючи на батька Юлі. Той не виявляв жодних емоцій, дивлячись у екранчик відеокамери. Хлопець дуже сподівався, що у мішку дійсно знаходиться та флейта. Бо це була не дитяча забаганка, а справжня ціль — втілити у життя мрію покійної матері.

Юра зазирнув у мішок, побачивши там незграбно запакований у кольоровий папір згорток. Втім, форма того згортку геть не нагадувала флейту, а скоріше… вазу?

«Серйозно?! Ваза?! — обурено пронеслися думки в Юри, і хлопець озирнувся на батька Юлі. — Ти, старий довбню, даруєш дитині вазу?! Та мала, напевно, тобі всі вуха протуркала про флейту! А ти купив вазу?!»

Хлопець повільно дістав подарунок, відчуваючи небувалий сором, ніби це його провина. Але ж в очах Юлі так і буде!

Дівчинка дійсно зрозуміла, що по формі то не схоже на флейту. Посмішка залишалась, але очі помітно згасли, коли вона приймала пакунок.

— Принцесо, я вже казав, що старенький, пам’ять не та, міг щось наплутати, — почав виправдальним голосом Дід Мороз. — Навіть якщо це не те, про що ти писала в листі, обіцяю наступного року точно не помилитися, — Юра особливо наголосив на цих словах, скоса зиркаючи на батька Юлі.

— Нічого, Діду, я буду рада будь-якому подарунку, — переборовши себе, щиро всміхнулась дівчинка, і почала розривати подарунковий папір.

Юра та Яна перезирнулися. Напарниця теж усе зрозуміла і помітно нервувала. Це був той випадок, коли вони обоє душею прикипіли до дитини і дуже не хотіли їй псувати настрій.

Але з-під паперу виднілась не ваза, а бордовий бархатний футляр схожої форми. А у футлярі була флейта.

Юра не пам’ятав, коли востаннє бачив настільки щасливу дитину від отриманого подарунку. Як же Юля стрибала, як вона обіймала спочатку його з напарницею, а потім батька, як довго дякувала їм за флейту. І розглядала її наче справжнісінький скарб.

Попрощавшись із дівчинкою, аніматори вийшли у передпокій перевзутися у вуличні чоботи, а за ними прослідував батько Юлі. Він відрахував купюри з гаманця і віддав їх Яні. Та перерахувала і недовірливо глянула на нього.

— Ви не помилилися? — перепитала дівчина. — Тут забагато.

— Чайові, — коротко пояснив чоловік. — За те, що провели чудове свято для Юлії.

— Правду кажучи, пів програми вона нам грала, а не ми її розважали, — мовив Юра.

— Для Юлії музика — це життя. А показати свої вміння Діду Морозу та Снігуронці, а також отримати їх оплески — чи не найбільша честь. Дякую, що послухали її.

Коли авто начальниці везло аніматорів назад у місто, і Юра, і Яна мовчали, дивлячись у вікна. Людмила продовжувала огризатися на інших водіїв, а потім помітила, що підлеглі якісь на диво мовчазні, хоча зазвичай після замовлень активно діляться враженнями від клієнтів. Проте не розпитувала, списуючи це на втому після насиченого робочого дня.

А Юра все прокручував у голові останнє замовлення і продовжував дивуватися наполегливості маленької дівчинки, а також її невимовній щирості. Втома, звісно, брала своє, але сьогоднішній день у нього завершувався у гарному настрої.

Хлопець хоча б ненадовго згадав те піднесення, яке відчував ще на початку своєї роботи аніматором. Згадав, чому свого часу її полюбив.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.