Карколомна Снігуронька

– Поки ви вирішуєте, червоне чи біле, нумо обробимо ваші подряпини.

– Дякую, я сама. – Аріна взяла запропоновану аптечку і чомусь зніяковіла. – Відпочиньте. Через хвилину я…

– Через хвилину ви будете в майже п’ятизірковому ресторані. – Андрій добродушно усміхнувсь і витягнув з-під стійки кілька порожніх тарілок і високі келихи. – Те, що ми з цим місцем тимчасово вибули з гри, не означає, що треба змиритися і чекати милості від природи.

Аріна відчула, що червоніє. Її супутник поводився так, немов для нього було звичною справою ловити на засніженій вулиці замерзлих перехожих, кликати їх до порожнього кафе і влаштовувати святкову вечерю. Складалося враження, що милиці дійсно йому не заважали. Чи він так захоплювався, що сам забував про них?

Поки Аріна розбиралася з ранками від гірлянд, на столику на коліщатках з’явились їжа і вино.

– Як ви? Нормально? – Андрій закінчив розкладати столове приладдя. – Ну, чим багаті… Дозвольте ваше пальто?

Вона зіщулилась.

– Холодно…

– Там, куди я вас запрошую, ви не змерзнете.

– Де це? – мимоволі в голос прокралася настороженість.

– За он тими дверима. – Андрій підштовхнув столик до затіненої стіни. – Ну ж бо, сміливіше! Цікаво дізнатися вашу думку про моє невелике хуліганство.

«Я й правда збираюся йти в невідомість?» – Аріна дивувалась сама собі.

Ніби у відповідь на її сумніви слабке світло блимнуло і згасло. Навалилася темрява – важка, лякаюча, неприємна і безпросвітна. Здавалось, вона – породження останньої розмови з Іллею, і від неї немає порятунку. Можна бігти, не шкодуючи ніг, ховатися або сміятись, але темрява прийде, накриє задушливим коконом, змусить забути приємні моменти і навіє тугу за втраченими можливостями.

– Не панікуйте, у мене є телефон. – У руці Андрія спалахнув екран.

Стало трохи спокійніше. Аріна провела долонею по гладких дошках, розшукуючи ручку, і штовхнула двері.

– Що це? Вогонь? – Вона бачила каміни і раніше, але жоден з них не був розтоплений. – Він справжній?!

– Як вам?

Їй подобалось полум’я. Воно несло тепло, обіцяло затишок, проганяло тіні і дарувало надію. Дрова заспокійливо потріскували, осинове поліно нещадно іскрило, вогняні язики лизали шорсткі стінки каміна, немов намагаючись вибратися назовні. Поруч стояла кочерга, трохи далі – невелика полінниця. Перед вогнем, на простій дерев’яній підлозі, розташувались оббитий хутром низький диван і масивний свічник із товстими свічками. Решта приміщення ховалась у непроглядній темряві, тому Аріна поспішила вперед, до острівця світла.

– Ой! – Вона за щось зачепилась і, придивившись, розгледіла величезну лапу з довгими кігтями. – О-о-опудало?

– Муляж. – Андрій підштовхнув столик на коліщатках до дивану. – Вдень видно, що ведмідь іграшковий. Це презент від сестри. Її образило, що минулого року Киця отримала від мене живого поні. Але не будемо про нас, Аріно. Сьогодні Новий рік, тому я взяв шампанське. Ви не проти? Прошу. – Він жартівливо вклонився і вказав на диван. – Стіл готовий. І… Вуаля. – Запалив свічки одну за одною. – Атмосфера диких земель створена. Смачного?

– Смачного.

Аріна посунулася, звільняючи місце біля столика. Зняла пальто, відчувши жар справжнього полум’я, з насолодою простягнула руки до вогню.

– Мені подобається, – сказала просто. – Дякую.

– Дякувати будете після вечері, – добродушно відмахнувся співрозмовник. – Ну, розповідайте.

– Про що? – розгубилась вона.

– Про те, чому гарна молода жінка з обручкою проводить новорічну ніч на вулиці.

– Я…

«…йшла додому», – ледь не випалила Аріна.

Смішна відмовка. Будь-хто зрозуміє: якби у неї була ціль, вона не сиділа б зараз поруч із людиною, чиє повне ім’я поки залишалося невідомим.

– Вас свято не обрадувало, – промовив Андрій. – Співчуваю. Важкий день?

– Важка ніч.

Хотілося виговоритись. Розповісти про те, як здорово пройшов цей рік, про плани, які могли збутися, про Іллю, що зруйнував усе… Але слова не складалися в фрази. Щасливі моменти перепліталися з неприємними, і вирішити, які з них головніші, не вдавалось.

– Ви давно заміжня?

– Майже два роки. Вчилися на одному факультеті, потім працювали в одній фірмі…

– Вже не працюєте?

Аріна зітхнула. Як же добре тоді було! Вони з Іллею разом прокидалися, разом вирішували проблеми, разом повертались додому… Підтримували одне одного, захищали, сміялись над неприємностями і вірили, що ніколи не здадуться.

– Після весілля чоловік захотів мати свій бізнес. Кафе, як у вас… Ми продали квартиру…

– Подаровану?

Звідки він дізнавсь? Іллі не подобалося, що квартиру їм подарували родичі Аріни, тому це ніколи не обговорювалося вголос.

– Яка різниця? – Вона нарочито байдуже знизала плечима. – Ми продали квартиру і наша мрія здійснилась.

– Ваша? Чи його?

А й справді, чи хотілося їй піти на ризик? Жити в кімнатці з вікном на цегляну стіну, економити на дрібницях, ночами думати, що все може обернутися крахом?

«Так, хотілось. Я підтримувала Іллю, бо кохала. І кохаю… Чи буду кохати після сьогоднішнього? Не знаю», – щоб не відповідати, Аріна перейшла до їжі.

Андрій помітив її небажання торкатися цієї теми. Відвернувсь, даючи час зібратися з духом, поворушив кочергою поліна в каміні…

– Кафе – це цікаво, – промовив підбадьорливо. – Людям потрібне місце, щоб перекусити і відпочити від проблем. Мені подобається робити життя трохи світлішим. Думаю, ви теж відчували відповідальність за настрій клієнтів?

– Я ніколи не займалася цим.

– Як? – Він щиро здивувавсь. – Але ви ж самі сказали, що…

– Що в мого чоловіка є кафе.

Аріна промовила це і була вражена своїми ж словам. Вона звикла говорити «ми», розповідаючи про сім’ю. Коли ж зникло почуття єдності, яке допомагало їм з Іллею переживати найважчі часи? Як давно вони віддалилися?! Бути того не може, що сварка, яка відбулася три години тому, так змінила її сприйняття світу. Ні, тріщина з’явилась раніше… Набагато раніше. Може, тоді, коли Ілля заявив, що управління – не жіноча справа, і перестав розповідати про плани?

– Зрозуміло, – тон співрозмовника не виказував зовсім ніяких емоцій. – Спробуйте еклери. Обіцяю, не пошкодуєте.

– Та нічого вам не зрозуміло! – ні з того ні з сього вибухнула Аріна. – У нас все було добре! Справи йшли вгору, знайомі заздрили, батьки нарешті змирилися з моїм заміжжям. Все було чудово! Я не хотіла більшого! Мене влаштовував наш маленький рай, уявіть собі! Я не з тих, хто мріє про Манхеттен. Мені подобається тихе щастя. Вечори біля телевізора, сімейні свята, квіти на день народження, коротка відпустка біля моря… Я не вимагала діамантів! Не рвалася в еліту! Я якась неправильна, так?

Камін почав затухати. Андрій незграбно піднявся, підкинув дров, поправив свічку в свічнику.

– Ви гарна, – сказав, відкриваючи шампанське. – Мила і добра. Знаєте, бував я на Манхеттені… Якщо чесно, є й кращі місця.

– Вибачте… Не хотіла кричати. – Аріна опустила очі. – А де ви ще були?

Він наповнив келихи і передав один їй.

– Багато де… Вас цікавить якесь особливе місце?

Писк телефону завадив відповісти.

– Нагадування про те, що в цю мить Новий рік настав для Італії, – усміхнувся Андрій. – Загадуйте бажання, Аріно. Вип’ємо за те, щоб всі негаразди і непорозуміння залишилися в минулому.

Вона невпевнено усміхнулась у відповідь і пригубила шампанське.

– Італія… З дитинства мріяла туди поїхати.

– За покупками? – в його очах читалась недовіра.

Аріна помітила, що нервово смикає поділ сукні, і подумки наказала собі заспокоїтися.

– Подивитись на середньовічні фортеці, – зізналася неохоче. – Кажу ж, зі мною щось не так.

– І що вам заважає? – Андрій дивився на неї, не відриваючись.

– Ілля вважає це марнуванням часу, – злетыла з губ болюча правда.

– Манхеттен йому більше до душі?

– Манхеттен – це круто, Тоскана – нудно. Багато хто так думає.

– Але не я.

– Не ви?

Невпевнено блимнула лампочка, ніби не наважуючись включитися. За вікном промайнув автомобіль, і його фари пройшлися по стінах, нагадавши Аріні, що реальність нікуди не зникла, не зважаючи на затишок імпровізованого «багаття» і приємний голос терплячого компаньйона.

– Я люблю тихі місця. – Андрій відвів погляд. – Моє життя – суцільні перегони, а іноді так хочеться зупинитись і відпочити від метушні… Як вам сьогодні.

– Мені?

– Ви втомилися від боротьби з власними бажаннями, хіба ні?

Аріна різким рухом відставила келих.

– Я ні про що не шкодую! Все було добре, поки…

– Поки ви не вирішили, що ваші мрії нічого не варті?

Хотілося знову зірватись на крик і пояснити, що співрозмовник помиляється! Мрії живі і лише чекають свого часу. Не можна отримати все і відразу. Спочатку нехай Ілля доб’ється мети…

«А потім продасть тебе без жалю», – перервав сумбурні думки внутрішній голос.

– Я зробила вибір.

– І його сприйняли як належне? – з розумінням уточнив Андрій. – Не переживайте, Аріно. Так влаштований світ. Хтось забирає, хтось віддає… Все повинно врівноважуватись, але люди занадто швидко звикають отримувати, нічого не даючи взамін.

Співчутливий тон зачепив Аріну за живе.

– Та ви як моя мама! – не витримала вона. – Не треба вірити, не треба піклуватися, не треба пробачати… Теж вважаєте, що я сама винна, чи не так? Що привчила чоловіка до успіху і пожинаю плоди?

– Чоловіка важко змінити. – Андрій подивився їй в очі. – Повірте на слово. Гадки не маю, що у вас сталося, але це точно не ваша провина.

– Нічого не трапилось. – Було складно витримувати співчутливий погляд, але Аріна вважала, що має розставити все по місцях. – Ми жили прекрасно, поки Ілля не зв’язався з цією проклятою мережею ресторанів. Він хотів розширити бізнес, і йому показали, якою ціною потрапляють на вищий рівень.

– Гадаю, вам ціна не сподобалась.

Вона не збиралася плакати. Досить, настраждалась. Ілля перейшов межу, йому і відповідати. Має бути серйозна розмова, і відступить саме він. А якщо ні… Що ж, в їхній родині дійсно не все добре. Доведеться багато чого переосмислити і прийняти доленосне рішення.

Сльози хлинули несподівано. «Доленосне рішення» означало розрив, і не треба замінювати неприємні слова. Не сьогодні. Не після того, в що Ілля її втягнув. Деякі образи не можна пробачити.

Аріна закрила обличчя руками, соромлячись непроханої слабкості. Вона пишалася своєю витримкою і вважала, що може контролювати себе в будь-якій ситуації. Зрада чоловіка – виняток, його пропозиція навіть кам’яну статую не залишила б байдужою. Але зараз він був далеко, а поруч сидів сторонній, який вже напевно пошкодував, що запросив Аріну до кафе.

Пружини ворухнулись, коли сусід по дивану підвівся.

«Іде, щоб не бачити моїх сліз», – Аріна зовсім не образилась.

Ілля завжди йшов. Вона звикла боротися з бідами самостійно. Це важко лише в перші сто разів.

Поруч стукнула милиця. Аріна хотіла посунутися, щоб пропустити господаря кафе, але навіть такий простий рух вимагав величезних зусиль.

Диван хитнувсь, коли Андрій сів поруч.

– «Королева Астра» вас не потривожить. – Він обняв її без тіні ніяковості, немов вони знайомі давним-давно і дружать мало не з дитячого садка. – Обіцяю. Не знаю, в яку халепу утрапив ваш чоловік, але вас це не торкнеться.

Аріна завмерла. Правила пристойності вимагали, щоб вона відсунулася, вибачилась і вдала, нібито нічого й не сталось, але…

Їй не хотілося повертати дистанцію. В обіймах Андрія було тепло і затишно. Він немов відгородив її від ворожого світу, подарувавши кілька секунд дружньої підтримки.

«Ти не самотня», – запевняли його міцні руки.

Все налагодиться, тому що світ не без добрих людей. Будь-яку проблему можна вирішити безкровно. Будь-яку!

Шкода, що розбите серце не склеїти, як не намагайся.

– Обіцяєте? – Аріна сумно усміхнулась. – Вам це під силу?

– Надворі Новий рік. Ви загадали бажання, я його виконаю.

– Працюєте Дідом Морозом на півставки?

– Чому на півставки? Працюю повний робочий день. Навіть травму на виробництві дістав. Забули? На мене Снігуронька впала.

Аріна витерла сльози.

– Не питаєте, що за образа привела мене сюди?

– Не образа, а відчай. Ви не схожі на жінку, яка тікає з дому через примхи. Мені здається, вам не залишили вибору.

– Чому ж, вибір був. – Аріна потягнулася за шампанським і залпом осушила келих. – Гарненький вибір… Підтримати чоловіка або зруйнувати все, що ми створили…

– Тобто вчинити по-своєму?

– Я жахлива егоїстка? – Вона взяла пляшку, але не зважилась відпити з горлечка. – Ілля сказав, будь-хто погодився б. Це ж мільйони… В перспективі. А у мене не вистачає духу навіть напитися з горя, не те що шукати щасливий квиток у чужому ліжку.

– Тобто? – Андрія так вразили її слова, що він відсунувся.

Аріна здригнулась, відразу ж відчувши прохолоду, якою повіяло з темних кутків.

– Забудьте. – Вона вже пошкодувала про відвертість. – Це неважливо.

– Ваш чоловік хоче, щоб ви спокусили власника «Королеви Астри»?! – в голосі Андрія виразно вчувалася злість.

– Ілля каже, ідею озвучила протилежна сторона. Точніше, умови угоди. Не будемо про це, гаразд?

– Що?!

– Не перегравайте. Будь це фільм, я б подумала, що та мережа ресторанів належить вам, і ви обурені до глибини душі через брехливі звинувачення. – Аріна накинула на плечі пальто, що лежало віддалік. – Але господареві «Королеви Астри» далеко за шістдесят.

– Значить, я непогано зберігся? – До Андрія повернувся спокійний настрій. – Дякую за комплімент.

– Дякую за спробу розвеселити.

– Спроба не спрацювала?

– Ні. Мені шкода.

Він нахиливсь до неї, провів долонею по волоссю.

– Все буде добре. Обіцяю, – сказав, обійнявши за плечі. – Вам не треба хвилюватися через «Королеву Астру». Ніколи.

Аріна притулилась до Андрія, заплющила очі.

– Ви ж розумієте, що угода – не проблема? – прошепотіла ледь чутно. – Річ не в тім, чого хоче власник «Королеви», а в тім, на що готовий піти мій чоловік.

– Нещодавно ви говорили інше. Виправдовували чоловіка і звинувачували гроші.

– Виправдовувала. – Вона зітхнула. – Вам хіба ніколи не доводилось обманювати себе?

– Я роблю це зараз.

– Няньчитеся зі мною, хоча воліли б дивитися телевізор?

– Без світла? Не смішіть.

Дрова в каміні знову згоріли, але Андрій не поспішав підкидати нові поліна. Від вугілля йшло тепло, свічки непогано освітлювали невеликий острівець затишку посеред закритого кафе. Аріна дивилася на іскри, що зрідка спалахували, і ловила себе на тому, що їй не хочеться йти. Тут було добре. Мирно і спокійно. Без суперечок, з яких неможливо вийти переможцем, без образ і вічної самотності.

– Не брешіть. Будь ласка. – Вона відчувала, як у грудях розгорається полум’я, і не могла змусити себе відійти, вирватися з ласкавих рук, повернутись до колишнього життя. – Вам це не потрібно.

– Впевнені? – Дихання Андрія збилося, на губах заграла пустотлива усмішка.

– Мені набридло жити в обмані.

Він поцілував її. Наполегливо, і водночас ніжно, вимогливо – і обережно, пристрасно – і схвильовано. В першу мить Аріна завмерла, не вірячи в те, що відбувається, потім відповіла на поцілунок і пообіцяла собі, що не пошкодує про це.

Вона заплющила очі, повністю віддаючись відчуттям. Тепло його губ зігрівало, обіцяло солодке забуття, запевняло, що час зупинивсь і належить тільки їм двом. Легкі дотики п’янили сильніше, ніж міцне вино, терпкий запах шкіри навіював думки про нескінченні виноградники і сонце, що ховається в море…

Здавалося, світ змінився. Лише ця кімната була реальна, а за її межами панували морок і холод, які губили сім’ї і відносини. Там, далеко, люди шукали одне одного і не розуміли, що заважає щастю. Помилялися, не навчаючись на помилках, зраджували, не помічаючи принесеного болю, сміялися крізь сльози, не вірячи, що живуть в ілюзії…

«Адже це теж ілюзія», – Аріна здригнулась і різко відсунулась.

– Пробач… – прошепотіла, відвертаючись. – Я заміжня.

– А я не одружений. – Андрій провів по її щоці рукою, прибираючи розпатлане волосся.

– Для мене це має значення. – Вона знала, що в сучасному світі такі виправдання звучать як дитячий лепет, але принципи – єдине, що залишилося в її зруйнованому житті.

– Тебе здивує, якщо я скажу, що розумію?

– Анітрохи.

– Я такий передбачуваний?

– Ти надто хороший, щоб бути справжнім.

Андрій тихо засміявся і нагадав, що новорічні страви майже остигли.

Вони говорили годинами. Про минуле та сьогодення, про Кицю та Іллю, про Італію та Манхеттен… Про майбутнє.

Аріна не вірила в реальність цієї ночі.

Займався ранок. Вугілля в каміні ледь жевріло, рух транспорту став жвавішим, тьмяна лампочка загорілася… Аріна сиділа, притулившись до плеча Андрія, і думала про те, що вперше за останні місяці вона щаслива не в спогадах, а наяву.

– Спи, мила. – Він обережно підвівся. – День буде довгим.

– Вже йдеш?

– Тільки за ковдрою. Відчуваєш, як похолодало? Або… Ходімо зі мною? – прозвучало невпевнено.

«У твою квартиру? Нізащо! Це ж… Це… А чом би й ні?» – але Аріна не поворухнулася.

– Не йди, – попросила тихо.

– Я повернусь раніше, ніж ти заснеш.

Її повіки опустилися за мить.