Два місяці

Йшов початок серпня. Доволі дивний час спекотного переходу до осені, коли хочется затриматися у літі ще й ще. На небі, під самими чорними хмарами, буяють вітри, врізаючись у високий похмурий замок. Ніхто не пам'ятає, коли він був побудований, але напрочуд він абсолютно цілий. Наче щось щоразу не дає йому зруйнуватися.

Від темного неба відокремлюється маленька точка, яка нестримно наближається до замку. Коли вона стає ближче, у ній вже можна розглянути кажана. Тільки ось для звичайного кажана вона занадто велика.

Влетівши в одне з вікон замку і торкнувшись підлоги, кажан перетворюється на статного молодого чоловіка. Чорне хвилясте волосся зливається з такого ж кольору плащем, біла шкіра додає контрасту всій картині, а за кольором очей встежити неможливо.

Він йде гулкими, темними коридорами, нервово прискорюючи крок, підходячи до невеликих дверцят. Кількість замків на дверях викликає цікавість. Що ж там за нею таке дороге, що потребує захисту?

Замки відмикаються під важким поглядом чоловіка. Двері відчиняються і перед очима з'являється маленька кімнатка. Світло падає тільки з невеликого вікна із вітражами, де по нічному небосхилу ковзають два місяці. І все, що є в цій кімнаті - кулон, який висить над самим вікном.

Чоловік знімає кулон, проводить пальцями по граням складної сфери. Коли його погляд концентрується ніби у глибині прикраси, обличчя з похмурого стає дедалі ніжнішим.

- Вітаю, моя люба!

Під його поглядом кулон із молочно-білого каменю стає прозорим і всередині можна розглянути маленьку фігуру дівчини. Біле волосся спадає до п'ят, срібляста сукня струмує по тонкому стану.

- Я чекала на тебе, - дзвенить із кристалла. - Вийшло?

Брюнет сумно хитає головою. На цей раз він знову не встиг. Дівчина в кулоні сумно посміхається, торкається рукою грані, що розділяє їх, і зникає, залишаючи лише неживий кулон.

Тепер вона не покажеться з нього цілий рік. Але й це – милість, від того закляття, яке не дає їм обом спокою. Як бачимо, ще одна спроба зняти його не вдалася у нашого головного героя. Хтозна скільки спроб і намагань йому доведеться витримати.

Місячне світло з вікна потроху пропадає і чоловік, згорнувшись калачиком біля стіни, збирається заснути, затиснувши в долоні кулон. На краю свідомості промайнула думка, що потрібно перевірити володіння, але втома швидко зайняла її місце, потрохи навіюючи сон.

- Ох, мої баранчики, ну я й навернувся.

Гучний крик доноситься до чуйних вух чоловіка миттю знімаючи сонливість. У його замку не повинно бути людей і їх тут не буде. Принаймні, це єдине, що він може тут зробити. Підтримувати порядок, який був до.

Ретельніше завернувшись у плаща, він, майже злившись зі стіною, помчав униз.

По старих, запорошених коридорах не чулося ані звуку, крім його розміреного дихання, спрямованого вперед постаті. Він точно знав куди прямує.

Єдина відкрита кімната, де колись проводилися бали, наразі стала місцем, де доводили сміливість майбутні воїни. Він уже не вперше помічав безлад у ній і чув про дивний звичай, але застати йому, поки що, не вдавалося нікого.

Старий занедбаний замок завжди був центром легенд усіх прилеглих селищ. З покоління в покоління передавалися розповіді про рід вампірів, які наводили жах на всю округу. Але рівно сто років тому сталося щось, що змусило їх зникнути. Жителі селищ жили спокійно, поки кілька років тому знову не почали знаходити жертв.

У кожну повню одну з дівчат, знаходили з мертвенно-білою шкірою і порожнім поглядом. Через якийсь час вона вмирала. На шиї у неї завжди знаходили кілька маленьких червоних крапок. І в останній день життя вони наче сяяли, привертаючи до себе увагу. Які ліки та зілля не використовували невтішні родичі - не допомагало і сумний фінал незмінно наставав.

Розлючений народ став готувати воїнів, здатних впоратися з бідою, але щоразу вони не встигали. Одним із завдань для посвяти у воїни була ніч, проведена у легендарному замку. І тепер прилітаючи до свого замку раз на місяць, останній з роду вампірів був змушений, сварячись, прибиратися після не дуже акуратних сміливців.

Але сьогодні йому нарешті випав шанс все змінити. Сьогодні він піднесе людям такий урок, що вони і дивитись на замок боятимуться. Добре ще, що на інших дверях були магічні замки.

Але єдине місце вампір не міг залишити замкненим. Тільки не на залі. Її улюблене місце в замку, де вона могла почувати себе абсолютно вільною. Де кружляючи залом і бігаючи між колонами, можна було дзвінко сміятися і не шкодувати про свій вибір. У такому місці свободи було б блюзнірством ставити замки.

Наближаючись до зали, чоловік все виразніше чув тиху лайку. Скоріш за все, хтось упустив одну з картин і тепер намагався прилаштувати її на місце. Що, судячи з періодичних бумкань і лайки, не дуже вдавалося.

- Догодило ж мене піти сюди одному. Так би мені драбину хоч хтось притримав.

Після цих слів із зали пролунав найгучніший “бум” із наступними словами, які явно не виражали любов ні до цих сходів зокрема, ні до замку в цілому.

- От баранці, тепер ще й синець буде! І хоч би інші кімнати були відчинені, де є посидіти на чомусь. А краще з ліжком, - на цих словах невдаха хлопчисько мрійливо потягнувся, - Впевнений, у замках завжди найзручніші ліжка.

Вампір, підходячи до кімнати, ненадовго зупинився. Треба було придумати, як за допомогою дрібного хлопчика, замовити дорогу до замку всім іншим. Просто битися з ним не варіант. Він був надто галасливим для досвідченого воїна, а отже його смертю свою репутацію страшного вампіра не підтримати. Але судячи з нехитрої мови, він був простим хлопцем, якого легко налякати. А для людей немає нічого більш переконливого, ніж розповідь від людини, в очах якої застиг жах.

Він вже й не думав, що колись знову користуватиметься цією магією. Ілюзії... Щось що завжди сприймалося як підроблене, хибне, але таке улюблене нею.

Різко розплющені очі засяяли червоним світлом. Бліде обличчя здавалося ще білішим, а чорне волосся вирувало під неіснуючим вітром. ВІн же колихав плащ, який в оточенні білих іскор став перетворюватися на два похмурі крила. Акуратні зуби перетворювалися на жахливі ікла, тіло ніби збільшилося і зайняло собою весь відкритий простір, не залишаючи шляхів для відступу.

Вампір стрілою прослизнув у залу, передчуваючи реакцію на свою появу. І...

Тут же був притиснутий до підлоги хлопцем, який вкотре впав зі сходів.

- Ой, що це?

Хлопець тут же піднявся на ноги, намагаючись розглянути предмет, що несподівано опинився в кімнаті. Червоне сяйво від очей змусило його злякано відскочити до стінки.

Чорноволосий чоловік зі злістю піднімався на ноги. Давненько ніхто не псував його задумів. Від цієї випадковості він тільки розлютився, немовби позбавляючись розуму. Все це змусило його забути про початковий план. Єдине, що зараз хотілося, це знищити її причину.

- Та ти знаєш, зухвальце, хто я? - крикнув вампір, злітаючи над залою. - Я Анафіель, голова стародавнього роду вампірів та господар тутешніх місць. А за своє нахабство ти заплатиш життям!

Та вже жах в очах міг чудово зіграти йому на руку. Шкода тільки, що він уже не потрібен. У його роді не звикли довго розправлятися з жертвами. Хвилина страху, одне пряме пікірування і бавитися вже нема з чим. Так було б і цього разу, але, вже підлітаючи до хлопця, до вампіра долинув ледь чутний шепіт.

- Ні, цього не може бути, не може. Я не міг так просто на нього нарватися. Мені ж казали, що він тут уже не буває. Мене ж не знайдуть. А мама? Мама ж плакатиме. І я ніколи не побачу Селену...

- Селена?

Тілом Анафіеля пронеслося хворобливе печіння, руйнуючи ілюзії і штовхаючи його на підлогу з гулким гуркотом. Небо за вікном прорізав спалах блискавки та майже миттєво пролунав грім. На вулиці вперше за все літо пішов проливний дощ.

Селена... Як довго він не промовляв це ім'я. Після того випадку промовляти його було занадто боляче. Навіть у ті рідкі миті, коли він бачив дівчину в кристалі, він не міг називати її ім'я. І ось тепер, після стількох років, він так легко чує його з чужих вуст.

Сил вже не було ні на те, щоб напасти наново, ні на те щоб навіть підвестися з підлоги. Тож можна вважати, що хлопчику пощастило. Будь-хто б скористався таким шансом втекти. Будь-хто, крім…

- Гей, ти як?

Ось уже несподівано: після того, як хлопчисько якийсь час просидів утиснувшись у куток, він вирішив попіклуватися про стан вампіра. Не інакше, як божевільний.

- Братку, ти цілий?

Добре, зараз тільки панібратства на його настрій не вистачало. Насилу підвівшись з підлоги, Анафіель спробував заново закликати ілюзії, але, замість минулого жахливого ефекту, довкола розлетілись тільки білі іскорки.

Біжи, дурень! Біжи, поки ще можеш, - крик перетворився на неясне шипіння.

- Чому я мушу йти? Там же дощ, - почувся обурений голос у відповідь.

Різка зміна настрою приголомшила. Так, з таким ставленням до себе Анафіель ще не стикався. Він очікував побачити тільки блискучі п'яти, але натомість спостерігав нахабного хлопчика, який вкотре поліз вішати картину.

- Ти що, не розумієш, хто я? - здивовано спитав вампір.

Та фокусник якийсь. Злякався ось дощу, і занесло якимось дивом у замок. Тільки я одного не розумію, навіщо так лякати було? Місця б усім вистачило. А взагалі годі вже балакати. Притримав би сходи краще, бо господар повернеться, а тут безлад.

Анафіель, який трохи розгубився, зробив пару кроків і доторкнувся до сходів. Хлопчик жваво поліз угору. І тільки на цьому моменті до нього дійшло, що він робить.

- Та будь ти проклятий, - заревів вампір, висмикуючи сходи.

Хлопчисько вкотре впав разом з картиною, а Анафіель, що остаточно прийшов до тями, знову розлютився. Але тепер він уже не збирався, так просто розправлятися з хлопчиськом.

Ні... Цей зухвалець отримає на повну. Тепер уже не час використовувати якісь іграшки. У хід миттю пішло справжнє перетворення, тіло юнака ніби обійняв плащ і знову стіни замку побачили гігантського кажана. Зробивши пробне коло над залом Анафіель, закричав від люті, вчепившись у хлопця, і разом із ним вилетів у вікно.

Якби хтось божевільний опинився поруч із замком у цей час, то побачив би силуэт дивного птаха, який ніби ніс у своїх пазурах маленьку іграшку. Птах зрідка пірнав у чорні хмари, виринаючи з них ще темніше темнішим, ніж був.

В обличчя Анафіелю бив сильний вітер, ледве дозволяючи втриматися на льоту, грім заглушав його страшний рев, а дощ змивав рідкі сльозинки, в яких чоловік не міг собі зізнатися. Хлопчик у пазурах тільки тягнув донизу, змушуючи зрідка відпускати і ловити його біля землі.

Занирнурнувши вкотре у чорні хмари, вампір все ж таки нарвався на численні блискавки. На найменшу, але й цього вистачило, щоб на мить втратити рівновагу і впасти вниз.

Над самою землею, різко розплющивши очі, юнак здійснив кілька різких помахів і дивом залетів у відчинене вікно зали. Тільки зараз до нього дійшло, що хлопчик все ще був у пазурах.

- От дідько, - продзвеніла остання думка в його голові, перш ніж він знепритомнів.