Два місяці

Стеля... Гарна стеля... Побілка трохи облупилася, а так нічого. Ось зараз полежить з пів годинки, потім поснідає ситніше, потім прогуляється садом і побілить. Мабуть...

Хоча він ще й у далеку частину саду збирався з'їздити, оглянути фруктові дерева. А потім точно побілить. Ну, чи, у крайньому разі, завтра.

Погляд Анафіеля спустився нижче на злощасну картину і в голові блискавкою промайнули останні події. Хоча про блискавку це занадто. Про блискавку це вже знущання з нього виходить. Різко підскочивши, Анафієль врізався в свічник, який якимось дивом опинився в нього над головою. Зі стіни злетіла картина. Друга...

На піднятий шум у кімнату примчав хлопчисько, з таким виглядом, ніби його дістали з відра води.

-Ти отямився? - радісний вереск різанув по вухах.

До болю від свічника додалося запаморочення від чужої присутності. Скільки він себе пам'ятає, вампір ніколи нікого не пускав у свій замок. Виняток становили лише батьки, які мешкали тут задовго до нього, і вона.

З юнака, що прибіг, можна було вичавлювати воду. Принаймні тієї води, яка прокреслила його шлях по кімнаті, вистачило б на гарну гарячу ванну. До речі, про ванну, добре було б до неї дістатися. Хто його знає, чи не заразний цей хлопчина.

Той знову відкрив рота. Мабуть збирався щось сказати, але був неввічливо перебитий свічником, що полетів у нього. Сил не те щоб вбивати, але й просто злякати зухвальця вже не залишилося.

Гей, - все-таки скрикнув він, - мені ж боляче.

Головний біль знову встромився у віскі, викликаючи помутніння в очах.

- Скажи, чесно, - мляво поцікавився Анафієль, - це я тебе так головою стукнув чи ти завжди такий був?

Рішення, що далі робити з юнаком, було відкладено на потім. Зважаючи на все, сам він під час такого дощу нікуди не піде, а самому витрачати сили щоб його викинути, не хотілося.

Щур, - бурмотів собі під ніс Анафієль, - шкідливий набридливий щур. Попищить і піде. А поки що не варто навіть звертати увагу.

- Що ти там кажеш? Тобі допомогти?

Ось чорт, він ще й діставучий зараза. Ні, він гірший за щура! Навіть вони зрештою йдуть.

Анафіель спокійно йшов коридорами замку, приймаючи як належне, що замки самі відчиняються перед ним. Однак цього разу, він випустив з уваги маленьку деталь. Цілковито дрібну, у вигляді юнака, що вперто йшов слідом.

Добравшись до ванної, Анафіель демонстративно голосно стукнув дверима. Якийсь час його думки не займало нічого, окрім теплої води, яка ніби змивала всі події, що вибили його з колії. І все б так і тривало, якби на весь замок не пролунав гуркіт металу об камінь.

- Ось дідько, - миттю схопившись і одягнувшись, прокричав Анафіель, - моя колекція зброї!

Анафіель знову мчав коридорами, змушуючи плащ розвиватися за спиною. Неприємне відчуття дежавю знову маячило перед очима. Пробігши останній поворот, він забіг у кімнату зі зброєю. Точніше те, що від неї залишилося. Купа металлу посеред кімнати, більше нагадувала звалище біля будинку коваля. Десь у середині копошився злощасний юнак. Якому знову дуже пощастило, і він застряг у шоломі. Причому пощастило у буквальному значенні, бо якби не шолом, то від голови хлопця залишилися б не дуже приємні спогади. Подумки шкодуючи про те, що мечі не розібралися із проблемою замість нього, Анафіель почав розгрібати завали.

- Якого біса ти туди поліз? - мало не вигукнув він.

- Та ось, хотів перед Селеною з мечем повправлятися.

Ім'я знову різало слух. Не витрачаючи часу на церемонії, Анафіель висмикнув непроханого гостя хмарою звичних іскор з завалу і, схопивши за так і не знятий шолом, потягнув униз.

Улюблена кімнатка у замку – тортурна. Анафіель цілеспрямовано крокував униз, із злісною усмішкою згадував час проведений там. Двері, що давно не відкривали, протяжно заскрипіли. Зграйка щурів з вереском розбіглася. Ну, хоч хтось поводив себе, як йому личить.

Кинувши хлопця у бік стіни, Анафіель розвернувся, оглядаючи забуту кімнатку. Червоний спалах в очах і ланцюги вже в звичному ореолі іскор полетіли до хлопця, притискаючи до стінки. Шолом відлетів убік, дзвінко вдарившись об стінку.

- А тепер кажи, - намагаючись надати голосу більш спокійного тону, ледь не прогарчав вампір, - хто ти такий, і яким чортом тебе занесло в замок?

- То ти познайомитись хочеш? - голос зухвалого тремтів, але він продовжував нести нісенітницю. - Так би й сказав. Я Семюель, для друзів просто Сем. А тебе як звуть?

Простота хлопця просто зашкалювала, змусивши Анафієля тихо загарчати.

- Для тебе я Анафіель, вампір, який володіє цим замком. А тепер розповідай, що ти знаєш про Селену?

В очах хлопця промайнув дивний блиск, але він продовжив говорити далі.

- Ось і познайомилися, - на цих словах вампір тільки різко труснув його за ланцюги, - Гаразд, гаразд, розповідаю. Селена це моя майбутня наречена. Щоправда, вона про це ще не знає. У неї гарне біле волосся до п'ят, а в очах ніби грає нічне небо. Вона з родини придворного звіздаря, переїхала сюди нещодавно. Вона і сама обожнює зірки і знає про них усе. У тому числі й безліч легенд. Остання з них була про місячну веселку і...

Анафіель на ці слова тільки гірко посміхнувся і вийшов із кімнати. Іскри, слабо згасаючи, впустили Сема на підлогу.

Чи це можливо? Історія знову повторюється. Дівчина з білим волоссям із сім'ї звіздаря, закохана в небо.З усім цим треба буде добре розібратися. І якщо цей юнак не хоче тікати геть, то нехай хоч послужить його задуму.

- Гей, ти, як тебе там? - Кинув у порожнечу Анафіель. - Пем?

- Сем.

Юнак, залишений далеко позаду, незрозумілим чином опинився поруч.

- Можеш познайомити мене з цією Селеною?

– А що, сподобалася? - Розплився в усмішці Сем, - тільки вона вже моя. Чи...

До хлопця нарешті дійшло хто саме перед ним, і що в принципі вампіри роблять з біловолосими дівчатами в їхній місцевості. І якщо щодо себе йому вже було якось начхати, то, щодо коханої, він відчув жахливий переляк. Обличчя хлопця різко побіліло, і він відсахнувся.

А ось це вже ставало проблемою. Не надто хороша репутація заважала зустрітися з єдиним шансом. У тому, що це справді його шанс, Анафіель не сумнівався. Не може ж це все бути просто збігом?!

Як би не хотілося зараз надавати по шиї юнаку, але зараз його слід було отримати як союзника.

- Ходімо зі мною, - сумно зітхнув Анафієль.

Сем же на це лише похитав у страху головою. Що ж, цей вампір намагався по-доброму. У хмаринці яскраво червоних іскор прилетів злегка пом'ятий шолом і, особливо не церемонячись, різко надів його на голову юнака. Анафіель вже звичним способом потягнув хлопця за собою.

- Дивись.

Мить, і шолом знято. Перед поглядом Сема постала величезна картина. На ній Анафієль обіймав струнку молоду дівчину.

– Що? Звідки тут Селена?

Здивуванню хлопця не було меж. Справді, не щодня побачиш свою кохану в обіймах вампіра.

Як ти думаєш, хто це?

Голос, що прогримів над вухом Сема, здавався приголомшливим. Хлопець злякано підскочив і озирнувся.

- Звідки тут моя Селена? - голос Сема тремтів, майже не приховуючи переляку.

- Твоя? О, ти помиляєшся, - з лютим прищуром засміявся Анафієль. – Ця дівчина жила сто років тому. Але через прокляття опинилася на межі життя і смерті, де знаходиться і досі. Доволі забавно, що вона здається тобі знайомою?

Сем трохи підбадьорився і підійшов ближче до картини. З неї ж на нього дивилися очі, що вже встигли стати рідними. Те, що це інша дівчина, здавалося незбагненним.

- А що тобі потрібно від моєї Селени? - У голосі Сема потроху прокидалася рішучість. - Одна із чергових жертв?

- І все ж таки, ти мислиш досить примітивно. Якби вона була просто жертвою, думаєш, я б сам не зміг її знайти? Як ти кажеш, вона знає чимало про небо. Саме це мені і треба від неї почути.

- Я тобі не вірю! - руки Сема мимоволі стиснулися в кулаки.

- Тоді, ти не залишаєш мені вибору.

На цих словах хлопчина тільки злегка відсахнувся, але все ж таки не рушив з місця.

Чи знаешь ти, дитя, що таке клятва вампіра?

З круглими очима Сем спостерігав, як у вампіра нізвідки в руці з'явився кинджал. У голові літали уривки легенд про вампірів. Судячи з них, клятва дана вампіром на крові не могла бути порушена. У випадку обману його чекала лише смерть.

- Я клянуся, що не завдам Селені ніякої шкоди, - одночасно з надрізом на шкірі, промовив Анафіель. Кілька крапель крові, що зірвалися - загорілись, не долітаючи до підлоги. Збентежений Сем несвідомо кивнув.

- От і домовилися. А тепер, будь ласкавий, приведи сюди Селену.