fabula (...занятність вигаду)

******fabula (лат.) - ряд, низка подій у їх логічній причинно-часовій послідовності...мов нанизане коралля, звідти й те слово ("низка" буквально означає й "ряд")...себто - низка сюжетних елементів, які стануть основою художнього твору...

--------------------------------------------

*********

самотність була мені як наче щось романтичне...нині ж самотність мені - нудьга...але то не означає, що знову мрію про "стовпотворіння" друзів - ні! то не так...багатьох друзів вже не стало, інші змінилися на протилежних - на ворогів...

є такі, для котрих я став не цікавий взагалі як людина - мабудь, "прозріли", "подорослішали"...а нових заводити - запізно, вже не ті літа...хочеться вже спокою, тиші...от і виходить, самотність і втішає, і змушує замислитися над тим, що маю...а маю спотворену мокшанським рашизмом вітчизну, нице існування в рашистській окупації...став надто похмурий, майже втратив почуття гумору...з'явилося (звідки? - не знаю) в мені оте раціональне, прагматичне, якесь безрадісне, споглядальне ставлення до природи, зникла майже залюбленість нею і до життя...та й життя нині в мене паралельне до всього у цій дірі, в якій опинився...якесь інерційне життя...оце пишу та відчуваю самотність як живу істоту - слухає мене та згідно киває, мовляв, все так і нічого із цим не вдієш...самотність...

*********

весна...квітень...лунає музика...музика класична...мікс... - Гайдн, Дебюсі, Моцарт, Бах, Вівальді, Гріг...скрипка Паганіні...барокова музика...слухаю іноді уважно...іноді випадаю у забуття, із м'якою чуттєвістю дрімоту..."...відречений від життя, сміття якесь, непотріб, зайва світові істота..." - і тому подібна щодо мене гидотність гризе мене з середини...думки плутаються, стрибають - бавляться, граються у чехарду...сіють хаос у мені, насміхаються з прагнення мого до гармонії, поетичного слова, творчого самозабуття...і нагадують мені про мою суспільну мізерність, нікчемність...і та нікчемність, мізерність аж відчувається фізично, сумом вплітається у звуки мелодій класичної музики, що лунають з мого компютера...а у відчинений балкон влітає ревіння автівок та гулкий зов металургійного заводу...зов той приглушений іншими шумами напівзнелюдненого, чужинцями з московії заселеного міста...і зовсім не чути вітру, шелесту листя...не чуть і пташок, які - бачу це, ось! - стрибають у гіллі дерев...дерев, яких дивом не знищила окупаційна влада...завтрашній день не обіцяє бути кращим за сьогодні...слухаю музику...розчулююсь...жалію і водночас ненавиджу себе...ненавиджу мовчки, зі сльозою в душі...мучусь в руйнації мене течією часу...байдужію до світу...до світу навколо мене і до іншого, у якому є вибір, який стурбований кліматичними змінами на планеті, прагне свята при розгулі рашизму, який тероризує цей "стурбований" світ...і звідкись протягом, "холодком", наче подихом привида насувається темне потойбіччя...від його втаємниченого погляду б'ється в мізку тривожна метушлива думка - щось не встиг...щось треба негайно виправити...щось не так...я щось забув...а музика все лунає...музика класична...музичний мікс...скрипка Паганіні...барокова музика...і раптом хвилею накотило, огорнуло наче пледом, обійняв теплий та звичний затишок забуття, затишок останньої надії та легкого суму...музика...квітень...весна...

********

блукаю у загадковому лісі, дерева в якому рівновіддалені одне від одного, що створює своєрідний лабіринт... - от, в ньому я і заблукав...та вигукував чиєсь дивне ім'я - Лелія (наголос на першу голосну), але голосу свого не чую...тож мій безголосий крик б'є лише у мене самого відчуттям безвиході, полону, страху...випадково, несподівано увійшов у зелену яскраво осяяну галявину...сів у високу зелену траву... - я змирився, що назавжди залишуся у цьому лісі з геометрично правильно розташованих відносно одне одного дерев...бо не бачив з нього виходу, а шукаючи іще більше заплутувався у ньому...і не розумів - яким чином міг опинитися тут?!...і якого біса?!!!...а що то за ім'я те?...хто це?...кого гукаю своїм безголоссям?...і навіщо?...заради порятунку? - але ж ніхто не чує! а я голосю... - ...дурниця якась! певне, я просто марю... - зробив висновок я...роздягся та пірнув у сині води озера, що мовчки поруч котило та відкочувало хвильки од вузької піщаної полоски галявини (там, на тій полосці піску було вкопано гасло "забери сміття з собою!")...іще помітив - у лісі не було птахів, звірів, навіть комахи не пурхали на цій яскравій галявині...але квіти цвіли тут казкові, фантастичної краси - наче я втрапив до куточку раю...який чомусь був напівпорожній. не зовсім дійсний, не наповнений життям... - образно кажучи, цей райський куточок був наче кимось "мальований"...складалося враження, що все це - вигадка, жарт...і я втрапив у ту хохму...опинився не в тому місті не в той час...я у цьому всьому - випадковість, якась халтура у тому "малюнку" раю...не більше і не менше...кажуть, що коли оселяється таке в душі - щось не існуюче, щось ефемерне, щось схоже на аббадон, наче ти оселився у кимось вигаданому світі... - то все є творчим ступором...так кажуть...тож, я втрапив у власно створений ступор?...і тепер блукаю у цьому загадковому лісі, дерева якого рівновіддалені одне од одного?...і перебуваю у власному лабіринті переплутаних думок?...де не дає спокою оте дивне ім'я - Лелія...хто вона?...дівчина ілюзій?...чи вона справжня?...у задумі відкинувся на спинку крісла...