Босорка (секрет гибелі рослин)

Пропало все! Навіть кактуси!

У відповідь тиша.

– Мені ж це все таке близьке до душі, що навіть розказувати несила!

У відповідь тиша.

– Ем… Знаєте, мені вас порадили, сказали, що ви не тільки вислухаєте, але й поради дасте.

У відповідь тиша.

– Дякую вам дуже. Вибачте, що потурбувала. Я мабуть піду.

Галина підвела очі на босорку. В кімнаті панувала напівтемрява, розрізана лише слабкими промінцями світла, що просочувались крізь зачинені вікна. Все навколо було вкрите шаром старовинних речей та книг, створюючи відчуття, що час тут зупинився.

– То не просто квіти, – безсильно заридала жінка, – то памʼять про мого чоловіка, що загинув рік тому. Він мені їх дарував. Усі.

Плечі жінки здригались, а сльози падали на підлогу, голосно гупаючи.

– Придивись до свого сина. Зрозумієш, що з ним – врятуєш не тільки квіти. А тепер – йди. Прийдеш до мене за тиждень разом з ним.

– То мені виходить знов з Києва до вас у Старі Мухомори їхати? І як я його вмовлю? Я його боюсь!

У відповідь тиша. Лише вітер стиха наростав, стукаючи в вікна, ніби намагаючись передати таємне послання.

Жінка зневірено покинула будинок чаклунки, відчуваючи, як холодний вітер обвиває її, ніби попереджаючи про надворову загрозу, що таїлася у тінях між деревами. Всередині вона розуміла, що повернення буде неминучим.

***

Дивну поведінку сина Галина помітила ще рік тому, коли його батько помер.

Хлопець став закритим, мовчазним, все частіше тікав з дому, відмовляючись спілкуватися. Коли справа доходила до розмов про психолога, Галина відчувала холодний страх, ніби віддзеркалення його прихованої агресії.

Ненависна робота стала її щоденним випробуванням.

Життя сорокарічної жінки, здавалося, стискалося до самотності, у якій ніхто не здавався потрібним.

Єдиною втіхою для неї були квіти, що жевріли спогадами про чоловіка. Це були останні подарунки від нього.

Що були ним.

Вони були тим, що вона любила.

Вони були тим, що вона плекала.

Вони були… її минулим, що вона не могла відпустити.

Але тепер і вони помирали. Так само як і Михайло рік тому.

Спочатку зʼявились зморшкуваті лінії на листочках – як і на його обличчі.

Потім свіжа зелень перетворилася на помаранчеву палітру — як і його бліда шкіра під сонячними променями.

Згодом – паростки опускалися все нижче та нижче – як і його втомлена постава.

І на кінець – лишилося підібрати з підлоги змертвілі листочки – як і його тіло того фатального дня.

***

– Алло!

– Шо алло? Скільки мені ще від тебе товар чекати?

– Завтра буде, чекаю поставку.

– Ага, ти мене вже тиждень завтраками годуєш! Ти розумієш, що я тут подихаю?

– Розумію… але ж і ти мене зрозумій…

– Нє-а, дарагой! Я тобі бабки наперед заплатив? Заплатив! Тому не в моїй ситуації тебе розуміти. Поняв? Якщо завтра я не отримаю свою дозу, або бабок з маржою десять відсотків, то я і мої хлопці тобі влаштуємо.

– Все буде, обіцяю.

З іншого боку лунали короткі та відривчасті гудки.

Ну і що мені робити? Це була глуха калюжа, в яку я сам себе загнав. Вже тисячу разів пожалкував, що зв'язався з цією шайкою. На початку все здавалося цікавим. Почував себе великим наркобароном, але зараз це стало справжнім тягарем. Раніше мені платили порошком, який я міг легко перепродати. Однак, після того як мій “бос” здогадався про мої маневри, він перестав платити зовсім. Каже, що я повністю втратив нюх і маю відпрацювати все, мовляв, продукт не для перепродажу.

Завтра маю віддати Рихлому його долю або гроші. От дідько, немає ні того, ні того. Треба пробігтися по знайомим, може хоч трохи чого нашкребу, а там вже в хід піде уява. Щось треба вигадати — і швидко.

***

– Синку, ти вдома? – відкриваючи двері, запитала Галина.

У відповідь тиша.

– Так навіть і краще, – прошепотіла вона, з нервовою тривогою у голосі, направляючись в кімнату сина.

Вона почала обережно переглядати речі юнака, прагнучи знайти щось, що могло б пояснити його останню поведінку, але нічого особливого не знайшла.

– Що мала на увазі босорка, коли порадила придивитись до сина? – пробурмотіла вона, намагаючись зрозуміти прихований зміст цих слів.

Почувся звук відчинених вхідних дверей, і Галина швидко вийшла з кімнати.

– Привіт.

– Привіт.

– Як в школі справи?

– Нормально.

Між ними завʼязався вузол неприємного мовчання, який все дужче заплутувався, підгодовуючи в Галині тривогу.

– Мені треба тисячу гривень в школу здати... Ем... на підручники, – замʼявся Кирило, намагаючись уникнути погляду матері.

– Мені про це вчителі нічого не говорили, – відповіла мати, сумніваючись, але побачивши зніяковіле обличчя сина, додала: – Але, якщо потрібно…

Жінка дістала з кишені купюру та протягнула хлопцю, вирішивши придивитись за ним уважніше.

– Дякую, – якось занадто радісно промовив син. – А тепер йди, мені треба робити уроки.

***

Значить так, я позичив трохи у Денчика, йому треба все віддати протягом місяця, окей, непогано. Десь знайдемо… Єдине, що у нього самого мало…

Поки мама на кухні, тихенько пробираюсь до підвіконня. От дідько, забув, що то було? Фікус чи гіацинт? Записувати треба куди що ховаєш. Бовдур.

Постійно оглядаючись чи не йде мати, починаю рити землю в усіх горщиках. От дідько! Немає! Я ж сюди ховав свою останню «зарплату».

– Мамо! – намагаючись приховати своє хвилювання гукаю я.

– Так?

– А що у нас з квітами? Ти їх пересаджувала?

– Так синку. Вони помирають, хочу зберегти їх як тільки можливо. Вони – єдина памʼять про тата.

– Дідь… – зупинився на півслові, – як же так? – не контролюючи свою досаду вивалив я.

– А ти чого раптом ними перейматись став? – з підозрою запитала вона, – ти ж ніколи навіть не поливав їх!

– Нічого.

Ввечері за допомогою муки та кухонних вагів намагаюсь врятувати свій зад.

***

В школі сина не бачили близько місяця. Галина лише дізналась від вчителів про довідку, що засвідчувала “хворобу сина”, але нічого більше.

Купила квитки до Старих Мухоморів і чекала на Кирила, аби поговорити.

– Де ти був? – в сльозах запитала Галина сина, коли той похапцем відкрив двері.

– В школі.

– Не було тебе в школі. Вже місяць як не було.

Син замʼявся, але потім різко в його очах страх змінився агресією.

– Я квитки купила в Карпати на ці вихідні. Поїдемо, розвіємось, – відступила мати.

Обличчя хлопця виражало стурбованість.

– Супер, їдемо.

***

– Ти що мені втюхав? А? – волав в трубку Рихлий.

– В чому проблема?

– Не вставляє! От в чому проблема! А ти знаєш що відбувається коли мене не вставляє?

– Що?

– У мене з’являється нестримне бажання начистити комусь пику. Побачимось в суботу.

– Я…

Знов ці відривчасті гудки, що відбиваються у паралелізмі з ударами серця.

***

Ми їхали в купе, і кожен раз, коли потяг зупинявся на станціях у мене розривався телефон.

– Чому не відповідаєш?

– Не хочу, – роздратовано відповів я і остаточно вимкнув смартфон.

За вікном минали дерева, синіло небо. Нарешті провідник повідомив, що наша зупинка наступна.

– Ну і хащі, – не втримався я від коментарю, побачивши куди мене притягнула мати, – а де ми жити будемо? Тут же нічого немає!

– Пішли. У мене для тебе сюрприз.

“Краще вже сюрпризи від неї, ніж від Рихлого. Навіть не уявляю, що зі мною зараз було лишись би я в Києві.”

Ми проходили якимись богом забутим місцем. Інших слів описати це село у мене не було. Підійшовши до якогось будинку я побачив стару жінку з бородавками на обличчі.

– Ми тут житимемо? – запитав я у матері.

Вона не знала що відповісти, тому промовчала, а стара взяла мене за руку. Її дотик обпікав. Я відчував її потріскану шкіру на своїй долоні. Жінка завела мене в будинок, лишивши матір на вулиці.

– То фікус чи гіацинт? – запитала вона.

– Що?

– В якій з квіток наркотики ховав?

– Звідки… Що за чортівня?

– То в якій?

– В тій, землю з якої яку моя мамаша викинула, тим самим підставивши мене. Не знаю, що мені тепер Рихлий влаштує як повернемося.

– А з іншими що трапилось?

Мені немов мову відняло. І хочеться щось сказати, та от не ворушиться язик.

– Я не дозволяю брехні злітати з вуст у моєму домі. Якщо захочеш сказати правду – говоритимеш, спробуєш брехати – то жодне слово не вилетить з твоїх вуст.

Я лише здивовано відкрив рота.

– Пішли, – я знов відчув опіки на долоні.

Ми вийшли через інші двері на вулицю. Її рука не відпускала. Ми пробирались лісовими стежками аж поки не натрапили на старе кладовище. Пройшли повз прибрані могили і підійшли до старих, зовсім занедбаних. На деяких не було пам’ятників. На деяких були пошарпані фото. Фото молодиків.

– Вони нікому не потрібні, – мовила бабця, – і ти теж тут будеш.

– Де?

– Ось тут, – вона показала рукою на пусте місце. Якщо не зупинишся, то за рік будеш ось на цьому місці.

– Але ж я з Києва.

– Негідно наркоманів в столиці хоронити. Там для видатних людей місця немає, а для таких як ти і подавно.

Мене аж пересмикнуло.

– Тобто, якщо я помру, то мене навіть не поховають біля батька?

– Ти думаєш йому хочеться бути поряд з таким сином?

Її слова торкнулись моєї свідомості. Я нарешті вивільнив свою руку з-під її шершавого пресу. Я остаточно капітулював.

– В той день, коли ховали батька, я познайомився зі своїм босом, у нього ховали сина через передозування. І… і… – я ледь стримував сльози, той сказав, що бачить як мені погано і самотньо тепер, що він мене приймає як за свого сина. Тоді він почав давати мені роботу і платити “особливою валютою”. Я не знав куди її ховати вдома, тому закопував у землю, де були квітки. Я не знав, що їм щось буде, бо порошок в целофані був!

Моє тіло почало дрижати. Сльози падали на убогі прихистки вічності наркоманів.

– Потім мій новий батько сказав, що аби продавати я сам маю спробувати продукт. І тоді я підсів. Але… Я не хочу помирати! Я не готовий! Мені ще рано! Що мені зробити?

– Поверни до життя квіти матері. Зробиш це – повернеш життя і собі.

Ми повернулись до її будинку. Мати все ще сиділа на лавці перед хатою старої. Мені вперше стало шкода її.

– Пий! – подала мені кухоль жінка.

– Фу, ну і бридота, – було гидко, але я таки довірився цій бабці.

– Можеш йти.

– А що з Рихлим і бандою?

– Забудуть вони тебе. Всі забудуть. Єдиний, хто пам’ятатиме – це ти. Усе своє життя ти згадуватимеш сьогоднішній день. А тепер йди. Тобі ще потрібно повернути багато життів.