Зміст
  • Привид
  • Привид

    Я здолаю перепони часу і відстані доріг. Затаївши подих, обійду хвилини і кілометри. Не злякаюся холоду, байдужості і розчарувань. Мене не підіб’ють градуси Цельсія, людська черствість і порожні пляшки з-під спиртного. Я тільки тілом у дорозі, а душею давно там; я привид швидкісних потягів і власного сумління... Я переборю себе самого і колись, у вечірній порі, достукаюсь до кватирки твого віконечка. Добре, якщо ти першою мене зауважиш... Я мало на це сподіваюся, як не вірю в те, що будеш сама...

    І хоч усі стріли випущено, всі мости спалено, а курява доріг поволі осідає під копитами часу, хоч ми розійшлися на такі далекі манівці, що навіть слово падає від втоми, не досягнувши місця призначення, нам так і не вдалося зализати рани, даючи змогу далеким і близьким людям вдосталь насмакуватися нашими стосунками.

    Ти не зрадієш, не впустиш мене до кімнати. Запахнувши поли бордового “кімоно”, запропонуєш порозмовляти у коридорі. Що ж, непрохані гості на відсутність гостинності не нарікають.

    До шпаринок у зле припасованих дверях потягнуться цікаві сусіди. Ти з азартом станеш актирисою на годину, демонструючи свою розкуту незалежність, а я топтатимусь мокрими черевиками по скрипучих мостинах паркету.

    Припаливши цигарку, коротку мить у спалаху запальнички даси змогу розглянути тебе зблизька. І я зауважу першу зморшку на лобі... А далі цинічно випустиш мені в лице хмарку диму, сплюнувши мій поцілунок. Не звиклий до тютюнового диму, відчую гіркий присмак на вустах. Ти анітрохи не змінилася за час моєї відсутності.

    Присядеш навпроти мене, обпершись на стіну, і тонкими білими пальчиками шукатимеш у темряві перші прожилки сивини у моєму волоссі, посвячуючи у стан справ допитливих сусідів:

    — Ти знову приплентався хтозна звідки, хоч я заказала тобі сюди приходити. Чи залишиш раз і назавжди мене у спокої? Адже скільки разів казала і ще раз повторю: не люблю я тебе і ніколи не кохала по-справжньому. Так обставини у моєму житті склалися, що на мить пригорнулась до тебе, а ти собі щось з того вигадав...

    Я цілуватиму твої прохолодні м’які долоньки, пригадуючи, скільки ніжності дарували вони мені колись. Ці білі руки, витончені пальці... Вони снилися мені там далеко, куди не кожну птаху занесуть крила, а людина забереться, навіть якщо доводиться платити за це ціною життя собі подібних. І все задля того, аби на ділі підтвердити заштамповані кліше слів про велич людського духу...

    — Я заміжня жінка. З’являючись сюди, ти компроментуєш мене в очах сусідів. Що про мене люди подумають? Твоє бажання заволодіти мною зробило тебе незрячим. Невже ти ніколи не зауважував, що я просто насміхалася з тебе, дурного і наївного, як дитя?.. Так, мені було цікаво з тобою, але...

    На мить твої вуста зімкнуться, тоді припаду до них поцілунком, відчую той п’янкий аромат, який так бентежив мою молодечу душу. Ці малинові вуста, надію мою і згубу, вважаю найкращим подарунком долі.

    Як добре, що людська підлість не має очей. Ті, що принишкли вухами до замкових щілин, ніколи не вижили б в умовах екстремуму. Звичка пхати свого носа у чужі справи ніколи не дозволила б їм відкрити внутрішні резерви...

    — Чому ти не хочеш зрозуміти, що це добре ставлення, на яке ти так уповаєш, було лише жалістю? Мені приємно було споглядати, як ти втрачаєш голову від мене, але в мої життєві плани ти не входив... Де твоя хвалена чоловіча гордість? Невже ти настільки жалюгідний, що постійно змушений підбирати об’їдки з чужого столу? Я давно роздала себе іншому і не можу зрозуміти, на що ти сподіваєшся...

    Твій голос затремтить, усім слухачам вчуються нотки зверхнього торжества. І тільки я знаю, що з очей капають сльози. Я вчився у тебе мужності та витримки; це ж як треба зібрати в кулак розтерзану душу, що солоними потічками проситься на волю, аби дозволити собі голосно кепкувати з того, що болить у серці...

    Милі, прекрасні, небесні оченята. Скільки жінок видряпали б їх назавжди, знемагаючи від люті, що природа така непостійна – одним дає забагато, іншим на мізер скупа... Ці очі провадили мене карколомними нетрями, коли навіть Полярна зірка, лякаючись ураганних вітрів, ховалася у кишеню неба. Пройнявши мене раз, мов промені рентгену, ці очі назавжди відбили бажання порівнювати їх є іншими...

    Я заціловую тебе геть усю крадькома, поспіхом, а ти не боронишся, ти дозволяє робити все, кожна клітинка твого тіла ладна відповісти на мій найменший дотик. Але жорстоке табу подружнього життя забороняє це робити...

    — Чому ти не влаштовуєш свого життя? – твої руки ковзають по мені, вишукуючи нові шрами та рубці. І кожна така новинка болючою занозою ятрить твоє серце. – Ще рік-два... і кому ти знадобишся? Хіба школярам розповідатимеш про свої мандри.

    Задуха хапає мене за горло, закладає вуха, вже нічого не бачу і нічого не чую, до біса цю конспірацію, геть людські пересуди, ми ж кохаємо одне одного. Я проніс це почуття через десятки років, не заплямивши жодною зрадою, хоч красиві спокусниці не раз дарували себе...

    А ти... Як жила ти, виконуючи щоденні рабські обов’язки дружини, терплячи побої та примхи п’яного чоловіка? Чи хоч раз у житті шкодувала, що вибрала не мене, так, як шкодував я, що був таким запальним та нерозважливим у молоді роки? Зігріваючи себе власним подихом у снігових заметах півночі, я запізно усвідомив, що у цей же час міг бути з тобою у південних широтах, якби не був таким недовірливим...

    Припадаю вустами до твоїх грудей, що не втратили пружності за стільки літ, і відчуваю, як завмирає кожен твій м’яз. Ще мить – і стогін розпачу бентежить надокучливих сусідів. Ти виштовхуєш мене в ніч і тремтячими руками припалюєш ще одну цигарку. Ніхто не відучив тебе від шкідливої звички... Повертаєшся до кімнати. Зачиняєш двері. На обличчі маска байдужості, немов щойно хтось помилився адресою. Перебираєш посуд на кухні, вовтузишся у ванній, вислуховуєш нісенітниці п’яного чоловіка... Підходиш до карти світу, яка споконвік висить на давно нефарбованій стіні, і ставиш ще один хрестик у Північно-Льодовитому океані, переконуючи себе, що цього разу востаннє...

    І ніхто не підкаже, куди йду, хоч на всіх перехрестях шлях розпитую. Зірвавшись з місця, аж Землі векунулося, помчав губити себе заради помсти, гасити полум’я, що яскраво спалахнуло у душі та ніяк не згасне. Дощами пам’яті проходжусь по ньому – не рятує. Збившись зі шляху, блукаю у темряві, а синитись не можу – вогник спалахує. Розійшлись назавди, а розминутися не можемо...

    Затарившись спиртними напоями, я мерзлякувато щулюся на пероні, соромлячись поглядів праведних пасажирів. Та їм ніколи не зрозуміти, що тільки таким чином я змушу своє тіло обігнати кілометри і години, які віддаляють мене від тебе, душею залишаючись тут.

    І час не ставить перепон, і відстань все збільшується. І нічого зі мною не станеться, поки ти жива…

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Іра Савчук
    09.07.2022 16:08
    До частини "Привид"
    Коментар видалено автором