Скульпторка не для свого часу

Парафінові свічки згорають швидше за воскові.

Мене звати Милада Фаласієвна Потоцька, я українка дворянського походження, яка зазнала звичайнісіньких тортур жінки 18 століття. З самого дитинства мене сприймали за ляльку, життям якої можна керувати без згоди. Я вийшла заміж у 15 років завдяки батькам, які буквально продали мене дорослому чоловіку, зазнала репродуктивного тиску та насилля через щоденні ґвалтування з його боку – що не день, то чула "Будь тихіше, ти ж дівчина, а дівчат люблять за сором'язливість та тишу". Які ж недалекоглядні люди… Але найбільш болючим було те, що мої творчі здобутки крали мої ж рідні... Змалечку я цікавилася скульптурами, а через декілька років почала не просто "цікавитись", а творити. Мої скульптури з року в рік ставали все кращими, а після мого 20 день народження вже звала себе скульпторкою, але... Всі мої витвори привласнював мій брат. Люди звали його генієм мистецтва, не знаючи про справжнього автора скульптур. Після усіх мук, які терпіла 15 років, мій сталевий терпець урвався і я вирішила отруїти свого чоловіка-збоченця та поїхати до Англії, аби спробувати там відстояти право на свої твори. Таким чином, почала труїти свого супруга щодня перетертою беладоною і через 2 тижні він помер. Після місяця з смерті того виродка, коли провели розслідування і нічого не знайшли, мені вдалось отримати статус «Вдовиця». Згодом я переїхала до Англії, де продовжила творити. Мої витвори були настільки чудовими, що їх помітила сама Анна І, але…

- Свіжі новини! Свіжі новини! – Прокричав хлопчик років 12 кидаючи газети під ноги перехожим. – Злочин проти Бога! Розпуста в чистому виді! Скульпторка, яка пропагує гріховні стосунки, сіла за ґрати!

Так, мене посадили за мою скульптуру, яка мала б показати людям, що можна кохати не тільки протилежну стать і це нормально. Зараз сиджу у замкнутій кімнаті для допитів злочинців, біля мене видніється нагорнута простирадлом скульптура двох жінок, які були у досить непристойній позі...

- Але, їй богу, не саджати ж мене тепер до цюпи! - Грюкнувши по столу скрикнула я. Русяві пасма спадали мені на очі, а ланцюги з кожним порухом дзвеніли, що сильно дратувало.

В мить у кімнату увірвався констембель.

- Заціпся, Потоцька! - Різко відповів темноволосий хлопчина на мої скарги. - Тричі у місяць потрапляти до в'язниці... Можливо вже тут житимеш?!

- Пане, не сердьтеся... Я всього-на-всього висловлюю свою думку через твори.

- Всього-на-всього?! Твоя думка полягає у нормалізації стосунків між жінками? - Він хутко підійшов до моєї неймовірної скульптури і стягнув покривало. - Ось це по-твоєму норма?!

- Так.

У поліціянта округлились очі і з гучним зітханням він продовжив мене сварити:

- Миладо Фаласієвна! - Все не вгамовувався він. - Не грайтесь з вогнем, панно. На цей раз на вас звернули увагу самі міністри...

- По-перше, не "панна", а "пані", по-друге, мою творчість підтримує сама...

- Королева вже не допоможе! Зараз влада здебільшого у руках міністрів і, при всій повазі до королеви, вона не зможе допомогти вам, пані Миладо. - Насупивши брови сказав юнак.

- Слухай, Альфред, так? - Запитала я вигнувши одну брову.

- Слухаю.

- Так от, Альфреде, я ніколи не відмовлюсь від своїх поглядів і цінностей. Хіба можна називати кохання гріхом?

Хлопець не встиг щось сказати, як ми почули вибух.

- Що це в біса таке?! - Прокричала я схопившись за голову, аби закрити вуха.

У той час ми почули звуки стрілянини... Я вже хотіла було потягнутись до свого револьвера у потаємній кишені сукні, як згадала, що на моїх руках висять кляті кайдани.

- Зніми їх! - Крикнула я поліцейському.

- З чого б це?

- Померти хочеш?!

- Я не маю право!

- Будь ласка, Альфреде! Мені страшно! - Звичайно страшно не за себе, але!

Констембель декілька секунд вагався, але потім підлетів до мене і зняв кайдани:

- Дякую! - З посмішкою процідила я паралельно витягуючи револьвер.

Коли вибігла з кімнати, зрозуміла, що постріли лунають з боку моря.

- Очевидно, іспанці. - Мовила я насупивши брови.

О, забула дещо сказати, я навчалась стрільбі з револьверу у той же час, як тільки почала продумувати план по вбивству чоловіка. Це був запасний варіант.

Добігши до узбережжя, мої вуха вловили крик жінки. В мить я обернулась і побачила Анну... Що вона тут в біса робить?!

- Чи не десант часом думають висадити, ваше превосходительство?.. - сказала я повільно підходячи до пані у розкішному білому вбранні.

Анна Стюарт скрикнула від несподіванки, а тоді хутко поглянула у мої карі очі:

- Милада? Як ти звільнилась?.. - вона хотіла щось ще сказати, як її перервав іспанець, який намагався вбити на місці. Дякуючи моїм рефлексам я його швидко прикінчила, від чого королева налякалась ще більше. - Дякую... - тихо сказала Анна.

- Не мені дякуйте, ваша величносте, а людям, які зараз боронять вашу країну там. - Я вказала пальцем на кораблі, з яких вже вибігло купа іспанців. - Ходімо у безпечне місце.

Можливо ви хочете запитати, як ми познайомились, та це секрет. А до чого ж тут свічки? - Це вже інша історія, потаємна, та ніким незнана.