Муза

З дитинства Густав, або Гусік, так його лагідно звала мама, займався на фортепіано. Старанно чеканив свої навички день за днем. Годинами він грав Людвіга ван Бетховена – Сонату № 14 «Місячне сяйво», плавно переходячи на Фредеріка Шопена – «Берсеуз ре-бемоль опус 57», а потім на Белу Барток – «Фортепіанний концерт № 3» і ще безліч інших прекрасних творів. Музика з під його струнких довгих пальців заповнювала простір, стискаючий серце кожного випадкового слухача.

Найбільшою мрією Густава було написати власний шедевр, який будуть грати на великих сценах і пізнавати з перших нот. Та як він не старався, нічого не виходило, все було схоже на когось, без жодної унікальної часточки.

— Гусік, ти б сходив на побачення, чи що? Вже такий дорослий, тобі цілих 20 років. — його мама, струнка й досі приваблива жінка, хотіла передати сина в надійни руки іншої жінки. Бо душа його була тендітна і щира. Часто граючи, від ледве стримував сльози, закриваючи очі і поринаючи у свій світ музики і гармонії.

— Мамо, ну коли мені зустрічатися з дівчатами? — посмішка з нотами провини лягала на його обличчя, він опускав очі. — Більше ніж музику я не зможу когось покохати.

— Густав, від музики не створюється сімʼя і не народжуються діти. — сумно промовляла мати і зазвичай йшла геть.

Холодною зимою музиканту виповнилося 30 років, час нещадно летів вперед, як «Політ джмеля» Римского-Корсакова. Густав виступав на великій сцені, а вечорами грав для мами та все ще сподівався на власний твір.

В ніч свого дня народження, він сидів за фортепіано і підбирав найгарніші сполучення нот. Від відчаю він заплакав. З опущеними плечима Гусік сидів на своїм інструментом і сльози капали на клавіші. Раптом він відчув ледь вагомий доторк і тихий шепіт:

— Шшшшш…Не плач…Знайди своє кохання і в тебе все вийде…