Казка про небодерево

Десь далеко, серед незвіданих людьми гір, на одній сніжистій вершині росте небодерево. Цілий рік воно цвіте цвітом кольору неба. Взимку цей цвіт замерзає в крижинах, тоді небо сіріє. А влітку, восени й навесні, кожна квітка небодерева пелюстка за пелюсткою розпорошується в попіл й відлітає у небо, щоб пофарбувати його у блакитний. Тоді небодерево згадує єдину людину, що до нього колись завітала.

Колись, за давніх часів, небо весь час було сірим-сірим, і лише маленька жовта пляма сонця світила в цій сіризні. Люди, з'явившись на світ, постійно трудились, від свого народження до самої смерті, не знаючи нічого, крім щоденної праці. З часом їх ставало все більше і більше, їхні міста розросталися й здалеку були схожими на великі мурашники. Вони заповнювали усі вільні рівнини, а ті, для яких не лишилося місця внизу, піднімалися вгору, до височин та гір.

І в одному маленькому гірському селі народився хлопчик Петро. Петро не відрізнявся на вигляд від інших дітей. Він мав звичайне русяве волосся й звичайні сіруваті очі. Але його душа була іншою: на відміну від всіх на світі людей, він єдиний любив лежати в траві й незворушно дивитися вгору. Батьки дуже сильно хвилювалися за Петра, змалку вони поїли гіркими відварами трав, бо думали, що їх син тяжко хворий, але потім змирилися з цим. І коли в сім'ї один за одними народжувались нові діти, мама й тато лиш тихо докоряли старшому синові за його дивацтво.

— І до чого це, працювати та працювати? Тоді ж, окрім праці, нічого не буде. — любив постійно казати Петро, коли лежав у траві на одинці.

Петро безтурботно жив далі, допомагав батькам та доглядав за молодшими. Дні проминали, не відрізняючись один від другого. Вже дорослий парубок бездумно споглядав за зміною пір року, за плином річок та хитанням дерев, і втратив надію пізнати щось інше, нове. Але раптом, в одну сонячну годину, коли Петро пас овець, він уперше побачив Іванку. Її очі мерехтіли холодним й грайливим кольором, який він бачив тільки в квітках. Люди називали цей колір блакитним. І щось порушило його багаторічну нудьгу. Він вперше побачив, стільки може бути краси в одній звичайненькій людині.

— Твої очі, які ж красиві вони. — вперше сказав їй Петро, і казатиме кожного дня.

— Відстань від мене. Словами ситою не буду. — саме так любила відмовляти Іванка.

Петро хотів, щоб її лице колись посміхнулось, але ніколи цього не побачив. Як і всі люди у цьому селі, вона тяжко працювала зранку до вечора, і завжди сторонилась Петра, як його сторонилися усі люди в селі. Та він усе вірив у те, що вона не така, вірив у те, що вона зможе його зрозуміти. Петро приносив їй ягоди й горішки, якими сам любив ласувати, та Іванка лиш загортала їх у хустинку й несла додому. Робив з камінців та дерева іграшки та прикраси, щоб її потішити, підходив до неї й вкладав в ледь протягнуті руки, але Іванка не розуміла, для чого їй ці дрібнички й майже одразу їх викидала.

— Чому ти дивишся в небо, Петро? — спитала колись Іванка.

— Тому що небо красиве. — відповів Петро.

— Небо ніяк не красиве. Воно просто небо. Ти дивишся на нього, щоб воно більше дощило?

— Ні.

— Ти дивний, ти знаєш про це? Я б ніколи просто так не дивилися в небо.

— А ти подивися.

— Не подивлюсь.

— А якщо небо буде блакитним, як твої очі, ти б подивилась на нього? — спитав Петро.

— Небо ніколи не буде блакитним. — відказала Іванка й опустила погляд до ніг.

— А якщо я пофарбую небо?

— Дурень, ти ніколи не пофарбуєш його. — сказала Іванка і раптово розчервонілась.

— Я пофарбую небо для тебе й для інших людей, щоб ви всі дізнались, як це чудово дивитись на нього. Я обіцяю. А тепер бувай. — і Петро втік від Іванки так швидко, що вона аж нічого не встигла сказати йому навздогін.

Петро покинув свій дім і відправився в далекі гори. Кожного разу він намагався піднятись ближче до неба, сподіваючись знайти річ чи істоту, яка могла б його зробити блакитним. І одного дня, піднявшись на велику вершину, він побачив там дерево. Великий стовбур з чорного дерева тримався за землю сотнями коренів, а вгорі розпускався на сотні гілок. Це дерево не мало листків, цілий рік воно цвіло синім цвітом. Його квітки нагадували квіти вишні, пофарбовані в синій колір. Але скільки б не цвіло дерево, його цвіт обмерзав, так і не давши жодного плоду.

— Вітаю тебе, могутнє дерево. — заговорив до нього Петро.

— Для чого ти прийшов, людино? — відповіло дерево. — Невже твій злостивий рід, створений Богом, щоб знищити природу й уярмити її дітей, дістався і до цих вершин?

— Ні, такого не сталось, могутнє дерево. Бо від усіх на світі людей я відрізняюся тим, що люблю дивитися на природу і люблю дивитись на небо. І прийшов для того, щоб попросити тебе. Пофарбуй це небо блакитним.

— Яке дивне прохання. А що ти готовий віддати натомість? — запитало його дерево.

— Понад усе ти хочеш, щоб твій цвіт дав плоди, але він занадто тендітний, тому завжди замерзає. Я віддам тобі свою людську кров. Вона сповнена жагою до життя та зберігає тепло в найлютіші морози. Якщо зробиш свій цвіт із неї, він зможе протриматись, скільки потрібно, і дасть довгождані плоди. Це все, що я можу дати натомість.

— Добре, я прийму цю угоду. І обіцяю, що після того, як цвіт, зроблений з твоєї крові, дасть плоди, я кожного року перетворюватиму свої сині квітки на попіл і фарбуватиму ним усе небо. Але не зможу так робити взимку, коли крига ув'язнює мої гілки повністю і попіл не зможе вибратись з її полону.

— Добре, скріпимо цей договір своїми клятвами, — сказав Петро.

І гострим ножем розрізав своє тіло в п'ятьох місцях: на правій нозі, на лівій руці, на лівій нозі, на правій руці, і на своєму серці. Кров виливалась з цих ран п'ятьма річками. Кожна із них піднімалась в повітря, немов червона шовкова стрічка, і тягнулась до крони могутнього дерева.

— Ось уся моя кров. Дарма, що її так мало для тебе. До речі, в тебе є ім'я? Як у яблуні, вишні чи груші? Як ти хочеш, щоб люди тебе називали?

— Не думаю, що ще хоч одна людина прийде до мене. Але можеш називати мене небодеревом.

— Небодерево. Гарне ім'я. — тихо промовив Петро.

Його зморені очі заплющились, ріки крові припинили текти, бліде тіло звалилось на землю, що стала для Петра передсмертним ложем та домовиною. Згодом дерево вкрилося буйним цвітом, що через кров став рожевим. І коли на місці квіток виросли круглі червоні ягоди, ці ягоди впали із дерева і, покотившись схилами гір, розкидались по всьому світу. Дерева, що проросли з і цих плодів, цвіли таким же рожевим цвітом. Люди назвали їх сакурами.

І раптом за одну ніч небо стало блакитним-блакитним. Люди, що встали для того, щоб лиш працювати, не могли надивитися на нього і простояли стовпами цілий ранок. Так від цього здивування в людях пробудилась жага споглядати красу, яка до того була лише у Петра.