Диво

Фелісіті, Фелічіта, Фелічія – так мене називали, так різними мовами різними діалектами в моїй родині вимовляється ім’я. Ви скажете, що це різні імена… Так, я визнаю, що це так. А хіба й нам самим не властиво змінюватися за життя? Хіба то не є нормальні речі?

За вікном вже світанок. Бабуся вчила мене, що треба ретельно вдивлятися у світ на світанку, коли ти й світ ще чисті та водночас вже сповнені мрій. От і я думала, що зможу це зробити. Але у мене замість видивляння на вулицю просто похмурий ранок із чашкою чаю в холодних руках. Я скута настільки, що пальці мої – то дрімучий ліс, який нікому й нізащо не розплести. Знаю, що поки я не зроблю на відмінно, як мене і вчили, всю роботу, то не побачу бабусиного розкішного будинку й кількох рахунків у банку… а там же так багато всього для щасливого життя. Тепер я винаймаю цю маленьку кімнатку, де на кухні хіба що вистачає місця для стола і того, щоб я могла розвернутися й вийти звідси геть, не вдаряючись об старий грубий стіл і плиту. Ну що ж… Видимо, бабуся не бажає мені щастя, раз так вчинила. У мене від неї тільки…

Мене душить сміх, коли я згадую про це й починаю оповідати комусь – саквояж із ефірними оліями. Знаю, що вона за життя любила їх, любила вдихати аромати й розрізняти й що гірше, оповідати всім, з якої місцини походить рослинка… Але нащо це все мені?

Вона залишила заповіт, де сказала, що мені треба розгадати загадку… І ключ до цієї загадки у саквояжі. Я хоч і жила тут, але новачок у цьому місті. І мені, як я розумію, треба впоратися із цим саквояжем. Тепер гортаю старі щоденники, щоб знайти відгомін бабусиних слів. Але ні, його там немає. Мені не дуже були цікаві мудрощі, котрими нас дітей підгодовували незалежно од того чи ми хотіли того, чи ні. Я пам’ятаю тільки, що бабуся дуже хотіла, щоб ці олії служили всім мешканцям містечка і в першу чергу нам самим. Вона навіть навчила мене користуватися ними. На кількох аркушах до заповіту додавалися й інструкції. Там все стосувалося виключно тих триклятх олій. Ну що ж, якщо мені не світить розгадати таємницю, то я їх просто продам. Світанок лавандовим відбьлиском вливається у мою кімнату. Я згадую, як колись любила зустрічати його. Тоді на мене нападало натхнення і було так добре. Я тоді бралася за зошит навіть якщо збирала яблука чи малину у росянистій траві.

А тепер піду ловити натхнення, слухати вуличну музику й обов’язково продам щось із цього саквояжу.

Першим зустріла пана Петра широкоплечого й дужого, що пече смаколики для всього міста. Я не можу вичавити з себе усмішки. А він також іде до магазину, щоб перевдягтися й забрати випічку. На його обличчі нічого крім стурбованості й смутку. Я ввічливо вітаюся й питаю в нього, що йому треба. Він понуро дивиться на свої ноги, аж потім на мене.

— Та, нема сил вже, - говорить він. У мене блискавкою спалахує ідея:

— Пане Петре, у мене є чудовий засіб від цих проблем, - я простягаю йому пляшечку ефірної олії м’яти. Вона пахне навіть крізь тугу кришку.

— Ні, дитино, мені не до того… То ще й коштує оце як весь мій виторг… - говорить він, розчиняючи двері магазину, де його жінка пані Клара вже давно спекла булочки й хлібці. Хочеться їсти, але це аж ніяк не значить, що з останніх грошей я куплю булочку. Так, чорт забирай, я ображаюся на нього… Я так багато знаю, а він не хоче навіть спробувати, навіть купити в мене… і не так дорого це коштує… стільки, скільки б мені вистачило на кілька днів життя тут. А далі я вирвуся звідси і нехай вся та загадка горить синім полум’ям… мені ніякої користі од того, що я тут сиджу й роблю казна-що.

Надворі ставало тепліше, потім спекотніше. У повітрі легке дзижчання бджіл, що цілеспрямовано летять до полів за містом. Здається, що ніхто з людей не пам’ятає мене з того часу, як я проводила по півроку тут з бабусею. Аж сумно і трохи образливо стало. Невже за якісь кілька років все так могло змінитися? І невже їм не цікаво все те, що я розповідаю? Але я ж… все роблю, що потрібно… не розумію. А до бабусі на ці сеанси багато людей приходило і той же пан Петро й пані Клара була найбільшою палкою поціновувачкою тих олій… а тепер що ото з ними? Ну я пообіцяла собі, що спробую ще і з нею, бо раптом наш пекар не дуже сприйнятливий до таких пропозицій, а його жінка делікатніша й зразу зрозуміє чого я од неї хочу… й купить просто хоча б тому, що вона пам’ятає бабусю.

А тим часом вже розклався наш незмінний вуличний музика пан Сільвестр. Я завжди ще з дитячих літ пам’ятаю, як він розсідався у парку на лавочці під тінисними деревами й налаштовував інструмент. Коли йому хотілося, він міг грати на скрипці цілісінький день, навіть у дощ, а речі лишити на лавочці, що вже звалася його, тож ніхто з містян туди не сідав. Ми завжди кидали йому гроші, я пам’ятаю, як то було чарівно слухати його музику й кидати у старий фетровий капелюх срібну монетку, що дзвінко падала до інших дрібніших та більших на дні капелюха. Сьогодні він був без грошей. Музика сумна й наче понівечина злітала зі струн. Здається, струни от-от прогнуться від розпачу. Йому я вирішила не пропонувати олію для натхнення. Точніше, не пропонувати купити.

— Дядьку Сівестре, а оно що для вас маю! – ми з ним добре знали одне одного, бо він якийсь час безуспішно намагався навчити мене грі на скрипці. Звичайно ж, у мене нічого не вийшло. З того часу я ніколи не візьму в руки скрипку та й будь-який інструмент також. Досить з мене страждань. Я і так знаю, що невдаха. Обережно відкриваю темно-коричневу баночку, яка всотує сонячне проміння не пропускаючи його до ефіру.

— Смачно… їй0богу, нагадує мені про дім…. Про Стефанію… - вимовив він. Я знаю, що він шукав натхнення. Його мелодії були настільки цікаві, що я розуміла, що не з підручників чи популярних тоді музичних книг він їх бере й не перекуповує у модних композиторів права зіграти… а він сам писав музику. Й тепер почав плавно водити смичком по струнах. Так, я відчуваю у цій мелодії наше старе місто, яким я пам’ятаю його за бабусиних часів, яким я пам’ятатиму його вічно.

— Дякую, дитино, Фелісіті, ти нагадала мені про Стефанію… - сказав він, витираючи сльозинку однією рукою. Я усміхнулася. Не знаю, як то я зробила… я не збиралася дарувати йому всю пляшечку, але от темно-коричневий флакон опинився в його руках. Він обійняв мене аж кістки захрумтіли.

Так я вперше відчула щось дивне. Тепер я думаю, що чим швидше розпрощаюся з саквояжем, тим краще буде для мене. Серед залитого сонцем парку перед мольбертом сиділа жінка. Я не впізнала її зі спини.

— Клементинка! – кинулася до неї я, коли впізнала. Вона моя подруга, з якою ми нерозлийвода були завжди, коли я приїздила до бабусі. Вона художниця й тепер малювала портрети під замовлення. Думаю, що в цьому містечку нема кому робити такі портрети, оскільки люди були прості й нічого особливого не роблять і грошей в них мало і на свята таких щемливих подарунків не дарують… то чого ж вона тут?

— Привіт, Фелічія, - промовила вона, як ти? – у її дзвінкому голосі чулася радість. Мені стало соромно, що я ніколи не розповідала своїм шкільним подругам про неї й ніколи після закінчення канікул не писала їй. Я погодилася, щоб вона намалювала мене. Клементина зробила це безкоштовно. Тепер я зберігатиму цей портрет. На ньому я така як маю бути, тільки трохи радісніша ніж є у житті. А вона щебетала весь час про Лукаса, який бігає десь тут поряд, за яким вона й так не може встигнути ніде, щоб малий нічого не наробив… вона повторювала слова моєї бабусі про свободу й про те, що кожен чим більше спробує в цьому житті тим щасливіший буде. А я не могла нічого відповісти, бо хотіла добре вийти на портреті й закарбуватися в пам’яті Клементини гарною, а не такою, якою була насправді. Я бачу, що вона переживає за Лукаса, за гроші, яких у неї немає, за те, що скажуть люди… Вона наче вихована моєю бабусею, а не звичайною жителькою цього міста, яку я пам’ятаю як пані Патрицію, що була донькою ювеліра й мріяла забрати це ремесло в свої руки, але не склалося, бо її батько мав ще кількох синів і вирішив передати ювелірну майстерню одному з них. Тепер я вже й імені його не згадаю. Раптом я зрозуміла, що душа моєї подруги така ж як і світанок бачений мною сьогодні… замість плати я поставила на маленький столик темно-шоколадну пляшечку з лавандовою олією. Вона схилила голову набік, вивчаючи пахощі. Потім ледве чутно мовила:

— — дякую, Фелісіті, - я востаннє швидко глянула їй у вічі й випарувалася, бо раптом ще плакатиме чи запам’ятає мене кращою ніж я була. А я цього не заслуговую.

У мене ще кілька олій у саквояжі. Я не знаю, чого так раптом роздарувала їх всі. Але, може, чим швидше тим краще. Врешті, бабуся була б рада, що кожен отримує те, чого потребує. А я потребую свободи від її загадки. Може, свобода то і є розгадка… Бабуся Віолета ще й як уміє влаштовувати не просто таємниці, а філософські таємниці. З холодного плеса моїх думок вирвали голоси за скляною вітриною магазину годинників, де працювала найбільш затребувана містянами годинникарня.

— Оресте, ти не уважний зовсім! Ще б мить і ти замовнику зламав би годинник! Його і так важко ремонтувати, ще й ти під руку! Ану сядь і дивися! Таких тілько в партачі беруть! – вичитував підмайстра пан Любомир.

— Ну я більше не буду… - ображено відійшов набік учень, що був трохи молодший за мене.

— Дивися, я кому сказав! Он, бач, ще до нас гості, тому ти будь ввічливий і скажи отій пані, що у нас звичайно ж знайдеться час відремонтувати її годинник.

— Добрий день, - я чула всю розмову, тому ледве стримуючи усмішку видавила з себе привітання, - тільки я не по ремонт годинників, - говорю, дивлячись на підмайстра Ореста й на його здивоване красиве обличчя.

— А чого ж тоді пані треба? – питає він із ввічливістю на яку тільки здатен.

— Нічого… я не знаю… от, маю те, що вам допоможе працювати, - я витягла з саквояжа аромалампу й скляну пляшечку з лимонною ефірною олією.

— Дякую… але нам то не треба… - розгублено почав відступати до стіни Орест.

— А ви спробуйте, - усміхнулася я. Він здався. Приніс сірники. У повітрі розривався гіркуватий запах лимонів. Руки Любомира запрацювали швидше.

— Подякуй хоч, - він рвучко встав з-за столу і вийшов до мене, - дякую вам, о це ти, Фелісіті? От не чекав я тебе!... Ми тут роботу совю доробляємо, бо скоро вже й літо і туристи приїдуть… хочемо виставку старих годинників налагодити, то Орест он вміє… - він усміхнувся й похлопав підмайстра по плечу. Той сконфужено усміхнувся.

— Так, у нас виставка буде… я сам експонати довго збирав…

Він показував мені старі годинники , поки пан Любомир натхненно працював до обіду.

— А отут у мене цікавинка… мені пані Віолета колись віддала, сказала, що цей медальйон у вигляді годинника має бути на виставці… Але я думав, що оскільки ти єдина внучка, то слід би подарувати його тобі, - він усміхнувся ніяково і віддав фіалковий медальйон мені. Серце пропустило один удар. Я не могла вимовити ні слова. Так-от, як бабуся хотіла повідомити про розгадку…

— Дякую, - я обійняла його. Він здивовано моргнув. Не знаю, хто з нас більше був вдячний долі, ці годинникарі чи я.

День ставав червоно-гранатовим. Вже сонце сідало, коли я добрела крізь спеку і улюблене місто до тієї місцини, що показана на мікроскопічній карті, втиснутій у медальйон. Скоро настане фіалковий вечір. Щойно я згадала, що не наважилася віддати пекарю м’ятну олію для того, щоб у нього з’явилися сили й далі пекти найсмачніший хліб.

А там у тій точці, що бабуся відмітила на карті починалися поля. Тут квітла ніжно-фіолетова лаванда, буяла запашна м’ята, що вигравала відтінками зеленого в останньому сонячному промінні. А все ж таки, я щаслива, яку б загадку не лишила мені бабуся. І тоді я усвідомила, що все це було недарма і день сьогоднішній був недарма… я знов багато чому навчилася, але не забуду, як забувала в дитинстві.

З медальйону випала записка, яку я не помітила у годинникарні, а зразу запхала в кишеню. Тепер могла роздивитися каліграфічний майже учительський бабусин почерк: «Подивися в моїй улюбленій книзі, там ти знайдеш багато цікавенького, якщо звичайно не забула, яка та книга. Люблю».

То був довідник про рослини. Я погортавши книгу знайшла пожовклий від перших променів зір ключ. А ще за кілька сторінок… записку… проте, для мене вже не було цікавішого чтива ніж той довідник, тому, коли я дісталася до сторінок, що дбайливо зберігали документи на бабусину фабрику й поля, які я бачила ввечері, то сонце вже поцілувало коричневі наче скляні флакончики стовбури дерев. Місто оживало. Я оживала разом з ним.