Ольвія. Двічі не помирати

– Анафоре, сину Аполлона, радуйся, – долинає до мене голос Калинника.

Я зупиняю своє безцільне ходіння від однієї колони до іншої, йду на зустріч.

– Радуйся Калиннику, сину Евксена!

– Ходімо на двір, – каже Калинник і жестом запрошує вийти з храму. – Боги подарували чудовий ранок! Нащо стирчати в душному приміщенні, коли лагідне сонце з теплим вітерцем дарують щастя Ольвіополітам?

Він як завжди красномовний, проте я відчуваю хвилювання в голосі. За своєю багатослівністю він щось приховує.

А ранок і справді чудовий. Ми стоїмо на ґанку храма, сонце дбайливими хвилями погладжує дах стої, грається з жертовником, виблискує листям струнких тополь. Повітря після кожного видиху залишає смачний солонуватий посмак. Чи це не щастя - коли кожен вдих насолода? Мовчимо - ніхто не хоче першим порушувати ідилію.

– За останні чотири дні, – вирішую, що саме мені належить спустити нас на землю, – ти відвідав храм частіше ніж за попередні дев’ять років. Що цього разу?

Минулого разу, чотири дні тому, Калинник так, як і сьогодні прийшов зранку, аби повідомити мене, що Хабі живий, більш того, прагне реваншу.

– Знову битись? – запитав я.

– Ні, не битись. Змагатись, – відповів Калинник і пояснив, що йому довелось прикласти чимало дипломатичних сил та підшукати найвлучніші слова, для Мілетських старшин, аби виправдати мою нечесну перемогу.

– Чому це нечесну? – Вирішив «не зрозуміти» я.

Проте Калинник не був би собою, коли б почав відповідати на питання, яке не потребувало відповіді.

– А до чого тут правила? – починає свою розповідь Калинник, наче й не чує мене. – Запитав я старшин Мілету. Якщо ви про ті правила, що існують для змагань то де там зазначено, що спортсмен будь-якої миті має право висмикувати глядача з трибун? Анафор, взагалі міг відмовитись, але ж він розуміючи як важливо потішити публіку, порадувати гостей - вас - вирішив все ж прийняти бій. Натомість що отримує він, а разом з ним і всі Ольвіополіти? Звинувачення в не доброчесності?

Такого, що можна будь-кого викликати на бій, в будь-який момент дійсно ніде не написано. Але ж і мене ніхто не змушував, я мав би просто відмовитись від бою - заперечили Мілетяни. Калинник, же відповів їм, що не міг, бо це був би прояв неповаги до гостей. Після ще кількох «міг» - «не міг» співрозмовники дійшли такої згоди, що вважатимуть той бій першим днем повного комплексу змагань. Тож спортсменам доведеться ще змагатись в бігу, бігу з перепонами, метанні списа та стрілянні з лука.

– Що ще за біг з перепонами? – запитав я, бо в стандартну програму змагань входить метання диска.

– Я теж саме запитав їх, – відповів Калинник. – А вони почали щось вигадувати про нову Олімпійську програму, про зміни які ще не дійшли до нашої Ойкумени. Ну ти розумієш.

Я розумів, звісно для довготелесого Хабі кращого змагання ніж біг і не придумаєш. В нього один крок, як моїх два. А перепони (то для мене перепони, через які маю стрибати), ноги Хабі навіть не помітять.

Змагання пройшли без сюрпризів. Обидва забіги я програв, з моїми кривими ребрами взагалі не варто бігати, тому я просто зробив два кроки та відійшов в бік. Спис кинув краще. Тут мені пощастило, бо кидали не просто на дальність – не знайшлось в Ольвії досить довгої сцени, а то ще питання хто кинув би далі - а в ціль. Ціллю став макет персіянина на коні. Хабі обидва списи влучив в груди, я ж в очі. Одне око - один спис.

– Цього разу все значно простіше, – повертає тепер вже Калинник мене до теменосу. Робить кілька кроків в бік храму Зевса й додає: – та складніше водночас.

Я приєднуюсь до прогулянки.

– Що старий? – запитав мене Калинник, коли порівнявся зі входом в Зевсів храм.

Він стоїть прямо заклавши за спину руки, дивиться на кам’яну будівлю й схоже не бачить її. Якби я не знав його вдачу, то подумав би, що він просто розпалює в мені цікавість. Але то не було в його характері, а отже він просто відтягує неприємну розмову.

– Пророкує, – підтримав я його гру у віддаляння неминучого.

Жестом долоні я запропонував Калиннику продовжити прогулянку, бо якщо мова й далі йшла б про оракула, мені довелось би зізнатись, що за всі дев’ять років я жодного разу не зайшов до сусіда. Майбутнім я не цікавився, минулим тим більш. Зайти, аби виразити свою повагу може й варто було б, але спочатку відкладав, а з часом зрозумів, що вже пізно. Адже якщо старий запитає, чого я тягнув стільки років, не знатиму що відповісти.

Та Калинник і не думав допитуватись, він йде далі, вздовж стоі, проводячи пальцем по ребрах колон.

– Вміли будувати. – Знаходить нову тему, аби віддалити справжню ціль візиту. – Стоятимуть ці колони віками й навіть не потемніють. А яке поєднання міцності та естетики. Здавалось би просто рифлений стовп. А на справді це як модель життя кожного з нас. Стовп – це наша Ольвія, кожний виступ - життя громадянина, кожен жолоб - життя раба. Бачиш, стовп стоншується до гори, так і ми з часом втрачаємо гостроту почуттів, розуміння необхідності щоденного клопоту й рухаємось в один бік. І вільні громадяни й раби. А стовпів таких багато - багато й полісів у великій Греції. Та напрямок всюди один - Аїдове царство.

– Що має статися те й станеться. – Дякую третя кістяна табличка.

– Влучно, – розтягує єдине слово Калиник.

Він вже припинив обмацувати колони, йде до трьох тополь, що ростуть у дворі теменосу, поруч з майстернею. Довго стоїть перед деревами задравши голову та завивши руки за спину.

– Що має статися, – промовляє по складах, – те й станеться. Як ти гадаєш, хто має сьогодні перемогти?

Кращого стрільця з лука, ніж я, не існує. Не знаю, чи й справді в мені кров Аполлона, але те що я влучаю в будь-яку ціль, з будь-якого положення й з будь-якої відстані, не гірше Срібнолукого, знають всі. Якби це запитав хтось інший, можна було б просто посміхнутись. Але Калинник, словами не розкидається, й розмови вміє вибудовувати в потрібному йому напрямку.

– Може досить жувати? – Порив вітру з моря жбурляє мої слова різкіше ніж, я б волів.

Калинник морщиться, та не від моїх слів, а від смороду, яким потягнуло з відхожої ями. Невідомо хто, невідомо коли й на яку глибину вирив цю, здається, бездонну яму, біля тополі, але за ті дев’ять років, що я живу в храмі туди було скинуто не один корабель недоїдків після жертвоприношень. А скільки пожбурили раніше? Та як не вдивляйся, хоч при сонячному світлі, хоч присвічуючи собі вночі, не помітити нічого. Можна було б повірити, що яма ця бездонна, і все що до неї потрапляє, вивалюється прямо на спини слонам, китам та впадає в безбережний океан. Але запах з неї свідчить, що дно в ній все-таки існує. І чим сильніший вітер з моря, тим це відчутніше.

– Схоже слуги не залили ароматичної оливи й камінь не щільно закритий, – починаю виправдовуватись та йду аби завалити каменем-засувкою отвір.

– Облиш, – зупиняє мене Калинник. – Послухай мене Анафоре, сину Аполлона.

Нарешті, Калинник переходить до суті. Щоправда, розпочинає ще з часів легендарного Зітана, який начебто приплив сюди з Мілету, вразився навколишньою красою й вирішив, що тут буде місце щасливих людей – поліс Ольвія. Було то насправді чи ні, не так вже й важливо, бо саме мілетяни будували тут все. Ну а Ольвіополіти тепер віддають дяку своїй метрополії, місту Мілету. Так заведено в елінів – одні будують нові міста, в яких живуть інші, та щороку віддячують своїм засновникам, чи то грішми, чи ресурсами.

– Як от Ольвія поставила храм на острові Левке й тепер маємо свою частку, чи не з кожної трієри, що пристає до тих скель…

– Кажи вже, чому прийшов! – не витримую я цього перемішування води в кратері.

– Треба аби ти сьогодні програв, – відповідає Калинник скоромовкою та відводить погляд.

Повітря стало густішим, настільки густим, що сповило все навкруги. Навіть листя тополь завмерло. Тиша була цілковитою. Жодного поруху, жодного звуку. Хто знає скільки б продовжувалась ця застиглість, якби не далекий крик морської крячки, що проколов діру, через яку линули звуки та рухи.

– Треба, то треба, – кажу та підбадьорливо хлопаю Калинника по спині.

– Зрозумій, – відповідає Калинник, не почувши, що саме я йому сказав.

Він знову починає здалеку. З того часу як Македонський збожеволів зі своїм прагненням захопити весь світ, Ольвія опинилась дуже в хиткому стані. З тих часів як Філіпп – батько Олександра Македонського здолав скіфського царя Атея, ольвіополіти вирішили відмовитись від скіфської опіки. Навіщо платити за захист тому, хто не здатен себе захистити? Але зараз, будь-якої миті македонські війська можуть ринути в Ойкумену, й тоді Ольвія, як і інші поліси на березі Понту Евксинського приречена. Проте є сподівання саме на Мілет.

– Що на нього сподіватись? – знизую плечима. – Мілет сам вже два роки під македонянами.

– Так! – погоджується Калинник голосно. – А ми - Мілетська колонія. Розумієш?

Калинник якийсь час дивиться мені в обличчя. Але я й досі не можу збагнути, до чого тут програш Непереможному.

– Ми - колонія Мілету, – повторює Калинник. – Мілет захопили македоняни. По суті Ольвія це вже македонське місто. При цьому ми зовсім ніяк цього не відчуваємо! Розумієш? Нам головне зараз не привертати до себе уваги. Нехай чубляться. Врешті решт Олександр не безсмертний. Може й не дійде на цей берег Понту.

– Якщо я здолаю Непереможного, – починаю розуміти думку співбесідника, – він вже не буде Непереможним. Хитка рівновага порушиться. Хабі програв, отже македонян можна перемагати.

– Саме так! – Квола посмішка на якусь мить прорізала хмуре обличчя Калинника. – І македоняни про це здогадаються першими! Вони не дурні, й розуміють, що з часом вираз Анафор переміг Хабі перетвориться на Ольвія здолала македонців. Тому й нападуть і знищать місто, аби сама думка, про перемогу македонців видавалась недолугою.

Калинник наче скинув з тебе тягар. Спина його знову пряма, погляд цілеспрямований. Обличчя зосереджене. Лиш кісточки на стиснутих в кулаки долонях видають напруженість.

– Цікаво, – промовляю я стиха, й бачу як тінь хвилювання відбивається в темних очах співбесідника. – Як воно не влучити в ціль? – Калинник не стримує подих полегшення.

Змагання були заплановані в гімнасії, йти туди не більше двох кварталів. Та чи не на кожному кроці я чую побажання перемоги, успіху та прихильності богів. Кожен, кому не вистачило місця в гімнасії вийшов на вулицю, аби побачити, привітати та підтримати мене.

– Радуйся Анафоре, – казали люди, – підсмаж того чорнявого!

Або ж:

– Радуйся Анафоре, а мілетяни нехай сьогодні ридма ридають.

Видно було, що ніхто не сумнівається в моїй перемозі, бо не може син бога, в руках якого завжди срібний лук, а золоті стріли завжди б’ють в ціль, стріляти гірше якогось там Хабі.

– Радуйся Анафоре, гарний день, щоб збити «непереможну» пиху!

– Радуйся Анафоре …

На вході в гімнасій мене чекає Полімій. Він радіє. Для нього все чудово. Чудовий день, Анафор вже переміг, сонце гріє, грає з його світлою чуприною, рима атакує й відразу ж виливається:

Немає в світі стріл влучніших, лука гнучкішого ніж в Анафора

Ясноокого! Що птаху? Муху в польоті на тому березі Понту

Евксинського влучить. Не відкриваючи очі стріли впиваються

В ціль! Мружся не мружся, хоч прицілюйсь хоч ні, Анафора

Не перемогти! Зачохли свій лук, не ганьбися Хабібік, додому

Пливи!...

– Досить! – Зупиняю я хлопця.

Проте люди навколо не згодні. Вони просять аби Полімій продовжував і він гойдаючись на хвилях слави з задоволенням розповідає, римуючи на ходу слова. Я входжу в гімнасій залишивши шанувальників поезії ззовні.

В невеликому дворі гімнасію людно. Представники Мілету та Ольвії стоять один напроти одного під невеличкими портиками, що тримаються на вапняних колонах. Між ними вільний простір для польоту стріли. На протилежній кам’яній стіні висять два очеретяні круги - цілі. Над стіною кілька кучерявих голів. Схоже цікавість перемагає страх і хлопчаки згодні ризикувати настовбурчивши голови над цілями. А може вони впевнені, що ми не промахнемось?

Хабі відділяється від юрби в таких же сірих хітонах, як і на ньому. Допоки він стояв в тіні, його було не помітно, зараз же виблискує, затуляючи маківкою сонце. Він спокійний, посміхається.

– Вітаю, Анафоре! – вимовляє досить дружелюбно.

Та й чому б йому не бути дружелюбним. Вони ж вважають, що вже все вирішено. Що Мілет - непереможний, рівно так, як і Хабі. Залишилась лиш одна дрібниця - тричі натягти тятиву та запустити стрілу. Можна навіть не перейматись, адже про все домовлено.

Хабі стоїть простягаючи до мене руку для привітання. Повільно пробігаюсь очима по його довжелезним нігтям, розглядую кожен суглоб пальців, поступово переводжу погляд на лікоть, плече, обличчя. Він все ще усміхнений. Білі зуби, темне обличчя, фіолетові, широкі та плискаті губи. Коли він розуміє, що я не відповім на його привітання посмішка шириться ще більше.

– Гарний день, аби програти, – знущається. Добре хоч руку прибрав. – Згоден, Анафоре?

Беру до рук лук починаю перевіряти. Я просто маю чимось зайняти руки, думки. Лук як лук, що його перевіряти. З нашого портика лунають підбадьорливі слова, про те, що вже час покінчити з цими мілетянами та йти відмічати перемогу. Люди кажуть, що на мою честь сьогодні буде розпечатано вино з десятирічною витримкою. Прямо на агорі відбудеться святкування, буде безплатна їжа та вино. Мешканці нижнього міста, чекають вже від самого світанку. Для всіх я вже переміг.

Калинник намагається триматись за спинами людей, переминається не в сих не в тих. Ховає очі, згорбився.

– Кинемо жереб? – Хабі грається мідним оболом.

– Нащо? – Стинаю плечима. – Ти гість, тобі й право бути першим.

Непереможний стає обличчям до цілі. Відстань ліктів триста, його круг лівіший. Натягує тятиву, завмирає прицілюючись та різко вивільняє стрілу. Поки бринить тятива, стріла вже вп’ялась в очеретяну ціль. Точнісінько в центр.

Наступні дві стріли також в центрі. Стрільба досить купна, не стріла в стрілу, але три дірки можна накрити тим оболом, що він підкидав.

Беру лівицею лук. Три стріли стискаю між пальцями правиці. Натягую тятиву. Навкруги тиша. Жодного поруху. Всі дивляться на мене. Ні. Не всі. Калинник опустив очі. Повертаю голову в бік супротивника та відповідаю йому точнісінько такою ж широчезною посмішкою, й не дивлячись відпускаю тятиву. Три стріли летять одна за одною наче зв’язані. Впиваються в центр круга. Дірки, я знаю, один в один такі як дірки від пострілів Хабі. Купність – можна накрити оболом, навіть такий же візерунок отримаємо, якщо поєднати дірки лініями.

Біля цілей йде затята та довга суперечка. Не можуть дійти згоди. Схоже суперечка вже ось-ось переросте у сварку.

– Та зніміть ви круги зі стіни! – кричить їм Калинник, зі свого міста, – та прикладіть один до одного!

Зняли. Приклали. Подивились на сонце. Дірки збіглися цілковито.

– Доведеться стріляти ще раз. – Вердикт врешті решт, прийнято.

Хабі знову стріляє першим. І знову стріляє добре. В ціль. Купно.

Моя черга. Ольвіополіти вже не такі впевнені в перемозі. Сумнів відчувається фізично. Мілетяни не приховують посмішок, переможний настрій аж бринить.

Треба припиняти цю виставу. Один рух і все. Хапаю лук, стріли…

Ди-и-и-нь–дзи-и-инь.

Довгий, гучний металевий звук розриває тишу. Луна ще довго висить в повітрі, б’є по вухах, бринить в середині. Коли нарешті затихає, звук повторюється.

Ди-и-и-нь–дзи-и-инь.

Я ледь стримуюсь, щоб не заткнути собі вуха. Багато, хто не стримується. Всі переглядаються, сподіваючись на пояснення.

– Війна! – кричить хтось з-під портика.

– Набат дзвенить! – здогадується інший.

– Війна… рятуйтесь… Зевс всемогутній врятуй… Аполлон не залиш в біді…

Ґвалт, що зчинився в невеликому просторі гімнасію нагадує вороняче крумкання. Кожен щось кричить, хтось навіть плаче, всі намагаються якнайскоріше вибігти з двору, через що виникла така валка у воріт, що ніхто не може вийти. Це своєю чергою збільшує паніку. Хтось падає. На нього наступають, в кутку спричинилась бійка. Я й досі стою з луком та стрілами в руках. Мене штовхають, оминають, шпиняють. Помічаю, що у протилежної стіни, біля цілей нікого немає, відходжу туди. За мить до мене приєднуються Хабі та Калинник. Спостерігаємо як юрба потроху виливається з двору.

Чоловік в подертому хітоні, підіймається з полу, коли вже всі інші вийшли на двір, та крекчучи йде слідом за іншими. В гімнасію залишись лиш ми втрьох. Стоїмо перед мішенями, напруга в повітрі така, що сковує м’язи, думки. Дивимось на вихід, проте залишаємось нерухомими, наче якщо залишатись на місці, зовнішні події нас не торкнуться.

У воротах з’являється Леокс. Ось його не було, а ось вже стоїть на розставлених ногах, руки вздовж тіла, зіщулено дивиться на нас, наче цілиться.

– Чого завмерли? – кричить.

Його окрик виводить нас з заціпеніння. Першим йде Калинник, за ним я, за нами волочить довгі ноги Хабі. Коли ми підійшли до Леокса, він вихоплює короткий меч з піхов та приставивши його до шиї чорношкірого різко притискає того до кам’яної стіни, сичить:

– Розповідай!

Леокса я знаю все своє свідоме життя, всі дев’ять років, але таким страшним я його не бачив. Не хотів би я зараз бути на місці Киренаїка. Проте, на відміну від мене, Хабі майже спокійний, дивиться звичним незмигним поглядом, не рухається, не намагається вивільнитись.

– Я тут ні до чого, – промовляє поволі, й додає: – не віриш - ріж!

Леокс довго дивиться в обличчя Непереможного задравши голову. Потім поволі відводить руку з мечем.

Ми рушаємо за Леоксом, який наче знає, що робити.

– Все-таки треба було перерізати горлянку, – промовляє він наче сам собі, – війна все спише.

– То все-таки війна? – Наздоганяє його Каллиник. – Розповідай, що знаєш.

Леокс карбуючи крок розповідає, що чутки різні. Одні кажуть, що Зопіріон зі своїми псами вже атакували Західні Ворота, інші стверджують що бачили розвідувальний загін з башт Північних воріт, є й такі що бачили македонські кораблі в нашому порту. Звідки беруться всі ці чутки, дізнаємось коли дійдемо до агори.

Проте в тій метушні, коли люди наче комахи навколо меду, годі було щось дізнатись. Навпаки побачивши нас, багато хто кинувся з питаннями. Нас шарпали за хітони, хапали за руки, навіть трусили вимагаючи пояснень.

– Треба дібратись до малої стої! – заволав Калинник, перекрикуючи натовп.

Леокс, показав праворуч та хитнув головою в бік Хабі, той зрозумівши, рушив поволі розсікаючи натовп. За ним Калинник, я ліворуч, Леокс праворуч від фінансиста. Створивши такий собі клин, ми поволі просувались до Малої Стої.

– Праворуч на стіні має звисати довжелезна залізна труба! – крикнув Калинник в спину Хабі. – Туди нам і треба.

Довжелезний Киренаєць ледь змінив напрямок, передаючи мені в руки тих, хто ніяк не хотів звільнити нам шлях. Досить швидко ми вже були біля стіни стої з якої звисала труба товщиною зі слонячу ногу. Але вдарювальника, який мав би бути всередині цієї заплесканої згори труби, не було. Зазвичай він звисав як язик у дзвонах та ледь подзвонював на вітру. Сьогодні вже хтось скористався ним, та на місце прикріплювати не захотів. А може не зміг.

Ми перезирнулись. Леокс дістав меч, скептично подивився на нього, зітхнув.

– Сховай Леоксе, сину Геракліда, – пролунав з-за наших спин хлопчачий голос, – зламаєш.

Позаду нас стояв Пікралідій та тримав в руках вдарювальник.

– Спробуй ось цим. Так буде краще. – Хлопець простягнув довгий металевий лом.

Тінь посмішки промайнула обличчям вчителя, потім він взяв до своїх рук вдарювальник і щосили зацідив ним по набату.

Ди-и-и-нь–дзи-и-инь.

Коли металеве відлуння стихло, Калинник загорлав:

– Хто бив в набат? Хто бив в набат минулого разу?

Люди збентежено переглядалась та перешіптувались: «Хто вдаряв?», «Ти бачив», «Та хтось же таки вдаряв!»

Хабі першим помітив якесь метушіння, вказав туди рукою.

– Звільніть прохід, – крикнув Калинник вже спокійніше.

Нарешті з натовпу до нас пробився невисокий сухий старий. З одягу на ньому були лиш брудна стегнова пов’язка, та така само брудна стрічка на лобі, що стримувала на половину сиву чуприну.

– Я вдаяйав, аби попеедити, шо військо чужинне йде на Ольвію війною, – прошамкав старий сиплим голосом.

– Як тебе звати? – запитав Калинник

– Шіманнєя. Так мене ш дитинства нашивали батьки, – відповів старий.

– Розповідай, Шіманнєя. Все що знаєш, розказуй, – попрохав Калинник.

Виявилось, Шіманнєя працював в полі, коли побачив воїнів на конях. Вони їхали просто по посівах, не звертаючи уваги на селян, що метались знизу. Навіть спробували спалити пшеницю, та нічого не вийшло - зелена соковита поросль ніяк не хотіла горіти.

– Коли їхній головний підійвав мене до шебе, – вів розповідь далі старий хлібороб, – я думав, що тут мені й баста. Пйоте він шпитав, чи це Ольвійські поля, а коли шйозумів, що саме так є, сказав аби я чимдужч біг в місто та повідомив, що на місто йде Шопійіон – македонський полководець ш військом. Вісько велике, тридцять тисяч відбійних вояків, то не вайто Ольвіополітам чинити опій, а треба пйиготуватись та шустріти македонян з усіма почестями, й тоді Шопійіон не шйуйнує місто, а мешканців пошадить.

– Ну що ж, – задумливо протягнув Калинник, – будемо готуватись!