Ольвія. Двічі не помирати

Сон шостий

Плескіт. Грайливі хвильки накочуються одна на одну. Бавляться. Сонце відбивається в річкових брижах. Правий берег прямовисний, безлюдний. Лівий пологий, захаращений наметами, куренями, шатрами. Майже біля води стоїть найвище повстяне шатро, огороджене сухим очеретом, наче тином. Біля очеретяної огорожі стоять два воїни в чорно-білих спідницях, хутряних чобітках, з голим торсом. В руках списи та дерев'яні щити. Мимо них, весь час вбігають та вибігають із шатра загорілі майже до чорноти, інші воїни. Охоронці лінивими поглядами супроводжують метушливих. Нікого не зупиняють, не запитують. Стоять зіпершись на списи, позіхають.

Аж ось виструнчились, надали собі грізного виду. З шатра стрімким кроком вийшов головний. На відміну від інших голова не простоволоса, на ньому мідний лискучий шолом, м’язи на ногах перекочуються під бронзовою шкірою. Каптан без рукавів. На кожному кроці перебирає повітря міцними руками. Швидко проходить вздовж охоронців, стає біля самого річкового окрайка й задерши голову вдивляється в сонце, яке поволі підіймається з-за протилежного високого берега. З того берега, з якого за ним пильно спостерігають три пари очей.

Яртур, Лукіан та Ксетій лежать зіпершись спинами на берегову стіну. Вимазані з п’яток до маківки в річковий мул, лиш очі виблискують. Влітку після весняного повноводдя, річка відходить від берега залишаючи смугу багна, що не сохне, в якій, як свині в грязюці розташувались хлопці.

– Вождь? – запитує Лукіан не рухаючи губами.

– Схоже. – Киває ствердно Ксетій.

– Не смикайся, – сичить Яртур.

Вони спостерігають за тим шатро вже другий день, але господар вийшов вперше. Чоловік, і справді схоже - вождь, в тому таборі на протилежному боці ріки. Він поблажливо дивиться на інших, які виструнчуються перед ним, тримається гордливо, поважно. Віддає короткі накази, двом чоловікам в плямистих спідницях, які щойно підбігли та стоять чемно схиливши голови.

Коли фракійське плем’я трибалів почало свій рух в бік скіфських земель, Атей наказав просто спостерігати. Не вкладалось в голові, як цей безкінний народ міг піти війною на скіфів. А проте, трибали перейшли нічийні прикордонні землі, а коли на їх шляху з’явилось перше поселення з синім стягом, не роздумуючи пограбували його, вбивши чоловіків та зґвалтувавши жінок.

Атей тоді вислав невеличкий загін воїнів, аби ті швидко розібрались та навели лад. Та виявилось, що місцевість настільки помережана річками та болотами, що кінний воїн програє пішому. Особливо, якщо той провів в цих землях все життя. Звична скіфська тактика з блискавичними нальотами та знищенням ворога нескінченною зливою стріл в цих болотяних місцях не діяла. Розігнатись кінноті просто не було де, а в ближньому бою лук програвав довгим списам, та коротким дротикам, якими трибали володіли надто вправно.

З першого утихомирювального походу мало хто повернувся. Атей не був би мудрим царем, аби просто зібрав військо та пішов назустріч навалі трибалів. Він зібрав нараду з ватагами та вождями, аби зрозуміти як бути з цією неочікуваною загрозою.

Було зрозуміло, що плем’я трибалів - то лиш частина якогось, незрозумілого поки, плану. Схоже фракійці, або македоняни затіяли якусь гру. Але яку? Чи просто промацують на міцність скіфські кордони, чи мають намір завдавати удару, коли цар відправить своїх воїнів на бійку з трибалами?

Хто б не стояв за цими дикунами, вони діяли доволі розумно. Маршрут вибирали з річками та лісами, уникали відкритої місцевості. Набіги на поселення були блискавичні - хапали, що могли нести й розчинялись в лісах та болотах. Вивідники Атея так до кінця й не змогли відповісти на питання про чисельність трибалів. Вони постійно сновигали лісами, ніколи не збираючись в одному місці разом.

Отже, було прийнято рішення зупинити трибалів, але зробити це малою силою, не відзиваючи скіфських воїнів зі своїх звичних рубежів. Атей був впевнений, що не дивлячись на розосередженість трибальського війська, керівний центр там єдиний. Треба знайти та знищити його, і тоді посиплеться вся організація ворожого походу. Відокремлені одне від одного загони втратять зв’язок, залишаться без чіткої цілі, та з рештою розчиняться в лісах.

Нарешті вдалось вирахувати головний загін. Він найчисельніший та й порядку там значно більше ніж в інших. Скіфські воїни на чолі з Атеєм (в старого царя кров грала наче в молодого) підійшли до ворога та почали готувати атаку.

Трибали розташовувались на одному березі річки, на іншому ліс, за лісом скіфи. Якщо йти просто через ліс ворог вчує небезпеку, встигне підготуватись, організовано прийме бій і піди вгадай чим все завершиться. Раптом вождь трибалів не згине, встигне втекти й продовжить свій нищівний похід?

Саме тому Яртур з товаришами другий день нерухомо лежать в багнюці, вираховуючи куди саме вдарити аби влучити точнісінько в серце ворогові.

І ось, нарешті, побачили того, за ким полюють скіфи вже котрий місяць.

– Вночі засиплемо його шатро підпаленими стрілами, – каже Лукіан, коли побратими із Ксетієм вночі відповзли вглиб лісу. – Почнеться метушня, той вискочить у своєму мідному шолому, й ти, Яртуре вже не схибиш, встромиш стрілу просто між очі.

Вони напівлежать під крислатим дубом біля струмка, в якому нарешті змили остогидлий бруд. Хто б міг подумати, що просто відчувати повітря шкірою це приємно. Та крім прохолоди, що гуляє тілом, щось ще відчуває Яртур. Щось неправильне, але думки ніяк не виструнчаться в чіткий ряд.

План Лукіана простий, тому дієвий, але Яртур не поспішає погоджуватись.

– А ти що скажеш, Ксетію?

– Ну-у…

Хлопець розуміє, що це така собі перевірка. Він вже звик, що двоє наставників його постійно сперечаються. От і зараз, якщо Лукіан висловив одну думку, то в Яртура, схоже інший погляд на ситуацію. Але який?

– Здається все правильно, – каже тягнучи слова. – Можливо, хіба варто комусь переплести на той берег, аби бути якнайближче до вождя, коли все почнеться. Щоб вже точно ніде він не подівся…

– Треба переконатись… – перериває хлопця Яртур, але замовкає, бо й сам не знає в чому саме пропонує впевнитись.

– Не починай, Яртуре, – каже Лукіан. – Тут все як на долоні, видно й зрозуміло.

– Саме так! – Яртур нарешті зрозумів, що йому муляло. – Як на долоні! Чому він своє шатро розташував біля самої води? Ось я, стріляйте. Надто безпечно, як на розумного вождя.

– Хто сказав, що він розумний? – заперечує Лукіан.

– Розумний. – Протяжно, наче підтверджуючи свої думки каже Яртур. – Хоче, щоб його вважали дурним, а сам розумний.

– Ускладнюєш, як завжди! – Лукіан не згоден відмовитись від свого плану. – Ксетію скажи йому, нехай буде простішим.

Хлопець не очікував, що йому знову доведеться обирати одну сторону, тому аж смикнувся.

– Ну-у, – починає у своїй звичній манері, – перевірити не завадило б…

– Як! – голосно заперечив Лукіан.

– Як? – одночасно з побратимом запитав Яртур.

Так і не дійшовши до якоїсь спільної думки, хлопці влаштувались спати. Проте сон не йшов, кожен вовтузився на своєму лежаку, купини муляли боки, думки роїлись в голові.

– А що вони там їдять? – запитав раптом Ксетій, одночасно з лунким бульканням в животі.

– Хто про що, – пробурчав Лукіан.

– Та ні! – Ксетій аж на ліктях піднявся. – Вони вже тут який день стоять. Схоже є запаси їжі, щось готується, але ж хто відмовиться від свіжої риби, коли поруч річка?

– А ти бачив хоч одного рибалку за весь час? – запитав Яртур і сам відповів: – Ні. Дисципліна в них все-таки добра. Та й до чого тут це? Треба спати.

Яртур ліг горілиць, заспокоїв дихання, довго вдивлявся в зорі, що де-не-де виднілись через листя. Зосередився на одній, особливо яскравій. Почав підійматись. Прослизнув у шпаринку між листками, оминув гілки, й ось він вже над дубом. Вниз не дивиться, що там цікавого? Інша справа зорі - там все просто й зрозуміло, та загадково одночасно.

Погойдавшись якийсь час між лісом та небом поринув в безмежний степ, до Жадани, не звертаючи уваги на відстань та час.

Син стрункий юнак, виблискує білозубою посмішкою: «Мамо, дивись!» Заплигує на чорно-білого плямистого коня й скаче до тину. Кінь наче розуміє вершника, яскріє на сонці та мчить до огорожі, перестрибує. Хлопець не хапається за гриву, навпаки розставляє руки в сторони, й наче птах летить верхи через перепону. Сміється дзвінко.

«Бачиш Яртуре, який орел вже наш хлопець?» – запитує дружина.

Він бачить. І справді орел. Кружляє навколо сонця в синьому небі, поступово зменшуючи кола. Ось вже пропливає просто по сонячному обідку

– Яртуре! – Чує голос і прокидається. – Дивись кого привів.

Яртур відкриває очі й бачить коня зі сну. Але в коня чоловічі ноги. Що саме чоловічі, а не жіночі, то добре видно, бо ніякої одежини не вдягнуто. Знову закриває очі, мотає головою.

Робить три короткі та швидкі видихи й знову відкриває очі. То не кінь на чоловічих ногах. То трибал, в якого спідниця чомусь не звисає донизу, а задерта догори та зав’язана над головою. Поруч стоїть Ксетій, посміхається. Під ногами в обох калюжі – вода стікає з одягу. Якщо з тканих штанів та сорочки Ксетія вода непомітно спливає, то з хутряної спідниці трибала просто таки ллє.

– Ще затопить, – каже Яртур відсовуючись. – Розв’яжи його, чи що.

Ксетій, продовжуючи посміхатись, бере акінак і розрізає вузол над головою полоненого. Вологе хутро прилипло до тіла, доводиться його ще й осмикувати. Руки зв’язані. Хлопець довго водить поглядом навкруги, намагаючись зорієнтуватись де він. Ніс ледь звернутий вліво, над оком ґуля. Очі пронизливо блакитні. Пряме й довге мокре волосся обліплює кругле обличчя. Він приблизно Ксетієвого віку. Пробує вірьовку, що зв’язує руки, на міцність. М’язи напружились, не дихає. Зрозумівши, що пута не розірвати, послаблює натиск та приречено ричить.

Щось гортанно промовляє. Щось зле й безнадійне. Хоч мова й чужа, за інтонацією зрозуміло, що це щось на кшталт: «От і все».

На диво йому відповідає Ксетій тією ж чужою мовою. В трибала блимає якесь сподівання в очах, він довго дивиться на свого поневолювача й повільно відповідає йому.

– Може ви б і нам пояснили, про що щебечете тут?

Яртур бачив як за спинами Ксетія та трибала безшумно з’явився Лукіан. Якийсь час намагався зрозуміти, що тут відбувається, та зрештою обізвався, змусивши хлопців здригнутись.

– Ось захопив полоненого, аби дізнатись, де їхній вождь, – відповідає Ксетій.

Після вечірньої розмови, Ксетій не міг заснути. Він був впевнений, що хтось таки має тихцем бігати на риболовлю, навіть якщо це й заборонено. Тож щойно чорнота почала сіріти пішов вздовж берега. Пройшовши не так вже й багато, побачив трибальського рибалку з вудкою. Вклав камінь в пращу й влучив точнісінько в лоба.

– Ось! – закінчив свою розповідь Ксетій показуючи ґулю на лобі полоненого.

– А мову звідки знаєш? – запитав Яртур.

– Жив один в нашому поселенні, – відповів Ксетій. – Теж затятий рибалка. Я з ним і призвичаївся до риболовлі. На риболовлі, від нудьги й вчив його мову. Ось, знадобилось!

Ксетій був гордий. Власне, було чим гордитись, зумів тихо взяти полоненого, а тепер ще й мову, виявляється, знає. Яртур піднявся поплескав хлопця по плечу.

– Нащо було ризикувати? – пробурчав Лукіан. – Про що там допитувати, тут все зрозуміло й так. Найвище шатро - вождя. Звикли все ускладнювати.

– А ніс ти йому вже дорогою звернув? – Яртур зумисно удає наче не чує Лукіана.

– То так і було, – відповідає Ксетій широко посміхаючись.

Раптом полонений падає на коліна. То Лукіан ззаду вдарив його ступнею.

– Почнімо допит!

Він невідь звідки дістав стрілу, й встромив її бранцю в груди зліва. Хоч розмах був і по широкій дузі, та стріла увійшла лиш на пів гостряка, й не завдала значної шкоди. Кров на мокрій шкірі не пливла однією цівкою, а розпливалась увсебіч плямою. Лукіан покрутив стрілу спочатку по ходу сонця, потім в інший бік, надавив, зменшив натиск.

Звірячий вищир, налиті кров’ю шрами, відстовбурчене ріденьке волосся на обличчі та божевільний погляд виглядали жахливо. Він вихватив стрілу й підніс гостряк, з якого бурими краплинами скрапувала кров, просто до ока бранця.

Яртур весь цей час спостерігав за полоненим і починав розуміти, що тортурами нічого від нього не добитись. Той навіть не здригнувся, коли Лукіан встромив йому стрілу, ба більш, він навіть подався тілом назустріч, наче хотів якнайшвидше загинути. Коли йому роздовбували рану, то щось схоже на усмішку грало на губах хлопця. І зараз він дивився не на стрілу, а просто в обличчя Лукіану, так, як дивляться на набридливу муху.

Борлак Лукіана заходив вгору-вниз. Один, два…

– Відійди! – Яртур відсторонив побратима плечем. – Ксетію, скажи йому, що я скіфський шаман. Найсильніший. Тож якщо не почне говорити, я зроблю так що на той світ він потрапить як той черв’як з коров’ячого посліду, що може лиш головою вертіти, та жерти одне лиш падло, яка опиниться під його носом.

Бранець відверто посміхнувся в обличчя Яртуру, який схилився над ним та відповів, що це його не лякає, адже відрубані руки та ноги, на тім світі знову приростають.

Яртур повернув посмішку й натиснув трибалу на точку біля ключиць, спочатку правої, потім лівої.

– Розв’яжи йому руки, – звернувся до Ксетія. – Не хвилюйся, він нічого не зробить.

Полонений здивовано спостерігав за кожним рухом хлопців. Коли Ксетій дістав акінак, він лиш посміхався та помітивши, що вірьовка впала до землі, сіпнувся, аби вивести руки з-за спини. Натомість лиш здригався плечами.

Зухвалість з очей зникла, посмішка стала надто натягнутою. Проте справжнього хвилювання ще не було.

– Допоможи-но, – звернувся Яртур до Ксетія хапаючи полоненого під ліву руку. Ксетій схопив з іншого боку й вони поставили того на ноги. – Скажи йому, що ніхто нічого відрубувати йому не буде. Я накладу закляття, яке ніхто крім мене зняти не зможе. Ні на цім світі, ні на тім. Руки та ноги будуть просто теліпатись як непотреба якась.

Поки Ксетій перекладав все трибалу, Яртур двома швидкими доторками до внутрішнього боку стегон знерухомив тому ноги.

Вперше в очах полоненого з’явився страх. Він почав щось швидко говорити переводячи погляд зі своїх ніг на Ксетія, потім на Яртура й знову на ноги. Він мотав головою та кричав.

– Тихіше, ти! – Лукіан збив крикуна на землю.

Лежачи на прілому листі бранець і справді нагадував черв’яка, який увсебіч вертить головою та розкриває рота.

– Я не розумію. – Розвів руками Ксетій. – Він надто швидко й невиразно говорить.

– Почекаємо, – сказав Яртур вмощуючись під деревом. – Нехай усвідомить свій новий стан, раптом прокинеться бажання розмовляти зрозуміліше.

Яртур закрив очі. Вміння чекати – один з найважливіших навиків воїна. Перемога благоволить терплячим.

Полонений спочатку кричав, потім вив, як самотній вовк. Згодом почав схлипувати. Коли замовк, Яртур відкрив очі.

Лукіан з байдужим виглядом колупає бруд з-під нігтів, Ксетій схилився над кривоносим, той намагається щось сказати, та раз у раз зривається на кашель.

– Він каже, – промовляє Ксетій: – що все розповість. Обіцяє нічого не приховувати, аби лиш ти перед тим, як вбити повернув йому владу над ногами й руками.

– Інша справа. – Яртур обтрусив налипле листя підійшов ближче. Зміряв полоненого задумливим поглядом. – Запитай його…

Лежачий не витримав погляду й почав переляканим голосом щось лопотіти та крутити головою.

– Каже, що ти обдуриш, – пояснив Ксетій.

Яртур ткнув пальцем в лівий бік. Очі полоненого округлились, коли почала смикатись його нога, він часто задихав та щось коротко сказав Яртурові.

– Він тобі вірить. Каже, ти не обдуриш.

Яртур підтвердив опустивши свою борідку на груди.

– Спитай, де шатро їхнього вождя.

Коли Ксетій переклав запитання, той швидко відповів та знову завмер, очікуючи інші питання. Він був впевнений, що це питання було тільки для перевірки його готовності говорити правду.

– Найвищий, біля води, – переклав Ксетій.

– Ні-ні-ні, – озвався з-за спини Лукіан. – Не може бути все так просто. Це що ж виходить? Що ми марно витратили час, ризикували аби почути те, що було зрозуміло з першого позирку. Так, Яртуре? Що скажеш? Мовчиш? То я скажу тобі - не потрібно все завжди ускладнювати.

– Почекай… – Яртур не міг зосередитись, якась думка постійно вислизала, не давала погодитись, що він помилився, але зосередитись не давав Лукіановий натиск.

– Знову чекати? Чого чекаємо на цей раз? Коли трибали підуть нарешті в бій? Треба діяти! Треба давно було рознести ці племена до собачої матері! Не вистежувати, не плести хитромудрі вузли, а взяти якнайбільше воїнів, й вичистити тут все. Давно вже всю Фракію притиснули б до нігтя, аби менше чухались…

– Ти ще Атея повчи, як йому бути, – задумливо проронив Яртур.

– А що Атей? Ніколи не помиляється? Набудував містечок по берегах Борисфену! Для чого? Щоб оборонятись? Треба не оборонятись, хай би інші від нас боронились! Так ні! Ми готуємось до захисту!

– Атей будує нову Скіфію! – встряв в розмову Ксетій.

– Тож і воно! – Перевів на того погляд ошалілих очей Лукіан. – Тож і воно, що нову! А стара чим погана?

Він дістав щось з кишеньки горити, й жбурнув в Яртура. Той машинально зловив, роздивився. Атейчик – монета, на якій з одного боку зображений вершник, що стріляє з лука на іншому - голова богині Артеміди. Стиснув плечами: «І що?»

– Розраховувались раніше наконечниками стріл, і всіх все влаштовувало! Наконечники завжди потрібні, їх можна й обміняти, й в діло пустити на мисливстві, чи проти ворога! А цим кругляком що ти зробиш? Хіба по річці запускати в різні боки, нехай стрибає…

Він ще щось казав, та Яртур вхопився за слова «по річці в різні боки», й вже не слухав його.

– Запитай, – звернувся до Ксетія Яртур, ігноруючи Лукіана. – Чому він впевнений, що вождь саме в тому шатрові? Звідки йому знати? Може вождь для чужих очей встановив шатро, а сам де-інде?

– Каже, що вчора була саме його черга стояти на чатах, і він на власні очі бачив вождя, – пояснив Ксетій та задумливо додав: – А я дивлюсь де я бачив цей зламаний ніс…

– Якщо він чергував, то бачив, що спочатку до вождя прийшли троє. Бачив?

– Бачив.

– А потім?

– Ці троє пішли, а інші троє прийшли. Так вождь розділяє свої накази. Спочатку дає вказівку ватагам ліворуч, поруч ватагам праворуч.

– Що тут дивного? – ощирився Лукіан.

Кадик його заходив вгору-вниз, перекинув акінак з руки в руку.

– Стій! – зупинив його Яртур.

– Чого це ти розкомандувався? Ким себе уявив? Гадаєш, як на царський манір не вдягаєш башлик, то ця пов’язка на чолі робить тебе головним? Ні! – Лукіан захитав головою: – Не робить?

– Охолонь, – врівноважено відповів Яртур. – До чого тут пов’язка? Це бранець Ксетія, йому й вбивати його. Треба ж звикати й до крові.

Яртур помітив, що хлопець частіше задихав, навіть крок назад зробив, наче сподіваючись, що коли буде триматись далі, його омине ця необхідність.

Зрозумівши, що не омине, спробував останній аргумент:

– Він же зовсім беззахисний! Беззбройний! В нього навіть поганого ножа немає

– Воїн це не тільки стеження та бійка, це ще й обов’язок. Жорстокий, безжальний, але необхідний, – сказав Яртур простягаючи йому акінак руків'ям. ­– Зроби це.

Ксетій взяв акінак, завмер. Тихо сказав:

– Звільни його. Ти обіцяв.

Полонений зрозумівши, що мова саме про нього лежав мовчки лиш очима поглядав то на одного то на іншого. Коли Яртур натиснувши на потрібні точки повернув рухливість бранцю, той неспішно піднявся на ноги, все ще не вірячи, що знову володіє всім тілом. Потім притиснув правицю до серця й вклонився.

– Дякує тобі, що дотримався слова, – пояснив Ксетій.

Яртур лиш хитнув головою, чи то «я зрозумів», чи «зроби вже це, хлопче».

Ксетій, тримаючи в руках акінак, підійшов до хлопця з кривим носом та спокійним поглядом. Якийсь час вдивлявся тому в обличчя. Потім видихнув:

– Не тут.

Показав трибалу аби той ішов в гущавину ліса. Полонений відвернувшись пішов, за ним переставляючи дерев’яні ноги побрів Ксетій.

Першим порушив тяжку тишу Лукіан:

– До Атея, – чи то запитав, чи то ствердив.

– Ні! – коротко відрізав Яртур.

– Що ні? – Лукіан не стримувався. Кричав просто в обличчя побратимові. – Що ти знову мудруєш? Цей, кривоносий же чітко сказав де їх вождь. Що ще? Вночі засиплемо вогняними стрілами шатро, спалимо кого зможемо, а кого не зможемо розстрілюємо з луків. Доб’ємо каміннями з пращ, врешті-решт. Доганяємо тих, що втечуть та відрізаємо голови. От і все! Інколи все вирішується просто, Яртуре!

Яртур тим часом дививсь товаришу за спину, туди, де з’явився Ксетій. Руки в яких тримав скривавлений акінак ледь дрижали. В цілому ж хлопець виглядав нормально. Хіба рухи як пригальмовані, але то минеться. А от відчуженість в колись жвавому погляді – це вже на все життя.

– Треба простежити завтра вранці за тими, хто приходить першими до вождя, – сказав Яртур ігноруючи крик Лукіана. Неголосно, але так, щоб його почули обоє.

– Ось де! – Лукіан провів ребром долоні собі по горлу. – Ось де мені твої накази. Ти ніхто, щоб вказувати мені! Чому ти завжди знаєш краще? Можливо варто порадитись, а не вдавати з себе найрозумнішого?

– Вважай, вже порадились, – відповів звичним голосом Яртур. – А тепер будемо планувати як саме влаштуємо стеження…

– Сам стеж! – Лукіан зиркнув на Ксетія, та зрозумівши що підтримки від того не дочекається, додав: – Або он з цим! Він завжди слухає тебе. А мені набридло.

Лукіан різко розвернувся й широким кроком попрямував в лісову гущу. Зник в найближчому чагарнику й навіть гілочка не ворухнулась.

Яртур тяжко зітхнув. В нього вже визрів план, який втрьох реалізувати значно простіше. Ну що зробиш, доведеться управлятися вдвох.

Підізвав Ксетія й пояснив свій задум, який полягав в тому, що завтра треба простежити за тими, хто приходить до трибальського вождя першими.

– Наш берег вищий тому можемо спостерігати просто з бровки, але щоб менше метушитись, лягаємо в траві й чекаємо, коли ті троє вийдуть від вождя. Я буду навпроти шатро вождя, ти на відстані від мене на один політ стріли. Щойно вони пройдуть мене, я біжу далі й лягаю від тебе на таку ж відстань. Пройдуть тебе ти біжиш та влаштовуєшся за мною. Так поки вони не дійдуть до свого міста. Сподіваюсь, що вони не звернуть вглиб степу. Зрозумів?

Ксетій лиш понуро хитнув головою, зрозумів. Яртур чекав на запитання, але хлопець збайдужіло спустивши плечі сидів під осиковим стовбуром. Повагавшись мить, Яртур все ж пояснив:

– Чому вождь не роздає свої вказівки всім одразу? Чому спочатку одним потім іншим? – Побачивши, що відповіді не буде, продовжив: – Можливо, так він намагається убезпечити похід, аби кожен лиш знав своє завдання й у разі полону, міг повідомити ворогу не так багато. А можливо й інше! Можливо, що перші приходять до нього не за вказівками! А якраз навпаки, аби дати свої розпорядження вождеві!

Скрізь пелену байдужості в Ксетія зблиснула риска зацікавленості.

– Хто це вказує вождеві що робити?

– Справжній вождь! Розумієш, надто вже відверте місце для встановлення шатро вождя. Просто на березі, біля самої води, наче підставляючи себе під стріли з іншого боку. Стоять та чекають коли ми видамо себе. А справжній вождь десь в іншому місці, через свою особисту охорону передає накази цьому, підставному. Розумієш?

Діждавшись, коли Ксетій кивне, продовжив:

– Якщо я правий, то мушу визнати, що надто вже добре все зорганізовано. Більшість трибалів не знає, що то підставний вождь. Наш полонений з кривим носом, той що ти… ну, захопив якого… Так він не брехав. Він впевнений, що в тому шатрові справжній вождь.

Літні ночі в степу, то як моргання бога Папая. Щойно сутінки спускались, а вже на світ благословляється.

Яртур лежить на своєму березі, весь втиканий степовими стеблами, наче одна з чисельних купин. На іншому березі просто перед ним шатро вождя трибалів. А от чи справді, там вождь, сьогодні треба обов’язково розібратись, бо час відведений на розвідку спливає ввечері. Якщо Атей поведе своє військо, без життєво необхідних розвідувальних відомостей, це може призвести до жахливих втрат – трибали чисельніші та добре зорганізовані. А у відкритій атаці, як відомо, гине троє до трьох не на користь нападників.

Ось чирок тричі крякнув ліворуч. Йдуть. Троє.

Дійсно з’явились три воїни, але не вчорашні, інші. Йдуть впевнено. Зникають за полами шатро, та швидко з’являються назовні. Стеження розпочалось.

Знову тричі обізвавсь чирок, це повідомлення вже для Ксетія.

Щойно, трійка показала Яртурові спини, він відповз назад та побіг рівномірно дихаючи та безшумно переставляючи ноги. Пробігши відстань у два польоти стріли, впав завмер. Діждався крику чирка, побачив трибалів, сам відізвався.

На третю таку перебіжку, Яртур подумав, що варто було б вже й обновити траву на плечах, ногах та спині, надто потріпана. Він лежав та чекав коли трійця пройде через жовту галявину полину. Ось вони вже підійшли впритул до квітів, Яртур напружив руки, аби відштовхнутись від землі, аж тут трибали зникли.

Щойно було три чоловіка, йшли собі й ось вже нікого нема. Лиш квіточки ледь погойдують своїми жовтими голівоньками, наче дорікаючи. Якийсь час Яртур лежав зіпершись на руки та розгублено блимаючи. Відчув, що пов’язка на чолі не справляється з потом, який вже застилає очі.

Ліг на спину, заспокоїв дихання. Цьому зникненню має бути звичайне пояснення. Треба лиш перебратись на інший берег і все стане на свої місця. Він заклекотав степовим орлом, аби Ксетій не рухався й дочекався його та побіг до товариша, відганяючи спогад про раптове зникнення.

Якби Яртур не знав, де має бути Ксетій, то не помітив би тієї купини. Але розуміючи, що треба бути уважним, аби не наступити на товариша звернув увагу, що на цій купині не було роси, в той час, як вся трава навколо яскріла на ранішньому сонці.

– Не спиш? – запитав присідаючи поруч.

– Помітив, – пролунав дещо розчарований голос.

– Зривай з себе це сіно й нумо, помиємось.

– Попливемо на той берег? – В очах хлопця з’явився азарт.

– З собою беремо лиш акінаки, одяг в бурдюки, бурдюки на голову й пливемо.

Вони пройшли вверх за течією, до місця де річка круто звертала. Звернувши й собі, поплили. На повороті течія закручувала та хльостко плескала межи очі холодною водою. Плисти однією рукою притримуючи одяг на голові, та з ножем в зубах було складно, тому діставшись протилежного берега хлопці перш ніж одягнутись, якийсь час відхекувались.

Відпочивши рушили берегом за течією. Треба було поспішати, але зовсім відкрито бігти було небезпечно, тому через кожні п’ятдесят кроків вони падали в мокру траву прислуховувались та роздивлялись довкруж.

Діставшись галявини з полином, Яртур на мигах показав Ксетію, аби той чекав його тут, а сам рушив плазом через жовті квіти. Не повз, а скоріше плив, адже шкіряні штани й сорочка гарно ковзали по мокрій траві, тому й до місцини де зникли трибали дістався швидко.

Загадка зі зникненням вирішувалась просто. Це була канава, в яку судячи зі слідів ті й плигнули. Схоже річка раніше була більш повноводною й мала тут відгалуження, яке з часом поросло травою. Яртур поповз брівкою цієї канави, не рішаючись спуститись вниз. Чим далі, тим канава ставала глибшою та ширшою. Отже, вода не витікала з річки, а скоріш навпаки, звідси плила й впадала у річку. Схоже раніше тут було джерело, чи навіть озерце, яке підживлювало річку, та з часом висохло.

Коли канава перетворилась в нору зникаючи під землею, Яртур наштовхнувся на сосновий кругляк, що стирчав з під землі. Розчистивши землю, зрозумів, що то колода й не одна. Хтось вкрив яму колодами та насипав зверху землю. І то давно, трава вже встигла вирости й помітити цю схованку зі сторони було майже неможливо. Яртурові пощастило, що дощ вимив в одному місці насип і земля спливла в яму.

Дослідивши по контуру настил, він визначився з розмірами, та поповз до Ксетія. Судячи з розміру цією вкритої сосновими колодами печери, там не буде надто багато людей. Не більше десяти.

Якби був Лукіан, увірвались би та користуючись раптовістю перерізали всіх та й по тому. Але Лукіан невідомо де, тож доведеться Ксетію пройти ще одне бойове хрещення в умовах обмеженого простору. Хлопець, звісно вправний боєць. Вони з Лукіаном вивчили його добре, але немає відточеної злагодженості дій - надто мало в спільних бійках їм випадало битись. Не напрацювали, того розуміння один одного, коли ти знаєш, що зараз зробить твій напарник і впевнений, що він знає твій наступний крок.

Та робити нічого доведеться ризикнути. Відрубати гадюці голову треба тут і зараз. Ніяких потім може й не бути.

Яртур все ще думав, як краще організувати атаку на вороже кубло, коли підповзав до товариша.

– Вирішили без мене розважитись? – Це був Лукіан.

Він лежав горілиць, смакував стеблину.

– Ти? – Яртур марно намагався надати невдоволений вигляд обличчю.

– Я теж радий тебе бачити, – відповів Лукіан, напускаючи на себе суворість.

Лиш Ксетій відверто посміхався, переводячи погляд з одного на іншого.

– Ну що там? – запитав виблискуючи очима, в очікуванні пригод.

– Підземна печера, в якій з десяток озброєних охоронців вождя. – Швидкий погляд в бік Лукіана. – Нас троє. Маємо три акінаки проти десяти списів, щитів та мечів. Єдине, що нам допоможе, це раптовість…

– То чого чешемося? – перервав його Лукіан.

Вирішили аби виграти час, пробиратись через галявину з полином бігом. Коли зручно розташувались для раптового нападу на печеру, сонце вже здолало половину підйому, роса спала, піднявся вітерець, трава зашепотіла. Лукіан сидів навпочіпки, на краю соснового портика, ліворуч Яртур, праворуч – Ксетій.

Яртур показав, аби Ксетій прикрив очі, бо увірвавшись в напівтемряву схованки, знадобиться час, щоб розгледітись. А часу не буде, треба діяти відразу.

Змусивши себе відчути пустоту, Яртур зустрівся поглядом з Лукіаном. Вони разом закрили очі. Зараз буде три вдихи-видихи й стрибок в невідоме. Звісно, як завжди, Лукіан стрибне раніше, коли останній видих лиш розпочнеться, за ним Яртур відстаючи на пів видиху.

Один рух і Яртур вже летить вниз. Яма виявилась глибшою, ніж він очікував, але то на краще. Більше часу аби зорієнтуватись. Внизу два намети, та якась метушня. То Лукіан стискаючи передпліччям горло одному трибалу, дістає з шиї іншого свій акінак. Яртур знає його кожен наступний рух. Звільнивши ніж, встромить в серце другому, притримає, аби тіло впало без зайвого шуму й піде в намет ліворуч. Тож щойно Яртурові ноги торкнулись рихлого дна печери, він увірвався в намет, що був праворуч.

Прокотився в самісінький центр намету. Руку з акінаком праворуч, погляд ліворуч. Навкруг. Нікого. Щось замотане в плямисту шкіру в темному кутку. З розбігу прохромлює шкіру. Залізний скрегіт, тріск дерева. Шкіру в сторону – зброя. Списи, дротики, мечі. Акінак в піхви, в кожну руку по дротику.

З цього намету геть. Вбігає в інший наїжачившись дротиками. Роздивляється. Перед ним тіло зі споротим черевом та закривавленою спідницею, праворуч Ксетій сидячи на ворогові заніс ніж для вирішального удару. В дальній стіні шатро, спиною до нього Лукіан. В одній руці трофейний спис на якому судомно смикається ворог, іншою рукою тримаючи ніж догори гостряком б’є ще одного трибала в підборіддя. Удар настільки потужний, що ніж вистромився з черепа.

Лукіан одночасно розтискає пальці обох рук і вбиті миттєво падають, наче їх хто смикнув донизу. Він навіть не поглянув на вбитих. Дивиться перед собою. Яртур помічає з-за плеча свого побратима чоловіка, що сидить схрестивши ноги під самою стіною намету.

Старий дивиться вгору на Лукіана, що височіє над ним. Дивиться спокійно, наче вивчає. Страху нема, є цікавість. Цей старий на відміну від інших трибалів крім спідниці ще й в плямистій жилетці. На шворці якийсь амулет. Схоже на зуб тигра, що виблискує в підземній напівтемряві.

Старий протягує ніж. Він не захищається, тримає ніж за лезо, руків’ям із козячої ноги вперед, він просить, аби його вбили власним ножем. Безколірны очі не мигають, буравлять поглядом свою смерть, що стоїть перед ним безборода, зі спотвореним шрамами обличчям. Грає бурлаком.

– Ні! – Хоче крикнути Яртур, та з горла виривається лиш хрип. Він відкашлюється та не встигає зупинити побратима.

Його крик: «Ні-і-і» лунає одночасно з луском прохромленої висушеної роками шкіри, та скреготом металу по ламких ребрах.

Ніж увійшов точнісінько в серце. Козяча лапка ще двічі смикнулась разом з останніми ударами старечого серця. Тіло навіть не змінило пози, так і застиг старий вождь, сидячи зі схрещеними ногами. Хіба голова безсило впала на худі, закривавлені груди.

Змії відрубали голову. Встигли. Атей може йти в наступ. Перемога знову посміхнеться йому.

Вони ж троє дочекаються тут, коли псевдо вождь, пришле сюди за наказами гінців і знищать їх.