Проліски

Проліски

дівчина із очима—пролісками тихою упевненою ходою увійшла у палац екселенса. Непомітна і маленька, виточена із смаглявого дуба, вона зразу стала наче пані у цих сповнених світлом покоях.

Йдучи до великої зали, де завше приймав гостей екселенс, вона помітила величезний годинник, що повільно пересував стрілки… це без сумніву була робота її батька… вона пам’ятала ці маленькі рубінові цифри…

«і нащо ж йому обставляти палац годинниками із коштовним камінням, — подумала вона, — хіба ж це у його екселенції примха така?...»

Вона не відчула нічого. Навіть думок не було. Ще ніколи дівчина із очима—пролісками не відчувалася так спокійно і умиротворено… вона ступила на поріг зали. Їй видилось, як у цій залі придворні падають на коліна перед екселенсом… а вона не могла… дивлячись на цього нічим не примітного сухенького й блідого блондина, що однак, був їй приємний, вона не відчула від нього тої могутності, якій би вклонилась… тому зробила лиш скромний реверанс…

вона дістала звідкись пурпурову хустку, у яку був загорнутий майстрів подарунок – новий годинник.

У цьому королівстві, як і всюди на землі, годинників потребували всі, та дивились на них із острахом… екселенс уже втомився боротися із своїми колишніми приятелями, а тепер найлютішими ворогами – розбійниками, котрі ламали годинники: або шалено відкручували стрілки назад, або кру—тили їх вперед… завдяки цим розбійникам часовики, тобто майстри—годинникарі і їхні сім’ї з одного боку мали великі прибутки, бо роботи через цих шибайголів їм вистачало, а з іншого… того годинникаря, що трапиться на дорозі цим розбійникам чекала лиха доля…

Екселенс гнівно глянув на полум’яну хустку. Йому не подобався цей колір. Він скривив свої бліді губи.

«він блондин, тож пурпурові йому не пасують…» — розсудила дівчина із—очима пролісками, проте всміхнулась. Вони обмінялись іскристими поглядами…

Та уже тримаючи годинник у руках екселенс на мить глянув дівчині у ві—чі… глибоко так глянув і спинився. Віддаючи їй хустку, що мерехтіла багрянцями у останніх променях сонця, він затримав свою руку коло її…

Він не відпустив її, як зазвичай робив з іншими підданцями, котрі прино—сили своєму екселенсові подарунки… на мить він застиг, дивлячись у на півсутінках на простий білий циферблат, водячи очима за стрілкою… дівчина чула лиш дзвінку тишу… цей в’язкий безмір сутінкової тиші пробивав лиш звук годинникового механізму… вона пам’ятала цей звук, вслухалась у нього, намагаючись розпізнати напівтони… принишкла й сама...

***

Сонце зустрічало її вже у екселенсовому палаці… дівчина із очима—пролісками ніколи не питала у нього що це за милість, і що буде далі. Вона слухала спів жайворонків, дивлячись у небесну блакить… вона схилялась перед різнобарвними кущами і квітами у саду екселенса… вони говорили… його хрипкий тихий голос… її дівочий щебет…

Він утомлений і стиснутий вагою зусібіч, а вона… лише донька годинни—каря, що передав їй усі закони часу, котрі знав. Вона також була майстром, уміла лагодити і робити годинники… та не цього потребував екселенс… він пам’ятав заповіт жінок часодіїв… він читав колись у древній книзі, що ці дівчата знають як спинити і прискорювати час…

Та навіть не це йому було потрібно… він дивився у очі—проліски і зводив погляд угору… чорна земля його більш не давила… вона не тиснула на його легені і серце… і лет метеликів, що тріпотіли біля годинника за склом не здавався йому вже таким відчайдушним і болючим… він міг дивитись на ту засклену призму годинами…

а дівчина любила гуляти в садку… вона навчила його дивитись у небо, нічого там не шукаючи…

Він любив вранці, опівдні і ввечері стріляти з лука… ні, не по конкретній цілі, а просто… у блакить… і хоч знав, що ніде його стріла не вчепиться гострим наконечником у блакитну емаль, бо вона надто тверда… та все одно стріляв… як шалений, наче хлопчисько…

І останнє, чому навчила його дівчина з очима—пролісками…

Він відклав арфи і ліри, навіть домру і бандуру…

Він голосно й чітко бив у барабан… ритмічні звуки сповнювали двір тугим напруженням і шаленством… коні у стайнях нетерпляче гарцювали на місці… лучники натягували тятиву, серця пружно билися… мечі дзвеніли сонцем проти небесного вогню…

Екселенс перемінився. Його лице залишилось блідим, проте очі… вони набрались неба, ясного і погідного, літнього й безтурботного… бувало й так, що очі його скидались на осінні простори шатра божого, де лиш чітка і рівномірна синь і нічого більше…

Поривчасто і швидко він писав, не роблячи помилок, не розбризкуючи чорнил… літери були гострі наче списи його війська… екселенс знов почувався екселенсом… чорна земля вже не тягла його туди, у темні безміри спокою… він полюбив блискавки і громи… він жив озоновим свіжим повітрям і летом орла…

він не дивився більш на метеликів, що тріпочуться за склом…

На заході сонця дівчина—пролісок подала йому ту саму червоногарячу хустку… екселенс побачив розмаїття переливів червоного і оранжевого… тепер ця хустка здалась йому найприємнішим подарунком від дівчини, навіть ціннішим за годинники.

На годинники свої, треба сказати, він теж не дивився… лишив тільки два: великий, коло якого стояли заскленні метелики і малий, що подарувала йому дівчина—пролісок…

— екселенсе… подивись на цю заграву… — мовила дівчина, протягаю—чи руку до обрію.

— і що ж? – спитав він, лев’ячим рухом відкидаючи назад волосся. Його плащ лопотів на вітрі.

— бачиш оті грозові хмари… — вона втупилась у інший бік, де зі сходу насувались темні хмари, що застелили уже все небо, а до сонячного кола підібратись не могли.

— і…

— я йду… шукати твої стріли… — сказала вона.

Він дивився їй услід… починалась гроза. Розбурхане море води і темряви упало на нього. Роздушило… притиснуло до холодної і мокрої землі.

Наступного ранку дівчина з очима—пролісками принесла і поклала на свіжий іще пагорб ледве прогрітої землі стріли вістрям догори і свіжі блакитняві проліски… а зверху поставила маленький годинник, аби його рубінові цифри і золоті стрілки лили на пагорб яскраві кольори…

Згодом вона принесла іще один годинник і поклала його прямо на землю так, щоб обидва годинники утворили прямий кут, аби вони були прямим віддзеркаленням одне одного… їхні стрілки виконували вічний танець… а сонце лелійно грало на циферблатах…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Рута Азовська
26.07.2022 15:47
До частини "Проліски"
воно символічне, алегоричне. Коли писала його, то хотіла отримати щось як химерна проза, де прочитане визначається читачем, а не автором. Розумію вас...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Рута Азовська
    27.01.2022 00:08
    До частини "Проліски"
    дякую, не розумію добре це чи погано, був якийсь час у моєму житті, коли всі оповідання ось десь в такому стилі писалися. химерна проза чи як це назвати?...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше