БОСОРКИНЯ ТА БАТЬКІВСЬКИЙ ГНІВ

- Клавдія Миколаївна, зайдіть до мене, - дзвонив завідувач.

- В мене ще заня..- не встигла закінчити речення, як її перебили.

- Негайно.

Дорогою через вузенький коридор Клавдія морально вже готувала себе до емоційного штурму зі сторони завідувача. Тільки не могла збагнути, що на цей раз. Два стуки по стареньким дверцятам із табличкою завідувач і натиснула на ручку до низу.

За столом до вікна сидів Юрій Петрович. Незважаючи на свій майже сорокарічний вік, лисина вже блищала, але не сьогодні, за вікном накрапав дощ.

- Прошу сідайте, - запропонував виховательці Петрович, а сам піднявся і почав розходжуватись по невеличкому кабінету у зад-вперед. – здогадуєтесь навіщо я покликав вас?

- Ні, - вже винувато відповіла Клавдія.

- Ось лист. - Він підійшов до столу взяв конверта і показово декілька разів помахав у неї перед носом і лише тоді поклав його перед нею.

- Відкривайте його, не соромтесь. Лист адресований мені, але стосується він безпосередньо вас.

Вихователька витягнула лист на якому по центру зазначалося – звернення. Прочитавши перші два абзаци, вона зрозуміла про що йдеться. У її групі з п’ятнадцяти дітей половина злягла на карантин. Всі діти захворіли майже водночас, але симптоми у всіх різні, перед управлінням прозвітували, що карантин та от батьків не обманиш. Тут щось не сходилось, спершу звісно думали на ротавірус, адже по симптомах збігалось, але якщо у Микитки були блювотні рефлекси та гарячка, то у Софійки вже був кашель. Звісно ж дорослі на засіданні батьківського комітету вирішили, що у цих бідах винуватий дитсадок, а якщо бути точнішим, то вихователька – Клавдія Миколаївна.

- Бачите, що там?

- Так. Звернення. – Майже під ніс собі відповіла вона.

- Ні, це не просто звернення. Це колективне звернення. Ось, - він дістав з шухляди ще листів написаних іншими батьками.

- Ви ж розумієте, що я не винна. – Лише у своє виправдовування могла сказати вона.

- Я? я можливо і розумію, а от батьки будуть іти до останнього. Вони на гальма це не спустять.

- І що мені робити? – Хоча насправді вона хотіла спитати чи її не звільнять.

- Сьогодні у нас четвер. – Сам до себе говорив Петрович. – З понеділка візьмеш відпустку за власний рахунок. На тиждень. Так на тиждень. Йдіть до Іванівни у кадри напишіть заяву. Будемо сподіватись, що діти видужають. Ви теж не забудьте помолитись чи сходити до церкви. – Сказав їй у спину перед тим як вихователька зачинила двері.

Написавши заяву за свій рахунок, Клавдія машинально підрахувала фінансові втрати у результаті непередбачуваної відпустки і думала, що їй робити зі своїм часом. Лишень перед тим як відчинити двері власної квартири панельної малосімейки, рука на нігтях якої лак вже облазив, окрім ключів в кишені пальці ще намацали лист, який їй так показово надав Петрович і лише зараз звернула увагу на марку в кутку конверту, вона підійшла до вікна, щоб краще роздивитися напис під маркою - «Залізноноса босорканя» - старі мухомори. До чого тут мухомори подумала про себе.

Ранок понеділка змусив Клавдію вибратися на ринок, який розташовувався у центрі міста. вже коли вийшла з тролейбусу марки «Шкода» тролейбуса якому вже за п’ятдесят і він рахується скоріше музейним експонатом а ніж громадським транспортом, вона згадала, що понеділок не базарний день. Ну що ж якщо вже приїхала, то спробую вдачу, - подумала вихователька. Може, якусь – бабусю знайду, - ага знайдеш – казав їй голос у голові. Всі бабусі знають, що у понеділок потрібно сидіти дома. Вітаючи у роздумах, Клавдія незчулася як її позвали.

- Донечко, не проходь повз, виручи стареньку, забери останнє молочко, щоб додому не везти. Свіженьке. – Трохи відсахнувшись від неочікуваності, вихователька все ж таки підійшла до єдиної продавчині, яка певно теж забула за понеділок. Незважаючи на приємний голос старенька мала зморщене обличчя, яке лякало.

- Свіже молоко кажете? -Спитала нахиляючись до неї.

- Так, так. Ось можеш скуштувати, - вона відкрила пляшку і трохи надлила у капроновий стаканчик. Клавдія намагалася не дивитись на її довгі худі руки.

- А звідки молоко?

- Зі Старих мухоморів, - спершу Клавдії здалося, що їй почулося. – Старі мухомори. Файне село. Ніколи не була там?

- Ні. – Здивована такому збігу відповіла вона.

- Можливо скоро буде привід туди навідатись.

- Чого б це?

- Скоро сама дізнаєшся.

- Не зрозуміла?

- Що тут розуміти, ось здача, ось молоко. Виручила ти мене. Сподобається, будеш знати де мене знайти. Клавдія розгублено забрала дволітрову пляшку молока і пішла назад до зупинки. Декілька разів озирнулася наче очікувала, що бабця зникне та стара лише помахала їй на прощання і Клавдія помітила наче щось блиснуло в очах старої і беззуба посмішка заштовхнула виховательку в тролейбус.

Ніч була душна. Відчинене вікно напустило комарів та не прохолоду. Клавдія вертілася з одного боку на інший. Їй снилася темна кімната в якій вона спала. Вихователька бачила себе зі сторони та не могла зрозуміти до кінця чи це сон як раптом нізвідки з’явилася якась жінка, обличчя якої затуляла біла хустка. Жінка рухалася до неї сплячої. Клавдія хотіла підійти та її ноги наче прибили до підлоги. Жінка припідняла спідницю і місяць освітив її страшні худі ноги з великими кігтями на пальцях.

- Що вона збирається робити? – Кричала у себе в голові спостерігаюча, хоча знала – це наперед. Жінка ж сіла зверху на сплячу Клавдію, поклала свої кістляві руки їй на шию та почала душити. – Ні, що ти робиш, - почала кричати вона збоку і жінка у хустці повернулася до неї. Темні очі світилися червоним у темноті. Клавдія впізнала її, це була стара жінка з ринку. – Не смій! – Продовжувала кричати рвучи горлянку Клавдія. Поволі стало бракувати повітря, крик перейшов на судомний кашель. Нарешті вона прокинулась. Крізь відчинену хвіртку вітерець гойдав штору. Клавдія різко підірвалась з ліжка. Навколо нікого й нічого не було. Відразу схопила себе за шию. Все добре, вона дихає. Потрібно попити води. Увімкнувши світло у ванній, Клавдія підійшла до дзеркала. На шиї були подряпини від кігтів – це були кігті старої.

Наступного ранку замість будильника, який Клавдія відключила її розбудив дзвінок. На екрані андроїда засвітилося зображення Петровича із вайберу, чорно-біле фото із паспорта і яке скоріш за все буде на гранітовій плиті після його смерті.

- Доброго ранку. – Знервовано привітався Петрович і через мить підтвердив свій емоційний стан. – Хоча, який він до біса добрий. Клавдія Миколаївно, ситуація виходить з під контролю. – Жінка встала з ліжка і пішла нічним маршрутом, щоб вмитися.

- Двоє з семи дітей потрапили у реанімацію. Батьки б’ють на сполох. Перевірки, ні перевірок нам не оминути.

- Що ж я можу зробити? – Клавдія роздивлялася свіжі подряпини на шиї та згадувала сон, який навряд колись зможе забути.

- А це вже я не знаю. Один з дітей, сказав батькам, що ви принесли пиріг на день народження Софійки, а тепер здогадайтесь, хто ласував вашим яблучним пирогом?

- Всі окрім здорових дітей.

- В яблучко. – Каламбур залишився непомічений. – Не знаю. – Петрович намагався заспокоїтися. – Зберіть збори.

- Які збори?

- Батьківські, які ж і ще та намагайтесь все пояснити.

- Та вони ж мене на шматки розірвуть. – Вибухнула вихователька нарешті забувши про сліди на шиї.

- А це вже не мої проблеми. Збори бажано провести як найшвидше. – Гудки в телефоні зробили її слова непочутими.

Жінка сіла на стільчик, подивилась на люстру, яка світилася цілу другу половину ночі після жахіття, яке наснилось. Стілець, люстра – наче хтось нашіптував їй на вухо логічний ланцюжок, який Клавдія вмить розірвала та пішла на кухню.

Після кави, вихователька поїхала на ринок у пошуках старої, яка ледве не задушила її цієї ночі. Народу було ніде яблуку впасти, торгували всім, що тільки є на городах та в саду. Звісно ж старої вона не знайшла. Всіх кого не питала, ніхто не чув, не бачив таку, а ті, що можливо щось і знали, просто відводили очі. Втративши останню надію і не купивши нічого, вона рушила у бік зупинки.

- Хто зайшов і не оплатив проїзд? – Лунало по салону рогатого. Рука Клавдії потягнулася до кишені, щоб витягнути звідти пожмакану купюру. Поклавши до руки кондуктора вартість проїзду, вона помітила, що окрім купюри був ще якийсь папірець.

- Тримайте квиток, - кондуктор сказала – це поглядом і разом з ним повернула папірець. Поспіхом Клавдія взяла згорнутий папірець. Два рухи пальцями і перед собою вона побачила невеличку схему намальовану синім зарядом і адреса – Старі Мухомори, четверта хата зліва, або йдіть за змією. Клавдія не знала, як папірець опинився у неї в кишені та знала, що має скористатися підказкою навіть якщо це пастка. Куди вже гірше?

Старі мухомори були вкриті сутінками Карпат. Тільки гори нагадували про географічне розташування. Клавдія почала вже вагатися у правильності свого рішення, як раптом побачила з поміж її ніг виповзла змія. Жінка застигла і загіпнотизовано дивилась на візерунок, який розкинувся на шкірі плазуна. Змія прошипіла і почала повзти стежкою догори. Виховательці не потрібно було повторювати двічі. Шлях до гори забирав сили, але надія на щасливий кінець не дозволяла здатись. Поступово ліс почав рідшати й в далечині з’явився перший і єдиний ряд із декількох хатин. Змія повернулась назад обвила ногу Клавдії, висунула роздвоєний язик, на декілька секунд їхні очі зустрілись і за мить змія вже сховалася у лісі. Далі жінка вже йшла за схемою намальованому на клаптику паперу. Стара дерев’яна хатина виблискувала рамами білих вікон. Таке враження, що вона знаходилась на самому схилі, ховаючи дах в тумані гір. Пройшовши крізь огорожу, яка складалася з декількох балок, які були не вище поясу, Клавдія рушила до дверей, та постукати не стигла.

- Ну що донечко, сподобалось тобі молочко? – Пролунало в спину їй питання. Клавдія не знала чого очікувати тому відразу її скував страх. – Я вже думала ти не прийдеш, - сердито мовила стара. Чого мовчиш, язик проковтнула?

- Я, я, – Клавдія намагалася скласти до купи декілька слів.

- Знаю. Не гоже гостей довго тримати на вулиці, пішли в середину. Борсокиня проштовхнула двері всередину і в ніс відразу вдарили безліч різних ароматів – полин, м’ята, горобина, все перемішалося. – Ну чого стоїш, сідай, - показала їй на стілець вказавши рукою. Жінка обережно сіла.

- Розповідай, що тебе привело ж до мене? – Всілася навпроти борсокиня.

- Ви ж самі все знаєте.

- Знаю, але хочу почути – це від тебе.

- Навіщо ви хотіли мене задушити? – Вирішила не церемонитись вихователька.

- Неправильні питання ставиш.

- Чому діти занедужали?

- Тому що ти підсипала отруту до пирога.

- Я? – подив відбивався ехом по стінах.

- Чого ж ти дивуєшся. Душила я не тебе, а твою темну половину. Пам’ятаєш голос, який інколи приходить до тебе.

- Стілець, люстра, ланцюжок, - згадала вона собі під ніс.

- Так. В тобі живе зло і йому кортить вийти на зовні.

- Тому воно намагається мене вбити?

- Так, або підштовхує тебе до цього. Коли ти робила пиріг то на мить відключилась, саме тоді й було підсипано отруту. Тепер батьки дітей готові тебе пошматувати або ж ти сама на себе накладеш руки.

- Дітей ще можна врятувати? – Чіпляючись за останню, але не для себе надію спитала Клавдія.

- Якщо встигнеш до завтрашньої ночі, коли місяць зійде на саму вісь. Ось тобі відвар, ти маєш змастити обличчя кожної дитини, доки ті будуть спати.

- Зрозуміла. – Вихователька вже стояла в порозі.

- Куди ж ти на ніч зібралась? Залишайся на нічліг. Завтра все зробиш. – Клавдія не сперечалася. Велика набита гусячим пір’ям подушка та м’яка перина швидко забрали її з реального світу.

Прокинувшись в ранці, Клавдія застала порожню хату. На столі стояла склянка молока. Жінка хотіла подякувати босоркині та не було часу на прощання.

Під вечір Клавдія вже була у місті. На щастя згадала, що одна з її небагатьох подруг працювала медсестрою у районній лікарні. Тому з обрядом жінка впоралась як їй і казала старенька. Коли вихователька вмивала зіллям останнього Матвійка, то відчула наче їй теж хтось провів мокрою долонею по лівій щоці. Оглянувшись по сторонах, вона побачила як по підвіконню на двір виповзала змія.

Наступного дня батьки не йняли щастя у дітях, які якимось дивним чином одужали. Перед самими батьківськими зборами Клавдія впала зі зламаного стільчика і почала сміятись сама до себе.

- Якби навіть хотіла замкнути ланцюг то б і тут не вийшло. – Подумала про себе жінка. Через декілька хвилин почали сходитись батьки дітей та допомогли виховательці піднятись. З тих пір вона перестала пекти яблучні пироги.