Босорка. У пошуках справжнього дому

Повернувшись додому, він сів за комп'ютер. Вечоріло. Робота закінчена. Він скинув її Сашку. Хоча вони з Сашком мали майже однаковий досвід у роботі, останній краще розумівся на складних клієнтах. Язик в нього був підвішений. Колега відповів через кілька хвилин:

— В цілому супер, – написав він, – але краще зробити основні кнопки на тон темніше, зранку скину клієнту.

Владлен попрацював ще кілька хвилин. Скинув готовий варіант і відправився на вечерю в те саме кафе. Готувати вдома не завжди було бажання. А можливо причина була у тому, що він не хотів залишатися надовго зі своїми думками. На літній терасі вже було зайнято кілька місць. Грала повільна музика. Молодь зайняла майже усі кав’ярні поряд. Усюди чутно шум машин, розмов та стуку столового приладдя.

— Ваша вечеря, смачного, – промовив офіціант.

Вздовж столів почала проходити жінка середніх років та залишала іконки з різними оберегами. Владлен вже хотів обуритися, як серед цих речей побачив візитку: «карпатська борсорка допоможе з усіх питань». Хлопець зажмурився і знову глянув на стіл, але там вже не було нічого. Жінка зібрала свої речі та вже виходила з кафе, хлопець побіг за нею, схопив за руку.

— Вибачте, – промовив він, – я бачив у вас візитку.

Жінка втупилася в нього поглядом. Потім м’яко посміхнулась, показала рукою на вуха… Звісно ж. Вона була скоріше за все глухоніма. Хлопець відпустив руку жінки, але та неочікувано протягла йому листівку з молитвою. Він дістав з гаманця сотню і протягнув жінці. Вона охоче взяла гроші й пішла.

Пройшло кілька днів. Владлен вже не згадував той дивний день. Після тривалого часу інтенсивної роботи, він роздумував про кілька днів відпочинку. Зранку він як завжди подзвонив компанії, що займаються пошуком інформації про членів родини. Однак особливих новин він не почув. Усе, що у нього було про батьків, це імена, які виявилися не справжні. Компанія виявила, що людей з таким даними немає, а ті, що мають схожі прізвища та імена не залишали своїх дітей.

За аналізом ДНК тесту він знайшов можливих родичів, вони знаходилися в Україні та по світу, але щоб зв’язатися з усіма знадобилось чимало часу та коштів, але про його батьків ніхто не знав. Він не мав рідних чи двоюрідних братів та сестер, потенційних бабусь та дідусів також не знайшлося. Можливо, батьки зробили усе, щоб Владлен не міг їх знайти. Хлопець думав про те, що варто відпустити цю ситуацію. Хоча б на кілька днів. Адже зараз у нього з’явилося більше ресурсів для співпраці навіть з приватним детективом. Проте він розумів, що на це підуть ледь не усі його заощадження. Чи варті вони цього? Чи варто кидати усе на пошук тих, хто його кинув?

Владлен вже майже годину сидів, вступивши погляд в монітор комп’ютера. Сьогодні він відчував жахливу втому. Його погляд впав на листівку з молитвою, яку йому дала жінка в кафе. Він взяв її в руки. Це був не дорогий глянцевий папір з поганим друком. Він вперше прочитав текст на ньому: «Славитиму [Тебе], Господи, всім серцем моїм, розповідатиму про всі чудеса Твої. Буду веселитися й хвалитися Тобою, буду співати імені Твоєму, Всевишній. Ось повернули назад вороги мої, знесилилися й загинули перед лицем Твоїм. Бо Ти вчинив суд мій і справу мою; Ти сів на Престолі, Суддя праведний. Ти покарав народи, знищив нечестивого, стер ім’я їхнє на віки віків. У ворога не вистачило зброї, міста зруйнував Ти, і згинула пам’ять про нього. Господь же перебуває повік. Він приготував для суду Престіл Свій. Він буде судити вселенну за правдою, розсудить народи за справедливістю… Псалм 9».

Владлен увів в пошук Псалм 9 та перечитав текст повністю. Його здивувало те, що жінка дала йому молитву від ворогів. Потерши обличчя руками, він відкинувся на спинку крісла.

— Напевно, я вже у всьому шукаю якісь знаки, – промовив він уголос.

Заради цікавості він ще раз пошукав село Старі Мухомори та якісь згадки про босорку. Проте інформації було не багато, але було кілька схожих статей про бабцю, яка приймала у селі людей. Владлен хмикнув. «Чергова мольфарка чи що?». Хоча в гуглі писало, що босорка — це скоріше відьма, а не віщунка. Проте для хлопця усі ці назви означали одне — шарлатани. Однак він хотів взяти кілька вихідних. Поїхати у село, в якому він ще не був, було б хорошою пригодою, тим більше це недалеко від гір. Можна втамувати цікавість та відпочити на природі. У селі, крім відомої відьми, були ще й цікаві пам’ятки архітектури, які можна було відвідати. Хлопець набрав колегу:

— Хей, Сашко, – привітався Владлен, – я б хотів взяти кілька вихідних, поїхати за місто по сімейних справах.

— Ох, – тяжко видихнув колега, – ти, звичайно, заслужив відпочинок, але й роботи трохи є, на скільки саме плануєш від’їзд?

— Можливо 2-3 дні.

Він почув звук клавіатури, певне Сашко проглядав календар.

— Та-а-ак, сьогодні у нас середа, – промовив Сашко, – добре, до понеділка можеш бути вільний, але потім очікую від тебе максимальної роботи. Зараз з програмістами не густо, особливо з досвідом. Перевіряти новачків після тих дурнуватих місячних курсів взагалі не маю бажання.

— Хочеш я цим займуся пізніше?

— Хочу і не хочу, бо це забагато навантаження для тебе, а я зараз хочу втримати більше іноземних партнерів. Можливо пізніше. Або якщо матимем на увазі якось непоганого джуніора, то можна подумати.

— Добре, брате, щось вигадаю. Дякую, що увійшов в моє становище. До понеділка.

— Бувай, брате, сподіваюся, ти знайдеш усі відповіді.

Дзвінок обірвався. Владлен дещо здивувався останній фразі, адже за пошуки батьків він нікому не розповідав. Хлопець подумав, що вже надто чіпляється до кожного слова. Останні роки, коли він зайнявся активним пошуком і під'єднав чимало людей, надто виснажували його. Лише завдяки таблеткам та роботі з психотерапевтом, він тримався на плаву, але розумів, що підходить до точки.

Владлен вирішив не гаяти часу і почав збирати сумку. Взяв мінімум необхідних речей, документи та пішов до кафе, щоб підкріпитися і взяти трохи їжі в дорогу.

Машина Владлена стояла в гаражі вже декілька днів. Два роки тому він отримав права, вже замінив учнівські на постійні, але досі не звик до думки, що став водієм. Йому подобалося ходити пішки, а усі значущі місця були недалеко від його будинку. Тому машиною він їздив більше на відпочинок, або на зустрічі з партнерами по роботі, коли Сашку потрібна була підміна. Це було біле Audi Q5 2011, за яку він нещодавно віддав кредит. Тепер можна сказати, що у свої 28 років він був повністю забезпечений. Будинок, машина, хороша робота. Багато він завдячує тому, що в юні роки ризикнув з біткоїном. Адже останні два роки багато коштів він віддавав на пошуки батьків. Він був впевнений, що босорка — чергова шарлатанка, але в глибинні душі мав надію на якісь відповіді. Напевно, він вже дійшов до того, щоб просити допомоги у всіх, хто може хоч якось її надати.

Чим ближче він під’їжджав до села, тим гіршою ставала дорога. Він попитав місцевих про босорку. Люди спочатку не охоче допомагали, але згодом він дістав потрібну інформацію. Перед візитом він вирішив підкріпитися. Потім вийшов з машини й закурив, роздивляючись село. Нічого особливого в ньому не було. Звичайні хатинки, городи. Де-не-де виводили пасти худобу. Гавкали собаки. Місцеві часом кидали на нього оцінювальний погляд. Владлена це не бентежило. Він розумів, що у такому маленькому селі не часто бувають чужинці. Хоча якщо босорка така відома, то вони мали б звикнути до приїжджих.

— Не забагато на сьогодні цигарок? – запитала якась стара, що проходила поряд і встала навпроти хлопця.

Владлен не одразу зрозумів, що це до нього. Хоча дивна бабця дивилась йому прямо у вічі.

— Лише перша за сьогодні, – відповів він, наче це взагалі було важливо.

— Впевнений?

Хлопець тупо глянув на стару. Вона була низенька, у чорній спідниці та чорному светрі. Трохи згорблена, зі старою палицею в руці. Ніс у неї був з бородавками. На голові хустина темно-червоного кольору з квітами. На вигляд здавалася теплою, хоча на вулиці було градусів 20 теплоти, навіть не вітряно. У нього не було великого досвіду спілкування з бабусями, адже своєї він не знав. У знайомих іноді бачився, але й ті розмови були не довгі, щось про роботу, особисте життя. Звичайні. Проте ця чомусь здалася дивною. Очі в неї були живі, як у молодої дівчини.

— Четверта, – чесно відповів хлопець, адже не враховував, що знову прокидався вночі і курив на мансарді після чергового кошмару.

— Отож, – промовила стара, – краще би беріг здоров’я, адже нервів у тебе й без цього вдосталь.

— А ви часом не та відома босорка? – промовив він дещо зневажливо.

— Може й вона, – відповіла стара.

— Я приїхав до вас.

— Я знаю.

Він не знав, що сказати далі й стара мовчала.

— То що ви скажете?

— Приходь ближче до ночі, – сказала вона і вже збиралася йти.

Владлен тільки відкрив рот спитати, як вона вже відповіла сама:

— Дорогу тобі підкажуть.

Хлопець кліпнув очима і вона зникла. Він протер очі. Здається, він справді почав божеволіти.