Босорка. У пошуках справжнього дому

Дорогою сюди він не забронював кімнату. Вважав, що швидко впорається і поїде трохи далі, тому поки вирішив ночувати у машині. До ночі було ще кілька годин. Він склав задні крісла, дістав ортопедичну подушку, яку завжди тримав в машині, коли почав на ній подорожувати та й ліг подрімати. Крізь сон він почув, що щось шкребеться у дверцята машини. Ще сонний він не одразу зрозумів де знаходиться. Напевно, вперше за довгий час він так міцно заснув. На вулиці було вже темно. Хлопець відчинив двері без задніх думок. Там сидів пес. Великий чорний собака з бурштиновими очима. Тіло Владлена покрилося сиротами від страху, він очікував, що пес накинеться на нього, але той лише дивився на чужинця. Гавкнув і повернувся, щоб йти, потім гавкнув ще раз, наче очікуючи, що той піде за ним. Владлен протер обличчя. Потім схопив куртку, маленьку шкіряну сумку через плече і закрив машину. Деякий час він вагався, але пес знову гавкнув до нього. Тоді він пішов за ним.

Пес вів його до лісу, де хати почали зникати. Ця ідея все більше не подобалась хлопцю, але він продовжував йти. Було чутно крик сов, круків, в кущах щось шурхотіло, хлопцю навіть здалося, що він бачив змію. Проте він знав, що у лісах можуть водитися гадюки чи вужі. Досвід ночівлі на природі дозволяв не сильно лякатися жителів лісу, адже навряд чи тут водяться отруйні гадюки, а значить, вони точно не страшніші ведмедя чи пуми. Пес час від часу обертався і черговий раз гавкав, коли той відставав. Повіяв холодний вітер. Владлен закутався у свою куртку. Він почувався повним дурнем. Звичайно, стара, яка все життя прожила у цій місцевості використає її повною мірою, щоб залякувати клієнтів та зробити собі ауру таємничості. Навіть собаку натренувала.

Хлопець вже хотів кинути це діло й повернутися. Поїхати якомога далі звідси й насолодити відпочинком десь у Карпатах, ніж блукати в якомусь забутому селі серед ночі. Знов біля ніг проскочила гадюка, коли він перевів увагу на неї, якийсь птах пролетів біля самого обличчя. Ледь втримавшись на ногах, він подивився навколо. Потім на свого попутника. Пес сидів і уважно дивився на Владлена, а за ним, нізвідки, виросла хатинка, у вікні якої мерехтіло світло наче від лампи чи свічки. Владлен зайшов у середину. Хатинка була проста, побілена. Усюди на стінах були дивакуваті картини, багато різних предметів, якихось засохлих рослин, але ніякої старої. Посеред кімнати стояв стіл, на якому світила гасова лампа, саме та, що освітлювала кімнату. Проте навколо було чимало свічок, які вже майже догорали. Владлен зайвий раз впевнився, що стара вміла привернути увагу. Він сів за стіл та став чекати.

— А-а-а, – прохрипіла стара, хлопець повернув голову у різні боки, але нікого не бачив, лише чорного собаку, що сидів біля входу, –– покинуте дитя без історії, в пошуках свого дому.

— Де ви? – запитав хлопець, знову крутячи головою, тільки на місці собаки вже стояла стара з бородавчатим носом. Вона вже не горбилась, як при першій зустрічі, йшла досить впевнено і сіла навпроти нього. У цьому світлі її обличчя здавалося моторошним.

— Можна без усіх цих фокусів? – незадоволено промовив хлопець. Стара розсміялась.

— А як тоді шарлатанці по-іншому змусити людей вірити у її силу?

Хлопець насупився.

— То я справді витратив дурно свій час.

Хлопець встав, але стара підняла руку, зупиняючи його.

— Ти прийшов знайти своїх батьків чи ні?

Владлен здивувався. Колись він чув історію про Вангу, котру спецслужби використовували для збору інформації про певних осіб. Тоді гостей поселяли у спеціальні готелі, щоб вивідати у них більше про їхнє життя та те, з чим вони прийшли до пророчиці. Проте Владлен ні з ким не спілкувався в селі, а до цього не так багато людей знали його історію. В умі він аналізував, хто міг зіграти з ним у цей злий жарт.

— Не витрачай сили на непотрібні роздуми, – промовила бороска, – ти тут, бо ти шукаєш відповіді, а я почула тебе.

— Не грайтеся зі мною, якщо це все якийсь спектакль, то краще закінчити гру.

Босорка гупнула рукою по столу:

— Ти хочеш відповідей чи ні?!

— Добре, добре, — хлопець підняв руки, наче здається, — все одно немає де подітися зараз, то кажіть, що ви знаєте.

Він склав руки на грудях і відкинувся на спинку крісла. Стара піднялася й налила гостю чогось у чашку та підсунула ближче. Владлен скептично глянув. З чашки йшов легенький пар та відчувався запах трав. Він вирішив, що то просто чай, але пити не поспішав.

— Ти весь час йшов хибними шляхами, бо закрив свої спогади, – сказала стара, – пий якщо хочеш знати правду, пий якщо не боїшся болю.

Владлен гляну на чашку. На вулиці було чутно завивання вітру, що змішувався з криком воронів, сов та гавкотом собак. Босорка мовчки дивилась на хлопця.

— Що ти скажеш їм коли побачиш?

Він глянув на її обличчя, яке частково приховували тіні. Він задумувався над цим, але не знаходив відповіді. Дійсно, що він має їм сказати? Чому вони його покинули? Що могло статися такого у житті, щоб відмовитися від власної дитини?

— Я не знаю… – чесно відповів він.

— Що зміниться, коли ти їх знайдеш? – він мовчав, – виллєш на них усю свою образу? Розповіси про знущання у сиротинці?

Владлен від здивування відкрив рот. Вона не могла цього знати.

— Ти впевнений, що готовий до правди?

Він завагався.

— Я витратив на це чимало років…

— Але чи готовий ти до правди?

— А що такого я можу дізнатися?

— Пий. І зрозумієш.

Він випив. Спочатку нічого не відбувалося, а потім почало паморочитися в голові. Йому стало настільки не добре, що здавалося його зараз знудить. Голову пройняв жахливий біль, ніби його били об стіну. А потім він побачив картинку з минулого…

— Нато! – почувся крик чоловіка, що забіг у кімнату, – ти зібралась? Потрібно тікати! Часу більше немає!

— Невже вони знайшли нас?! – жінка, з довгим каштановим волоссям налякано дивилась на чоловіка у дверях, його риси були дуже схожі на Владленові, наче той був він, але на кілька років старший. У нього були такі ж каро-зелені очі, волосся дещо темніше й чорна борода.

Жінка побігла до шафи й почала збирати дитячий одяг в окрему сумку. В ту ж сумку вона поклала кілька доларових банкнот. Не одразу він помітив маленького хлопчика, котрий від побаченого почав плакати.

— Швидше, швидше! – підганяв чоловік, нервово вдивляючись у вікно, –запізно, вони вже тут! – він підхопив дружину та дитину і відвів їх до іншого виходу.

На першому поверсі почувся гуркіт. Хтось вибив двері. Вони вибігли на вулицю, але було запізно, у їхній бік пролунали постріли… Хлопчик ще більше почав панікувати. Батько взяв його на руки. Вони опинилися у невеличкому лісі, але ті, хто бігли за ними – наздоганяли. Постріли продовжувалися. Одна з куль зачепила руку чоловіка, він ледь не впустив хлопчика, але продовжив бігти. Ната бігла позаду, але наздогнала їх. Вони сіли в авто, виїхали до траси й летіли на великій швидкості. Від довгої дороги хлопчик заснув. Коли авто зупинилося, хтось м’яко витягнув його з нього. Він вже почав прокидатися, але ще сонно тер очі, відчував мамину руку, яка вела його до якоїсь будівлі. Владлен розумів, що це була за будівля. Хлопець прокинувся в холодному поту та вдарився об стелю. Виявилося, що він був у своєму авто. Він протер очі. Найгірше було опинитися в сиротинці знову, але ще гірше від цих давніх спогадів. Він почав згадувати.

У пам’яті риси батьків стали чіткими. Довге каштанове волосся матері, від яких линув запах дорогих парфумів. Він згадав його. Бо саме такі парфуми якось відчув в однієї з колишніх дівчат. Потім шукав їх у всіх магазинах. Тепер він розумів чому. Він згадав її риси обличчя, глибокі зелені очі, білосніжну посмішку. Він згадав батька. Його сильні руки. Як він підкидав і ловив його маленького. А також, він згадав чоловіків, що не раз приходили у їхній будинок з погрозами. Як один з них направляв на нього пістолет. Тіло Владлена покрилося сиротами. Серце забилося швидше. Ким були його батьки насправді?!

Хлопець виліз з авто та вирішив повернутися до босорки. Він навіть не пам’ятав як опинився в машині. Він йшов деякий час, але не зміг знайти її будинок. Можливо вночі все здавалося по-іншому. Він кружляв біля того місця, що, на його думку, було біля хатинки відьми, проте нічого не бачив. Він вирішив повернутися назад, знайти якийсь готель, щоб прийняти душ та поїсти. Потім повернутися. Проте пізніше він також не потрапив до босорки. Спочатку він знову не міг знайти дорогу, а коли все-таки знайшов, побачив велику чергу, простоявши у ній майже до ночі, він все одно не потравив на приймання, наступного дня так само. Він вже намагався торгуватися з людьми, вломитися без черги, але ніяких результатів. Приходив вночі та під ранок, проте або знов втрачав дорогу, або потрапляв у чергу. Лише у неділю, ближче до ночі по нього знову прийшов чорний собака, який провів його до відьми.

— Нарешті, – промовив хлопець, коли увійшов у хатинку, – де ви?

Цього разу усюди горіли лише свічки. Нікого не було. Владлен повернувся до собаки, але й того вже не було.

— Що ви мені таке дали? Якийсь наркотик? Я маю побачити більше!

Він крутився довкола, говорячи наче до стін, а потім побачив бабцю яка сиділа за столом. Вона просунула йому ту саму чашку.

— Пий, якщо хочеш побачити правду, – промовила та, – пий, якщо не боїшся болю.

Вона повторила ті самі слова, але цього разу хлопець не чекав, а випив рідину з чаші одним махом. Він опинився в тому самому будинку, але цього разу на літній терасі. Хлопчик грався на траві іграшковим літачком. Жінка у літньому сарафані читала книгу та пила каву. День здавався безтурботним. Потім до тераси зайшов чоловік у лляному костюмі. Його обличчя було стурбованим. Він тихо заговорив до жінки. Хоча слова доносилися до хлопчика, він не звертав на них увагу.

— Справи кепські, – промовив той, жінка відклала книгу.

— Наскільки?

— Вони шукають нас, тому можуть бути тут з дня на день. Потрібно збиратися.

— Невже немає іншого вибору? Ми й раніше добре переховувалися.

— Він погрожував вбити його… Вибору немає. Я розумію, що віддати його найгірше рішення, але так він матиме шанс на життя.

Очі жінки намокли від сліз. Чоловік співчутливо глянув на дружину.

— Мені важко це прийняти, Нато. Так само, як і тобі. Але якщо ми його не сховаємо, він буде в небезпеці. Мені прикро. Цього разу ми потрапили не на тих людей.

Жінка кивнула, ледь стримуючи сльози.

— Документи майже готові, я поїду в місто заберу їх. Будь готова до вечора.

Владлен спостерігав цю картину збоку. Він вивчав риси обличчя. Тепер він зайвий раз упевнився, що перед ним саме його батьки.

Хлопчик забіг у кімнату, краєм ока він побачив розкриті документи де було видно їхні справжні імені, проте хлопчик був зайнятий літачком й бігав з ним не підозрюючи про те, що на нього чекає.

— От дідько, – долинув голос жінки з тераси, – Григорій же обіцяв нам імунітет.

— Григорій й надавав його до пори до часу, але коли справи стосуються людей такого чину, навіть в нього зв’язані руки.

— Ще один клятий мафіозі, який рветься до влади, – жінка замовчала на мить, повернувшись до вікна, де було видно хлопчика, який бігав зі своєю іграшкою, – але ж це тимчасово?

— Не знаю. Це може зайняти роки. Поїдемо десь в Африку, житимемо якомога далі від цивілізації.

— А рахунок?

— Прийдеться йому самому заробити собі на життя. Якщо він скористається грошима, його швидко знайдуть. Я його вже закрив. Зняв усе, що можна. Дещо залишимо йому, щоб йому виділяли на одяг та інші речі. Багато не можна, буде підозріло.

— Я розумію.

Чоловік міцно обійняв дружину.

— Іншого виходу немає, – промовив він.

— Немає, – приречено підтвердила жінка.

Владлен розплющив очі. Цього разу він все ще був в домі босорки. За вікном глибока ніч. Він чув лай собак та якесь завивання за вікном, потім подивився на стару. Зір прийшов до нього не одразу.

— Тепер ти маєш усе, що потрібно знати. Але ти вже почав привертати до себе увагу небажаних людей. Продовжиш – сконаєш.

Він мовчав, роздумуючи. Невже хтось досі його шукає, щоб помститися батькам? Але за що? І чому?

— Хто вони такі? – Він глянув на неї.

— Не кращі за тих, від кого тікають, – відповіла стара.

— Ви думаєте, усе надто погано?

Босорка лише знизила плечима.

— Протягни руку, – промовила вона.

Владлен невпевнено протягнув, вона розгорнула на столі старий чистий пергамент. Хлопець уважно дивився за діями босорки. Неочікувано для нього, вона швидким рухом провела ножем по долоні хлопця.

– Що ви…?! – він хотів забрати руку, проте босорка міцно її тримала. Його здивувало, що вона була настільки сильною. Кілька крапель крові впали на пергамент. Вона промовила якісь слова й на ньому з’явилися цифри. Владлен придивився. Це було схоже на координати.

— Пам’ятай! Якщо поїдеш, будь обережним. Стара образа нікуди не поділась. Стара помста досі тліє у тілі ворожих людей. Тримай ту листівку при собі. Ні з ким не говори по дорозі.

Хлопець кивнув. Після усього побаченого, він вже не дивувався, що вона знала про листівку. Навіть не дивувався тому, що чомусь прихопив її з собою.

— Скільки з мене?

— Скільки даси.

Владлен протягнув кілька стодоларових банкнот і вже вийшов за двері, як почув:

— Щасти тобі, Максиме. Проте, не те ти шукаєш…

Тільки він хотів щось відповісти, як враз опинився біля машини. В голові наче вирієм кружляли думки. Його пам’ять відкрила ті спогади, які маленький хлопчик ховав у собі, усе здавалося нічним жахіттям, але це жахіття виявилося правдою. Усі його сни були страшними спогадами, які дитяча психіка намагалася видати за погані сні. Тепер він не лише згадав батьків, а й віднайшов себе.

Повернувшись додому він почав поступово розривати усі стосунки з компаніями, які допомагали йому у пошуках рідних. Лише через кілька років він нарешті визнав, що з часом вони лише тягнули з нього гроші. Адже за кілька днів дивна карпатська відьма дала йому більше ніж вони.

Владлен вирішив послухати стару. Тому не одразу вирушив по вказаним координатам. Пройшло кілька місяців після тих дивних вихідних у селі Старі Мухомори. Хлопець став краще спати. Нічні жахіття менше переслідувати його вночі. Він навіть почав менше палити. Варто вже було покинути цю звичку. Усе в житті стало налагоджуватися. Будинок став затишніший, з колегами почав більше спілкуватися, частіше бачитися зі знайомими. Зустрів чудову дівчину. Часом були думки, що можливо не варто їхати до батьків, але вперта натура бажала закрити цей гештальт. Спочатку він замовив тур до Єгипту, наче на літній відпочинок. Звідти вже попрямував у глиб країни на пошуки вказаною босоркою селища. Іноді місцеві підходили запитати у нього щось, але він ні з ким не говорив, як і радила відьма. Він ходив ринком, розглядав товари, аж раптом побачив віддалену хатинку.

Хлопець вдивлявся у пару, котра щось робила на вулиці. Навіть крізь роки він згадав ці обличчя. Пришвидшив кроки, а потім різко зупинився.

«Вони займалися криміналом, – подумав хлопець, – якщо возз’єднаюся з ними, постійно буду відчувати себе у небезпеці». За роки в сиротинці йому вистачило цього. Він постояв ще мить, дивлячись на батьків та повернувся в інший бік…

Жінка, наче щось відчувши, подивилась у натовп. З роками вона вже навчилась відрізняти туристів навіть зі спини. Вона подивилась на чужинця, а потім повернулась до роботи.

Колись він був Максимом, якого батьки залишили у дитячому будинку, тому що перейшли дорогу не тій людині. Тепер він Владлен. Саме з цим ім’ям він вибором собі місце під сонцем чесною працею. Йому більше не потрібні ті, хто вважав, що гроші важливіші за все. Хто вважав, що можна залишатися не покараним і ризикувати життям дитини. Він розумів, що увесь час шукав не їх, а себе, свій дім та внутрішній спокій.

Вони отримали своє, а він тепер житиме так, як не жив раніше. У нього буде власна сім’я, яку він не покине. Тепер він буде щасливим.