Кінець Світу

Віслюк обережно ступав, обираючи найкращий шлях між каменями на гірській стежині. Мені довелося йти поряд, щоб випадково не травмувати тварину і без того завантажену лантухом із моїми речами.

За ці останні тижні я звик до свого сірого товариша Ніздрі більше ніж до компанії людей. Та і не траплялося нам нікого. Лише зелені пагорби покриті соковитою травою, поодинокі скупчення гірських сосен та цілі килими низької рожевої азалії. Красиво, але мене не цікавила природа. Я шукав людей. Намагався знайти нові сюжети для своєї Хроніки. Я відчував, що чим далі занесе мене шлях, тим оригінальніші мені відкриються дива.

І ось, у невеликій долині я помітив масив темних зрубів із високими дахами, вкритими ґонтом. Навколо у загонах біліли отари овець.

«Досить типове селище пастухів», — було подумав я, поки не придивився й не побачив у центрі величезне кольорове шатро.

Що б це не значило, я хоча б отримав надію, що мене зможуть зацікавити. Тож ми з Ніздрею попрямували до будинків.

Спершу нам не зустрілася жодна людина. Просто охайні господарства із вгодованою худобою. Селище наче вимерло і я вже почав хвилюватися чи не викосила населення якась страшна хвороба. Поступово ми допленталися до шатра, біля якого скупчився цілий натовп. Тепер мені стало зрозуміло, де ж поділися люди.

Ми підійшли вчасно, щоб побачити як сухе муміфіковане тіло з довгим білим волоссям вмощується у ящику. За коротку мить труп старої жінки завмер на червоній оксамитовій тканині й залишився без жодних ознак життя. Біля мумії продовжував проповідь низький бородатий дядько у синій мантії. Він драматично бігав біля входу до шатра й викрикував до натовпу селян:

— Ви чули? Час прийшов! Маємо лише останню ніч! На світанку велике каміння впаде з неба й розчавить усе! Покайтеся! Закінчить усі мирські справи! Проведіть останні миті з близькими. Кінець Світу прийшов!

Від неочікуваного повороту я вирячив очі й перепитав у юнака, що стояв поруч:

— Він каже, що настане Кінець Світу? Він це серйозно? Звідки така інформація?

Юнак покосився на мене й тихо прошепотів:

— О, так. Це ж великий маг Кода. Бачите мумію у ящику поряд з ним? Це знаменита проповідниця Вендула. Кода на мить повернув її із того світу й вона щойно відкрила нам своє фінальне передбачення. Горе нам! Ви вчасно прийшли. Розділіть із нами останні години серед живих, — він зітхнув, а потім наче щось згадавши, швидко попрощався й зник у натовпі.

Мені згадалася молода ворожка і її інноваційне гадання на слині та шмарклях. Невже правда?

Я роззирнувся навкруги. Зморщена мумія нерухомо лежала у дерев’яному ящику. Жінки плакали. Малеча кричала. Дорослі чоловіки заламували руки й металися зі сторони у сторону. Хаос заполонив центральні вулички селища. Кода разом із ящиком з проповідницею Вендулою зник у шатрі, а люди почали поступово розходитися по домівках. Та тиша не прийшла. Ще довго лунали над скорботними вулицями поодинокі зойки та голосіння.

Більш ніж розгублено я почав тинятися поміж будинками поки не натрапив на корчму. На моє здивування, вона була відкрита. Зазирнувши у відкриті двері я побачив дебелого хазяїна, який ходив між масивними дерев’яними столами й розносив кухлі з пивом. З кухні тим часом розповзалися аромати смачної їжі. Я прив’язав віслюка Ніздрю біля входу й, давши йому води, залишив товариша. Ноги несміливо завели мене в середину і я вмостився за одним з вільних столів. За кілька митей до мене підійшов хазяїн:

— Вітаю вас у моєму закладі. Ви, мабуть, чули, що нас незабаром чекає? Який страшний кінець нам передбачила велика Вендула?

Я лише покірно кивнув у знак згоди.

— Тоді я хочу встигнути нагодувати вас своїми найкращими стравами й напоїти найкращою медовухою. Нехай на вході у потойбіччя ви розкажете, як смакували вам останні години в моїй корчмі, — чоловік витер великою м’язистою рукою одиноку сльозу з ока, а потім повернув собі діловий тон, — То чим б ви бажали трапезувати сьогодні? В мене є тушковане м’ясо ягняти та запечена курка.

Обід з ягняти видався більш ніж смачним. Не пригадую, щоб я колись отримував таке задоволення від їжі. Прохолодне пиво стікало по бороді, в животі розповзалося приємне сите тепло. Поодинокі відвідувачі корчми ставали веселішими.

Незабаром стемніло. Прохолодний серпанок причаївся між пагорбами й неспішно сповзав у долину. З приходом ночі у корчму заглянув вже знайомий мені молодик, якого я розпитував перед кольоровим шатром. Минулого разу його одяг не відзначався якоюсь урочистістю. Просто робочі грубі штани, льняна сорочка та шкіряний кептар. Цього ж разу перед моїми очима явився справжній красень з охайно заплетеним русявим волоссям, яскраво розшитим хутряним кожухом й світлим одягом. Він привітався зі мною як зі старим знайомим й запросив усіх відвідувачів корчми до шатра Коди.

Дещо непевною після споживання пива ходою, я підійшов до господаря й розплатився за їжу. Безглузда формальність та мені хотілося триматися за старі норми світобудови. Після цього ми разом рушили за групкою людей у сторону центра селища.

На небі сяяли зорі. Я придивився до білих цяток у пошуках того самого каменя, який закінчить існування людства. Марно. Холодні зірки миготіли перед очима й мені не вдавалося знайти винуватицю майбутньої катастрофи.

Навколо шатра відбувався жвавий рух. Дітей я вже не помітив, а от дорослі та старі, одягнуті у святкові одежі все підходили й підходили. Прямуючи за течією натовпу я опинився у середині намету. Велика кількість смолоскипів освітлювала високе приміщення й обличчя людей. Муміфіковане тіло Вендули урочисто лежало в своєму ящику посередині шатра.

За кілька митей хтось почав відбивати ритм на барабанах. Спершу тихо й несміливо та з кожним новим звуком натовп підхоплював такт й почав коливатися зі сторони у сторону. Спочатку у танець зірвалися вже немолоді жінки. Вони скинули строкаті хустки й оголили довгі коси. За мить приєдналися дівчата із розпущеним волоссям. Красуні затягали у вир танцю все більше й більше людей.

Краєм ока я помітив знайомого юнака, який став на коліно перед чарівною молодою дівчиною. Вона щасливо сплеснула руками й кинулася на шию хлопцю. Здається хтось сьогодні наважився на освідчення.

А танець продовжувався. В мене вчепилися красиві смугляві жіночі руки та вже за мить і я приєднався до шаленого виру. То тут то там, наче нізвідки з’являвся низенький Кода у своїй синій мантії. Він підбадьорював натовп, простягав долоні до неба й трусив козячою борідкою.

— Попрощайтеся зі своїми земним полоном! Звільніться від матеріального! Викиньте гроші. Вони більше не мають сили! — пробивався голос Коди крізь барабанний ритм.

Натовп почав витрушувати зміст мішечків та кишень. Мідяки та срібні монети з тихим дзвоном котилися підлогою навколо ящику з проповіднецею та на них тепер ніхто не звертав уваги.

Барабани все наполегливіше звали у танок. У шатрі ставало спекотно.

Незабаром мені перехопило подих. Як потопельник, я хапав ротом повітря, але легені не встигали за темпом. Танець виявився занадто енергійним для мого поважного віку. Звичайно до Вендули мені ще далеко, але тридцять весен та зим, то вам не жарти. Та й дії людей все більш починали переростати в оргію. Не те щоб мені не подобалися жінки. Зовсім ні! Просто мені захотілося підбити якісь підсумки свого життя. Хто б міг подумати, що отак швидко наступить кінець. Я вислизнув на вулицю. Мене огорнув запах стиглого літа, туману, полину, сіна та хвої. Десь далеко брехали пси. Монотонною музикою намагалися привернути увагу самок цвіркуни. Я пішов далі від галасу шатра. Алкоголь вже трохи вивітрився з мене. Серце сповільнило шалений перестук. Вулиці стояли темні та порожні.

Ніздря сумно відпочивав біля корчми. Я згадав, що зовсім не нагодував свого товариша тож винувато підійшов до нього й погладив його теплу м’яку морду.

— Вибач, друже! Давай у ці останні години я складу тобі компанію? — мовив я й відв’язав віслюка від стовпа у корчми.

Ми поволі попрямували з селища і зупинилися біля найближчого снопа сіна на пагорбі. Я зробив із сухої трави щось типу гнізда й ми з Ніздрею зручно вмостилися у ньому. В повітрі стояла нічна прохолода, але теплий бік віслюка затишно зігрівав. Зорі переливалися, відсторонено мерехтіли, байдуже споглядали наш метушливий світ. Це не їм помирати на світанку. Їх вічність залишиться вічністю. А моє і без того коротке життя перетворилося на мить. Я — мильна бульбашка, крило метелика, замок з піску. Пшик і мене вже немає.

Мені зробилося гірко та все ж я відчував, що мені є за що дякувати. Я згадав маму. Скільки ж я не був дома? Кілька місяців? Пів року? Чи в порядку вона, моя вже старенька ненька? Як вона зустріне Кінець Світу? Не подарували їй Боги багато дітей: лише чотирьох. Як там мої любі брати та сестри? Чи знають вони про каміння, яке незабаром впаде? Я згадав веселі моменти зі свого життя. Ніздря ніби відчував мою журбу й періодично зітхав, поклавши свою велику голову біля моїх ніг.

Цілу ніч я не спав й роздивлявся зорі. Сьогодні я бачив їх із такою ясністю, як ніколи перед цим. Треба ж було дочекатися кінця, щоб усвідомити усю глибину життя. Бовдур. Чому я раніше не цінував прості речі?

Ніздря заснув та мені приємно було відчувати поряд тепло цього сірого впертюха. Кульгавою черепахою повз час та все ж світанок підкрався й до цих гір. Поступово небо на сході почало втрачати щільність. Зорі розчинилися у небесній блакиті. Розірвана вата хмар потягнулася небосхилом.

Внизу переді мною розкинулося мов на долоні селище. Я бачив цілі родини, які обійнялися перед будинками й дивилися у небо зі сльозами на очах. Тут стояли й древні бабці, й малі діти. Мій старий знайомий юнак обіймав свою чарівну обраницю. Дебелий корчмар притулився до дерев’яного стовпа будівлі й здається теж плакав.

Що ж, сьогодні хороший день, щоб померти.

Я спрямував погляд на небо. Хочу теж подивитися на камінь, який обірве моє існування.

Хвилини минали у напруженій тиші. Ось вже й Ніздря відкрив очі й пішов собі щипати свіжу гірську траву. Сонце вставало все вище над горизонтом, а каміння так і не падало. Господарські тварини почали голосніше просити їжі, півні кричали, вівці наполегливо кликали хазяїв. Здається, що вони не збиралися помирати голодними.

Зрештою мені набридло чекати смерті і я вирішив ще раз пройтися вулицями селища. Хотілося знайти Коду й розпитати його про більш точний час Кінця Світу. Раз таке діло, нехай оживляє проповідницю знов.

На моє привелике здивування, на місці, де ще вночі стояв шатер, тепер залишилася лише витоптана трава. Ніхто з місцевих не міг впевнено згадати, коли та куди саме зник великий чаклун. Ні шатра, ні барабанів, ні мумії, ні грошей. Ох і файний трюк він провів із нами!

І я хотів сердитися та чомусь мені стало легко: смерть відклалася на невизначений термін.