Я вже йду, мамо

Над палаючою землею, клубочилось наповнене димом втомлене небо. А по землі порошив ранній для цієї пори поземок. Знівечена окопами та воронками від снарядів земля спішила залікувати, засипати завдані людьми рани. Іноді пориви холодного вітру розривали сіру каламуть неба, і тоді теплі промені вранішнього сонця грали на запалених повіках молодого бійця, приводили до тями.

У ці хвилини він намагався згадати: хто він, де він? І не міг. Нестерпно гуділо в голові, думки зникали, і він не міг зрозуміти що з ним і знову провалювався в забуття.

Раптом його розбудив крик птаха, він наближався, пробиваючись крізь головний біль. Боєць опритомнів, розплющив очі й побачив як високо в небі, пронизуючи крильми клапті чорного гару, летів на південь лелека.

Лелеки. На даху його будинку вони жили щоліта й восени відлітали, а він сумував,

проводжаючи їх. А на весні, рано вранці мама будила його: "Ваня, прокидайся, прилетіли твої лелеки!" І він схоплювався, біг на подвір'я, милувався ними, щось кричав, але горді птахи, стомлені довгою дорогою, не помічали його, статечно чистили своє пір'я.

Ці спогади вивели його з невідомості, і він згадав: недавній бій, себе, побратимів.  Вони держали оборону в посадці. А по дорозі йшла колона орків. Після першого ж підірваного ними танка їх помітили й почався бій. Та хіба встоїть проти танкової гармати звичайний окоп? А хіба здержать колону четверо бійців? Але ж ми їх втримали, майже годину йшов бій.  Їх окоп подавили шквалом вогню. Першим зачепило Хоміча зі смішним позивним Молочник. До війни працював на молоковозі. Іван не бачив як то було, тільки почув як Сашко перекрикуючи рев двигунів та вибухи снарядів, прокричав:   Хлопці, Молочник двісті!" А за декілька хвилин вбили Сірого, Іван так і не встиг узнати його ім'я. Все Сірий та Сірий. Так легше запам'ятати.

Ох і злий був до бійки. Колону побачив – очі горять, кулемет лаштує, лається, але не лякано, видно було, тягне його в бійку. Певно були свої, особисті рахунки з підарами.

А потім все змішалось, Іван загубив послідовність подій. Виття снарядів, свист куль. Іван щось кричав і бив, бив з РПГ. Сашко ж перебігав з одного місця на друге й стріляв з кулемета, поки були набої. А потім це сталося, Сашко, мій друже, як же так? Ми ж з тобою за однією партою десять років? Ох Сашко, Сашко... Тебе називали Циркач, бо хто ж сильніше за тебе любив життя? Не вберігся, а так влучно кидав гранати, відсікав піхоту. А потім враз рубануло чергою, відкинуло до стінки окопу, так і опустився, присів, подивився здивовано, ніби не вірив, що це з ним, що йому вмирати. І в тому погляді вже не було того веселого, куражного Циркача, улюбленця роти й тепер, тільки вітер ворушив біляве волосся друга, а його блакитні очі нерухомо дивилися в небо.  А потім прийшла його черга. Він не пам'ятав як це сталось,  тільки враз темрява поглинула його.

Іван оглянув зруйновані, майже засипані окопи — нікого.  Сашко лежить поруч. Я живий? Як так? Орки не догледіли? Чи його вберегли молитви мами?

Колона пішла вперед і десь гримів бій, там було кому зустріти. Встигли. Ми виграли час. Було тихо тільки вітер стогнав, хрипів під гусеницями покинутого орками БТР. "А то, я в нього стільки висадив, наїлось падло." Подумав Іван майже байдуже.

Скільки ж він тут лежить? Іван зітхнув і з тугою глянув на відчайдушного птаха, чому літає так пізно? Може заважало зламане крило і тепер намагається наздогнати своїх? Але ж замерзне, загине."

— Сашко, чуєш, Сашко, а впертий птах. Може долетить, га? — уже не говорив, тихо шепотів, ледве повернувши голову до нерухомого друга.

Але Сашко тільки невидимо дивився в небо, засипаними снігом очима, мовчав.

А клекіт все звучав і звучав, кликав за собою, викликаючи тугу і безвихідь. Іван не міг рухатись і майже не відчував тіла. Наближався вечір, холод посилювався і виснажливий озноб витрушував з нього залишки тепла. Сил уже не було, і життя, крапля за краплею йшло від нього, вбираючись у мерзлу землю.

А птах все кликав і кликав, тривожив, не давав забутися сном. А там, уві сні, зовсім не холодно, там немає болю. Там пиріжки з вишнею, теплі, як мамині руки, що обіймали його коли він плакав, забивши коліна. Мама брала його на руки, притискала до себе, заспокоювала: «Ваня, Ваню, синочку, не плач, колінам боляче, так, а ми попросимо їх не боліти. Повторюй за мною: «Колінки, колінки, не хворійте, Ваню не турбуйте». І біль зникала. Крізь сльози він дивився на мамине обличчя, повторював за нею, засинав.

Раптом Іван опритомнів. Він виразно почув голос Сашка:

– Прокидайся, Іване, тобі не можна спати, вставай!

Іван розплющив очі та з надією подивився на друга, але побачив тільки той самий нерухомий погляд у небо.

А віддалений голос лелеки, вдарив холодом по пересохлих губах, накрив важким запахом горілої солярки.

Вставай, Іване, вставай! — Кричав лелека.

– Вставай, Ваня, вставай! — вчувався голос мами.

«Я зараз, мамо, прохрипів Іван і поворухнув пальцями, я скоро» — і, спираючись на слизьку землю задубілими руками, підвівся. І мало не впав, його хитало, кидало в боки, але він зібрався з силами й зробив перший крок.

Не було болю, не було холоду, тільки поклик лелеки та ледь чутний голос мами.

– Я вже йду, мамо!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Марія Чорнокрила
14.05.2024 20:36
До частини "Я вже йду, мамо"
Проникливо. Власне, ледве підіймаються руки на коментар: уявіть задумливе мовчання й погляд кудись убік, оту нездатність вимовити хоч слово — настільки чіпляє...
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше