Мужність

Холод. На долівці мутна багнюка. Француз триста, тяжкий. Ноги. Майже нічого не залишилось. Іван як міг перетягнув турнікетами.

– Як ти?

Поранений відкрив очі, тихо прохрипів:

– Краще не буває. Де підари?

– Всюди. Як таргани, нишпорять скрізь.

– То зачистка. До нас теж дійдуть. Чуєш, Вчитель, а тебе як звати?

– Іваном.

– Ваня, значить. Добре. Ваня, мені все одно кінець, а в тебе шанс є. Зараз вже сутінки, спробуй через поле, стежиною. До ранку у наших будеш.

– Ти про що, Француз, я тебе не кину.

– Ти дурень? Вони нас просто пристрелять. Чуєш, он стрілкотня? Добивають. Йди Ваня, йди." – насилу договорив Француз і втратив свідомість.

Француз був йому опорою, підтримував, підказував, завжди знав що робити.

"Треба йти поки є час. Але ж Француз!" Страх накочувався хвилями. Іван гарячково шукав вихід.

Замаскуватися! Тремтячими руками накинув на пораненого брезент, нагріб багнюки, прикидав. Наче не видно. Обмастив і себе, ліг поряд. Заплющив очі. "Не знайдуть, не побачать, не побачать." – билась в голові думка. Як тоді, в забутому дитинстві.

***

Татові руки на плечах, погляд в очі:

– Тобі чотири роки, вже дорослий тож обіцяй, що не будеш боятися. На сьогоднішній вечір ти в хаті за господаря."

Ваня обіцяє. А потім, зоставшись один, з острахом слухає як гарцює за вікнами хуртовина та з жахом вдивляється в темряву, що мов жива істота повзе по стільцях, збирається на стіл, наближаючись все ближче й ближче. Хлопчик накрився ковдрою, заплющив очі й одна ляклива думка:

"Не знайдуть, не побачать, не знайдуть."

***

Знадвору кроки.

– Братва, бліндаж!

Холодок між лопаток. "Таки знайшли". Тіло ватне, чуже. Це кінець.

***

Щось смикає дверну клямку. Ще трохи й воно вскочить до хати. "А тато ж казав що я господар! Ні! Я їх не впущу!" Розплющив оченята, кинувся до дверей, вперся плечем і, пересилюючи оніміння, став кричати:

– А хто там? А ну йдіть звідси! А ну геть! От у мене дрючок! Я вас дрючком, дрючком!

Він вже не добирав слів, просто кричав і плакав.

***

Іван розплющив очі. Дитячі спогади як вимикач. Діяв швидко. Поміняв магазин в автоматі, перемикач на черги. Час уповільнився. Один порух і він вже на поверхні. Вимазаний глиною, мов привид, стояв майже впершись дулом автомата росіянину в живіт. На якусь мить зустрілись поглядами. В очах росіянина жах.

Натренований, досвідчений цього разу він не встиг. Десятки куль рвали, шматували тіло. А за ним, вже скорчився й падав ще один, а далі ще й ще.

– Суки! Підари! Нате вам! Нате! – Кричав в гуркоті автоматної черги Іван. Час зупинився. В глибині всесвіту, молочний зоряний шлях вказував дорогу до вічності.

Захлинувся, замовк автомат, вистріливши останнім патроном. Побілілий палець вріс в гашетку. Навкруги пошматовані тіла.

А вже за мить ніч знову вибухнула. Щось вдарило в плече, било в ноги, зірвало шолом. Запекло по шиї, а потім груди розірвав вогонь.

***

І вже, в теплих обіймах, маленький хлопчик, все ще тремтячий, ковтаючи слова розповідав мамі й тату, як проганяв звіра з хати.