Спадок Баби Яги

Звірившись ще раз з Гугл картою я остаточно впевнилася в тому, що я або заблукала, або...

Втім, сама винна. Одразу ж було зрозуміло, що той лист з оголошенням звичайнісінький спам! І чому тільки поперлася в таку далечінь?! Чому повірила? І сама не знаю. Просто відчула, що маю сюди поїхати.

Я ще раз оглянулася, сховала телефон в кишеню та пішла назад, в бік траси, де залишила свою автівку. Треба просто прийняти власну наївність та більше ніколи не вірити сумнівним оголошенням!

Вперше дивний лист прийшов мені на email ще тиждень тому, пізно ввечері. Я вже лягала спати, коли телефон озвався характерним звуком вхідного повідомлення.

«Аукціон! Продається старий будинок... Стартова ціна $1. Будинок продається наосліп, як є, ви не побачите його зсередини, допоки не сплатите вартість. Запрошуємо взяти участь в нашому аукціоні! Можливо, саме ви станете власником скарбу, що захований всередині!»

«Фігня якась», – подумала я, відправила лист у кошик та відклала телефон.

Зранку я знову виявила на пошті вхідне повідомлення з тим самим змістом. Ба, більше, такий саме лист, але вже у звичайному білому конверті, чекав на мене у поштовій скриньці моєї квартири. І навіть моє ім'я зазначено! Зовсім ці спамери знахабніли!

Зрозуміло, що я викинула й цей лист. Але, думаєте, на цьому все? Та де там! Епопея з листами продовжувалася весь тиждень! Мене буквально завалили ними. Я вже й блокувала відправників, й пароль від gmail про всяк випадок змінила... Але кожного дня я отримувала той самий лист знову й знову.

Сьогодні зранку я отримала черговий лист, де великими літерами було зазначено:

«ОСТАННІЙ ШАНС! Будинок за $1...».

Якась невідома сила просто змусила мене сісти в машину та поїхати за 100 км від міста у сільську місцевість, де був розташований той самий будинок.

Тільки от окрім лісу ніякого села тут не було видно. Чи то координати в листі хибні, чи дійсно розводняк на лоха, на який я повелася – окрім мене придбати старий будинок у місцевості, що розташована на краю світу, не було.

– Ніколи більше на подібне не поведуся! – запевняла саму себе, аж раптом помітила стежку, що йшла праворуч. Я могла заприсягтися, що ще хвилину тому її не було!

Цікавість взяла гору. Доволі широка стежка вела мене зовсім не на трасу, а в східну частину ліса. Не встигла я пройти й пари десятків метрів, як прямо з-під землі виріс камінь. Я озирнулася назад, а за моєю спиною замість стежки стоять високі дерева.

– Що за чортівня! – скрикнула я.

Паніка наростала з кожною хвилиною. Навколо стояла дзвінка тиша. Ні души навколо. Навіть співу пташок не чути. Небо затягнуло хмарами. Ось-ось дощ піде.

Раптом на каменю почали проявлятися спочатку дивні знаки, а за ними й написи:

– Праворуч підеш – коня втратиш...

– Ліворуч підеш – долю свою знайдеш...

– А прямо підеш...

Що буде, якщо продовжувати шлях прямо, так і залишилося загадкою. Коня у мене не було, хіба що моє стареньке авто – такий собі сучасний кінь, й втрачати його не хотілося. Я ще кредит за нього не виплатила. Доля? Що це таке? Я не знала відповіді. Крім того, що ця доля явно була не на моєму боці. Я рано втратила батьків. Інших родичів ніколи не знала. З підліткового віку я працювала, щоб забезпечити себе їжею та елементарними предметами гігієни.

Хай що буде, але піду я за тою примарною долею. І як тільки подумала, з'явилася ліворуч від мене стежка – охайна, викладена круглими білими камінцями.

А трохи далі, попереду, височився будинок. Старенький, двоповерховий будинок з широкою терасою. Дах та стіни вкриті мохом, але у вікнах горить світло.

Дивина...

Чи не той це будинок, який я шукала? Не такий він вже старий та занедбаний, як мені вважалося. Від радості я аж в долоні плеснула та побігла вперед.

Біля будинку на лавці сидів чудернацький дід у темних штанях, білій вишитій сорочці, в солом'яному капелюсі та уважно дивився на мене.

– Вітаю, господарю! – промовила я до нього.

– Ласкаво прошу, – посміхнувся дід. – Дякую, Єсеніє, що відгукнулася на мій лист.

Я оторопіла. Звідки він знає про мене?

– Е-е-е, – лише вигукнула я.

– Давненько чекаю я на справжню спадкоємицю цього будинку...

– У листі було вказано про аукціон... – розгубилася я від такої заяви. Яка з мене спадкоємиця?

– Так і є. За моїм оголошенням сюди приїжджають багато людей, охочих отримати разом з будинком примарний скарб. За нього готові дати великі гроші. Але не кожен може потрапити всередину... Це може зробити лише справжній спадкоємець. Так вже вирішила його колишня власниця.

– Чому ж ви думаєте, що саме я його спадкоємиця? – продовжила розглядати будинок та дивного старого я.

Дід зіщулився, але нічого не відповів. Лише спитав:

– Скільки ти готова віддати за право володіння цим будинком, Єсеніє?

Від цього питання я геть розгубилася. Насправді у мене не було грошей на купівлю будинку. Я винаймала крихітну кімнату в спальному районі нашого невеликого містечка. Скромної зарплатні ледь вистачало на оренду та найнеобхідніші речі. Я зітхнула, поміркувавши скільки насправді може коштувати така нерухомість. Ні, я не могла собі цього дозволити. Дарма тільки витратила час та приїхала сюди.

– Будинок хоч й старенький, але видно, що за ним дбають, – промовила я. – Він коштує більше ніж один долар, але сьогодні у мене немає з собою потрібної суми...

Я почувалася незручно. Хотілося крізь землю провалитися від сорому, що раптом охопив мене.

– Сьогодні ти єдина, хто дістався цього таємного місця. Один долар, й ти маєш змогу увійти. Якщо будинок тебе прийме, він по праву твій, Єсеніє, – промовив чудернацький дід та впритул подивився на мене.

Я зітхнула, дістала з кишені й вклала в долоню старого монету в один долар, обережно ступила на сходинку, яка вела на терасу.

Серце калатало. Я все ще не вірила, що добровільно зголосилася на подібну авантюру. Сходинки заскрипіли під моїми ногами, але, на щастя, не розсипалися.

Я опинилася на просторій терасі, з якої відкривався неймовірний краєвид на ліс. Високі дуби, пухнасті ялини та пірамідальні сосни з усіх боків оточили дивний будинок. Долинув до мене спів пташок, а десь вдалині журчав струмок. Це місце, на подив, не здавалося мені моторошним, скоріш казковим.

Я наблизилася до дверей та обережно торкнулася іржавої ручки. Двері скрипнули, й повільно відчинилися.

Я обережно пройшла всередину, опинившись у затишній вітальні. Тут стояла справжня піч у всю стіну, під стелею сушилися трави, а ще було дуже чисто. Ані пилинки. Невже той дивний дід дбає про нього? Чи, може, він сам тут й живе та просто заробляє гроші на таких довірливих, як я?

Я пройшла до овального столу, вкритого білою скатертиною. Поверх неї лежала стара книга. Потерта палітурка, жовті сторінки, які, на перший погляд, здалися порожніми. Аж раптом нізвідкіля налетів вітер, зашелестів сторінками, й книга розкрилася на сторінці, де проявився наступний текст:

«Люба онучко, Єсеніє, якщо ти читаєш цей текст, то мене немає вже на цьому світі. Від нині настала твоя черга оберігати цей чарівний ліс та бути господинею хатинки, яка вміє не лише відкривати двері у чарівні світи, а й бути прихистком для всіх, хто його потребує. Слухайся Кузьму, домового, він навчить тебе всього. Твоя бабуся Ядвіга.»

– А ти, Єсеніє, схожа на свою бабусю. Така сама чорнява та зеленоока, – почула я голос того самого діда, що зустрів мене біля входу.

– Дякую, – промовила я, подивившись на нього та знову оторопіла. Переді мною стояв молодий парубок, приблизно мого віку.

– Ну, чого витріщилася? Моя зовнішність не повинна вводити тебе в оману. Я змінюю її за власним бажанням, – домовий підморгнув. – Ходімо знайомитися з господарством!

– А чим займалася Ядвіга? – спитала його. Я навіть уявити не могла, що тут колись жила сильна відьма, Яга, як назвав мою бабусю домовик Кузьма. Я пам’ятала дитячі казки, але цей образ ніяк не підходив атмосфері, яку я бачила перед собою.

– За лісом приглядала, щоб ягоди-гриби родили, щоб вогонь не нищив рослини, всім, хто загубився, дорогу до траси знайти завжди допомагала. Чаклувала помаленьку, але то біла магія, а не як вам там у великому світі розповідали. У селі, що за лісом стоїть, добре її знали, за доброю порадою та ліками заходили. Нікому не відмовляла Ядвіга, чаєм цілющим пригощала, медом та варенням з лісових ягід.

А ще вона берегла перехрестя світів. Охочих подорожувати між світами з кожним роком меншає. Не всі здатні витримати такі переходи, та й взагалі люди більше не сприймають магію, наукам вірять, а дивам ні, – знизав плечима домовик.

За розмовою Кузьма показав мені весь будинок, кожна кімната якого була з турботою облаштована. На стінах картини у золотих рамках, а в одній зі спалень портрет молодої жінки, дійсно чимось на мене схожої – бабуся Ядвіга – здогадалася я.

На останок ми зупинилися біля дверей, що за логікою мали вести у ліс, хоч й на заднє подвір’я, а насправді вони вивели нас на берег моря…

Я не стримала здивованого крику.

– І це лише один зі світів, куди може відчинити двері цей будиночок, – Кузьма знову загадково усміхнувся та ніжно обійняв мене за плечі.

– Як таке може бути? Воно справжнє? – запитала я, не вірячи своїм очам. Море надто далеко від цього лісу. Це не вкладалося в голові.

– Звичайно! Це магія цього місця. Цьому немає пояснення. Можеш навіть скупатися! – Кузьма обережно підштовхнув мене до піщаного берега.

Я скинула кросівки, підігнула свої джинси до колін та увійшла у воду. Вона виявилася приємною. Теплі хвилі огорнули мене й закортіло зануритися у море та насолодитися купанням. Шкода, немає купальника.

Я повернулася на терасу, що виходила у ліс. Біля будинку з’явилася під’їзна дорога, на якій було припарковано мою стареньку автівку. Дива та й годі!

Я дивилася на захід сонця, промені якого озолотили верхівки дерев, й, мабуть, вперше в житті у мене з'явилося відчуття дому. Відтепер я маю дім. Будинок, який загубився десь посеред таємничого лісу, подалі від міської метушні, але свій. Ще й з такими чудесами! А ще тепер я точно знала, що знайшла свою долю й вперше в житті відчула себе щасливою…

Анітка Санніфео

8 травня 2024