Босорка (Загублена душа)

З кожним кроком його невпевненість ставала все густішою і важчою. Мати від сім'ї відлучить, як дізнається, що він до відьми ходив. А друзі? Друзі не мусять знати. Де Франківськ, а де Старі й Нові Мухомори. Він завинив перед Ясною, хоча б спробу. Хоча б за те, що так легко повірив в її зраду і навіть не спробував поговорити.

З думками про їхню останню зустріч хлопець і не зчувся, як вже стояв біля дверей місцевої відунки. Так і завмер, чекав коли двері самі відчиняться й баба вийде на поріг. Але, що на дворі, що в хаті було тихо. Тільки кури в загороді квоктали й кіт точив нігті до лави.

Він роззирнувся і вже вирішив, що то знак — розминувся, як з-за горба вийшла баба з відрами на коромислі.

Стояв не рухався, не знаючи де себе подіти, поки вона не гукнула:

— То може б ти допоміг чи так і будеш мене очима свердлити, ваш премудрий водопровід знов забився, після останньої бурі.

Юнак кинувся на зустріч аж зачепився за корінь, але вчасно спинився. З коромислом справи пішли важче, тоді він просто зняв два відра і поніс за ручки, розхлюпуючи воду.

— Бачу, ти не в помічники до мене найматися прийшов, бо з тобою більше мороки як користі. То чого ж внука Дзюні аж до мене занесло?

— Ви знали мою бабцю? — Він подумки почав рахувати скільки відунці має бути років, але швидко збився, бо математика йому тяжко йшла.

— А чого б мене твоя бабця називала «Євдоха — худа шкапа без єдного вока?».

— Але ж у вас два ока, — бовкнув хлопець.

— Спостережливий, то добре. Та казала, що я їй кавалєра відворожила. А як мене гілка по оці шмагонула, то вона ся натішити не могла.

— Що мого діда?

— Та де діда, якби діда, то б тебе тут не було. Та й мені не треба ворожити щоби хлоп полюбив і її кавалєри здалися мені, як князівні жаба.

Тут хлопець нехотя, а оцінив струнку поставу, кістляву статуру і розсип бородавок на поморщеному обличчі. Лише очі в жінки були яскраві, а такі красиві, ніби то сонце купалося в озері. Він нахилився ближче роздивитись.

А стара весело реготнула й пхнула його в груди.

— Вважай, поріг мені заллєш! Постав за дверима і можеш бути вільний.

Хлопчина спам'ятався вже в хаті, але чогось знов відступив на сонце. Все ж на дворі спокійніше.

— Не женіть мене, бо вона мені сниться щоночі. Руками тягнеться, а слова не каже.

— То сходи до свої любаски й признайся в почуттях.

— Та як сходжу? Поїхала вона.

— То я тобі зараз чаю заварю, тугу як рукою зніме. Але своїм не кажи, бо скажуть же я тебе втрула.

Тут хлопець не витримав і розстібнув сорочку. На грудях червоніли довгі тонкі сліди.

— То вона мені лишила уві сні. Хапала за груди, ніби до серця добратися хотіла.

Босорка кинула на стіл мішечок із сухоцвітом. Й в мить опинилась біля хлопця, торкнулась подряпини, відсмикнула руку й сплюнула на підсіння.

— Хто, кажеш, тобі сниться? — спитала вже без жартів.

— Я покажу, — хлопець витягнув телефон, перегорнув пару фотографій і підніс до очей старої.

На світлині він обіймав за стан темноволосу дівчину, що тулилася до його плеча.

Босорка скоренько збільшила обличчя дівчини і придивилася, чим здивувала хлопця.

— Як кажеш її звати? — запитала, а сама пішла до столу й витягла з маленької шухляди стосик паперів.

— Її звуть Ясна, але…

Босорка вибрала найрівніший папір і втулила хлопцю.

— Хіба то не вона? Тут пише Ольга Біла.

Хлопець з лиця змінився та головою закивав ствердно.

— І до вас той папір дійшов… Її названі батьки приходили сюди? Ми тоді не повірили, я не повірив, що Ясна справді зникла. А тепер, вона мені сниться, а якщо вона по смерті приходить?

— Ти спинись і не видумуй, а краще поясни. Одне, що можу по фото сказати, що вона досі жива. Ніц більше не бачу, щось мені зір застилає. І батьків її я не стрічала.

— Та що тут пояснювати? Вона приїхала минулої весни, то вже скоро рік буде. Оселилася по сусідству в нашій старій хаті. Мама її здає туристам, які хочуть автентики. Ми там хіба побілку робимо час від часу, а Олі підійшло. Вона спершу сказала, що проводить дослідження для статті. На журналістку вчиться, але взяла академвідпустку. Та коли ми здружилися, то призналася, що вона прийомна. Як після вісімнадцяти років підняла документи, то вияснила, що має ім'я при народженні — Ясна. А єдина зачіпка, то місце народження — с. Мухомори.

— Добре, а як дійшло до листівок з інформацією про зникнення і чого мені їх дало чоловік з десять та лише тепер?

Юнак витріщився на босорку і відступив ще на крок.

— Я ж кажу, що вона нас карає. Як я міг бути таким легковірним. Ми ж були закохані в нас і дерево є, де Ясна надряпала: “Дмитро+Ясна”. Та коли вона прислала повідомлення, я повірив, що не потрібен їй. То місяць тому було, а після того за два тижні приїхали її батьки й почали листівки роздавати.

— Показуй повідомлення!

Він якось невпевнено переступив з ноги на ногу.

— Що видалив?

— Ні, але, то особисте.

Босорка простягнула кістляву руку і він таки показав: “Вибач. Мої пошуки в Мухоморах, то лише марна трата часу. Залишімось друзями. Маю відомості про адресу рідної матері. Мушу поїхати туди. Не чекай мене, живи своїм життям.”

— І де ж тут особисте? А поліцаї, що казали?

— Та були. Мене питали, маму. Кажуть, що її прийомні батьки були проти пошуку рідні, то вони посварилися. Останній раз її телефон показало у Франківську. Я не знаю, що далі, бо хто я такий, щоб звітували мені. Літній роман та й усе.

Дмитрові стало не зручно від погляду, яким його пронизувала відьма. А все ж очей він не відвів. Та й чого б хлопець йшов до босорки, якби образив дівчину?

Виглядало, що босорка заснула та насправді вона думала про дивне зникнення, тепер, коли тижні минули, якась мара ходить. Не добре діло, коли старій Євдосі зір застилає. Вона вирішила, що кістьми ляже, а розбереться, але хлопцеві того не сказала. Натомість сама пішла в сторону воріт і Дмитра покликала.

— Маєш завдання, розпитай своїх сусідів, що останнє пам'ятають про Олю, яка жила у вашій хаті. Завтра я зайду в гості, як твої на роботу поїдуть. Свою бабу попередь.

— Так вона вже не при пам'яті.

— Зі мною буде при пам'яті.