Зміст
  • Купала
  • Купала

    Над нічним лугом неслась Купалова пісня: то губилася  в скрекоті цвіркунів, то  гучно  наповнювала  заплаву річки, будила її від сну і мчала далі до лісу де губилась в безлічі відлунь серед дерев.

    Тихо граючи прибережним очеретом, річка, неспішним потоком вибиралась з лісу, петляла між пагорбами та несла свої прохолодні води до березового гаю, де з вечора людно, весело, вогнище, хороводи, а поряд дівчата  вінки  по воді сплавляють, пісні співають:

    Ой на Івана, ой та на Купала

    Дівчина гадала, нареченого звала,

    Вранці з росою квіти збирала,

    Вечірню зорю у вінок уплітала.

    – Бабуль, бабуль, а що там горить, навіщо співають?

    В будинку погашено світло й тільки відблиски далекого вогнища  грою тіней розбурхують уяву маленької дівчинки. З гаю приглушено, то наростаючи, то гублячись у лугових низинах, долинає дівоча хорова пісня. На лаві біля вікна сидить бабуся, чекає, коли засне онука, й споглядає  далеке багаття. Спогади, що нахлинули, віднесли її в минуле, тож вона не відразу відгукнулася на питання внучки.

    — Так свято ж сьогодні, Івана Купала. Цієї ночі чари у всьому: і в багатті, і в пісні.

    – Ой, як цікаво! Бабуль, розкажи про чари Купали.

    — Гаразд, розкажу, тільки домовимось: очі закрити й слухати й тоді Купала з'явиться, долю вкаже — судженого покаже.

    — Та навіщо мені суджений, бабусю, я ще маленька. Ти мені краще  про квітку папоротника розкажи. Мама каже, вона чарівна, а хто її знайде у того буде все, що захоче.

    — Все, та не все… Гаразд, буде тобі й папороть, і чаклунство, і Купала. Ну, так слухай.

    2 ***

    Багато років тому жили в одному селі дві подруги: Варя та Марійка. Так  дружили, як ніхто в селі не дружив, мов сестри рідні.

    Дівчинка заплющила очі та солодко позіхнула. тихий, співучий голос бабусі долинав ніби здалеку, а перед нею засяяв яскравим сонцем літній день. Величезний луг губився за пагорбами та хвилями квітів, танув у мареві обрію. А в низині, під пагорбом, біля березового гаю дівчата квіти збирали, вінки плели, пісні співали:

    Квіточку, квіточку, прийди до віночка,

    Ромашка в ромашку вплетися в волошоку.

    — Варю, чуєш, ти на кого гадати будеш?

    — Не скажу, не можна про бажання казати.

    — А я знаю, за кого свій вінок Купалі відправлю. Хочеш скажу?

    Варя промовчала. Знала, на кого буде ворожити подруга. Ну і хай, Купалі вирішувати, кому Степан дістанеться. Вже давно вони удвох задивлялися на нього. Чорнявий, смаглявий, мабуть, циганська прабабчина кров ще не звелася, як подивиться, серце холоне, а він усміхнеться, підморгне хитро і далі йде. А на співах пісню затягне — дівки замовкають, слухають заворожено. І в роботі моторний, нікому не здогнати. На косовиці завжди першим. Зітхають мамки, аж надто гарний та пещений, до уваги дівочої перебірливий.

    Марійка дуже хотіла в чоловіки Степана й часто уявляла собі, як з ним по селу гуляє, а дівчата погляди заздрісні ховають, байдужістю прикриваються. Адже найкращого хлопця собі прибрала. Та й він, схоже, не байдужий до неї. Часто погляд його на собі помічала. Але варто їй у відповідь глянути, очі відводить, бентежиться.

    От тільки  перешкода тут є, то  подруга Варя. Ой, скільки разів помічала, як він її: то словом дражнив, то погляд дарував. «Так, хто ж йому миліший?» – Не давали спокою сумніви. Розуміла, що подруга теж запала на Степана, от тільки виду не показувала, жартами прикривалась, мовляв, не потрібен мені той циганський барон — так його в селі дражнили. Тільки не вірила їй Марійка.

    3 ***

    А надвечір, біля березового гаю, за селом, на березі річки хлопці з дівчатами багаття розпалили, веселощами зайшлися – сміх та жарти всюди. Незабаром і вечір наспів, стемніло. Дівчата окремо зійшлись, хлопцям до берега підходити заборонили, а самі вінки на воду пустили, свічки запалили, побажання Купалі дали. Й попливли вогники в марево нічне, за закрутом зникли, до Купали на суд. Річка не всі вінки прийняла, багато до берега повернула, зі свічками згаслими. Не доля їм цього року судженого знати. Там і Марійчин був, пониклий,  потемнілий. Не визнав Купала вінок її. "Як же так? — Засмутилася Марійка, губи стиснула, обличчям потемніла. Але з характером була, завжди все по-своєму робила. Тож й цього разу, швидко до тями  прийшла – на воду дивилася та тихо повторювала, — Мій буде Степан, мій, помилився Купала, все одно по-моєму буде!”

    А Варя свій встежила, яскравим вогником першим у ніч сплив. До душі Купалі вибір її. Буде їй щастя. Зраділа, в долоні заплескала:

    — Вийшло, вийшло! А твій вінок де, Маріє?

    Марійка сум з лиця змахнула, посміхнулася, до подружки підійшла:

    — Поплив мій вінок, як інакше, підемо до багаття.

    І засміялася весело, взяла подругу за руку і до вогнища захопила, а там уже хлопці зачекалися, дівчат зазивати почали.

    — А хто з вас, дівчата, першим долю спитає, з полум'ям зіграє?

    Варя їм весело у відповідь:

    — Якщо хлопцям боязно, то я буду першою! — хитро так на парубків глянула, Степана помітила і вже до нього продовжила:

    – А хто з вас за мною слідом стрибне, тому поцілунок нагородою буде!

    І, не роздумуючи побігла, легкою хмаркою злетіла, птахом над полум'ям промайнула і в темряві розтанула. Дівчата тільки охнули й заворожено дивилися на політ її. Як не обпалить вогонь, не обпече то визначить Купала їй нареченого. Й вогонь одразу, за Варею виріс, до неба потягнувся на зріст найвищого парубка вирував. І хто ж він, сміливець цей, хто слідом стрибне? Мнуться, не наважуються хлопці, сміються дівчата, над хлопцями потішаються.

    4 ***

    — Ну ж бо, Степане, тебе  чекаю! — з темряви, за багаттям, почувся голос Варі.

    Стояв Степан, роздумував, бо давно вже око поклав на Варю: весела, мила, на кумедні ігри вигадниця. Легко на душі від її погляду. Але й Маша йому подобалася, притягувала поглядом лагідним, поступливим. Лякало тільки, що змінити свій погляд могла без причини на жорсткий, лячний, і тоді не впізнати її. Тривожила Степана ця зміна, й тому побоювався її. А з Варею просто: усміхнувся їй, і вона у відповідь сміється, поглядом кличе, з усього видно, любить. Веселий, безтурботний характер мав Степан і вибір по собі зробив: над багаттям злетів, вогонь розкидав, до землі нагнув і миттю Варю обійняв, до себе пригорнув, слова ласкаві зашепотів. Мовляв, моя ти тепер навіки, нам тільки разом стрибнути, вогнем повінчатися. Щаслива Варя, сміялася, очима вабила, погоджувалася:

    — А чого не стрибнути, Степане? Давай!

    І, взявшись за руки над вогнем, злетіли. Полум'я розступилося, пропустило, і знову зімкнулося. Знати доля їм разом бути, світанки стрічати.

    Побачила Маша, як Стьопка за Варею стрибнули, застигла, холодом наповнилася. Їй би слідом над полум'ям взлетіти, Степана поманити, адже там, за багаттям, нареченого вибирають, але ні, не можна, вінок Купала не прийняв, а отже, не її доля. І проти не підеш, обпалить вогнем Купала, скільки випадків було. Та й пізно вже, Степан з Варею Купаловим вогнем повінчані.

    Стояла Марійка, вагалася, а повз неї бігли дівчата, хлопці та стрибали, й, там за багаттям, у пари збивались. Полум'я до землі тулилося, пропускало.

    А де ж Стьопка з Варею? Маша очима шукала — не знаходила. Тільки, коли в тінь відійшла, побачила, як, взявшись за руки, вони у луг йшли. А місяць їм стежку стелив.

    5 ***

    І так гірко стало Марійці, груди болем зайшлися, і ні про що вже й думати не могла, як про нього, про Степана. Мовчки вслід їм дивилася, плакала. І так гірко їй стало, така образа накрила, що й думати не могла, тільки одна думка в голові стукала: “Варка розлучниця, мою долю загубила, так не буде тобі Степана!” І до села побігла, до бабки Мелашки ноги самі несли, і тільки біля двору крок сповільнила, задумалася, адже відьма вона, а мати суворо заборонила ходити до неї. Проте селяни до неї за допомогою часто ходять, погадати на кого чи приворот зробити. Ось і я піду, не відмовить.

    Ворожка пізно лягала, все зілля свої варила, і в цей час ще віконце світилося. Знати, ще не спала. Зважилася Марійка, у віконце постукала. "А чи захоче вона допомагати мені?" — засумнівалася, але бажання отримати Степана було настільки сильним, що забула накази мамчині — відьму стороною обминати та, що негоже в темної сили допомогу просити.

    Почула Мелашка. Фіранку зрушила, і очі колючі, недобрі на Марійку глянули, мовляв, чого тобі? Боязко стало їй від погляду того.

    “Та ніколи мені страхом балуватися! — розсердилася Марійка, — доля цурається, від мене Степана веде!

    — Відкрийте, бабусю, справу до вас маю, допомоги прошу.

    Впізнала Мелання дівку: "Бач як припекло, вперше з'явилася, схоже справи серцеві."

    Фіранка засунулась й незабаром двері захрипіли й зіщілини рука гусиною шиєю потяглася, в будинок поманила. Забилося серце у Марійки, але пересилила себе, увійшла.

    6 ***

    У хаті поспішила, збиваючись, скоромовкою про біду свою розповіла, як обдурив її Купала і Стьопку інший віддав. Та й гірко заплакала, розуміла, що у подруги щастя відбирає.

    Задумалася відьма, все очима Марійку вивчала, мовчала. З перших слів зрозуміла, що не проста дівка зазирнула до неї, ох не проста. Сила таємна, до пори прихована, нудилася в ній, пробудження чекала. Тож це вона, та сама дівка, яку всяка відьма знайти має. Адже час минає, і всі уміння таємні, століттями накопичені, спадкоємиці віддати належить. Інакше не прийме земля її, і буде вона в муках страшних довгими днями та ночами відходити. Ось доля і надіслала, обдарувала.

    Зраділа Мелашка, але виду не подала і спитала суворо:

    — Не шкода подругу? — й помовчавши хвильку, змилосердилась, — гаразд, допоможу тобі. Нема чого Купалі долі вирішувати — вродливих дівчат щастя лишати. Адже я знаю, як Купалу обійти і долю повернути. Але чи готова ти, дівко, силоміць його прив'язати? Буде він твоїм, але страждатиме.

    — Так, бабусю, допоможи, чим хочеш віддячу, а страждати він не буде, що ти, адже любов'ю своєю обдарую його, щасливий буде!

    — Ну, як знаєш, дівко. Добре, слухай, сильніше Купали тільки квітка папороті, але силу вона матиме якщо вплести її у вінок з особливих трав, заговорених. Сьогодні опівночі цвісти йому в пору. За ним у ліс ходи, на ведмежий пагорб, там галявину шукай, при цьому наговор повторюй, а інакше не покажеться квітка, бо зазвичай від людей ховається

    — А який такий наговор, бабусю?

    — Навчу тебе, повторюй за мною, — продовжила ворожка. І навчила Марійку чаклунському наговору та вінок з трав особливих дала.

    — Дивись уважно, дівко, вінок з рук не випускай і наговір починай, як тільки в ліс увійдеш, а інакше хоч ніч броди — не знайдеш папоротної галявини. а як зірвеш квітку, не зволікай, одразу в вінок вплітай, та бігом до вогню Купалового, й там біля вогнища хороводом ходи і тихо про себе бажання повторюй про Стьопку свого, а далі все саме піде. І де б не був Степан — прийде і по тебе піде!

    7 ***

    Задоволена своєю хитрістю, випровадила дівку в ніч чаклунка. Настав час їй зміну готувати. Дівка саме для цього, а те, що хлопця покохала, то справі допоможе. Адже обряд під вінком не тільки для привороту, а щоб силу свою пробудити і від Купали вогнем чарівним насититися. А вже після обряду дівка нікуди не подінеться, прокинеться відьма в ній та й бути їй спадкоємицею моєю. Раділа відьма нагоді несподіваній і, потираючи долоні, пішла в хату.

    Вона давно хотіла сили від вогню Купалиного набратися, та не змогла, бо тут любов'ю наповнитися треба, інакше не прийме Купала, не дасть сили вогневої. То їй ще бабця говорила. а ще казала, що обряд із квіткою папороті не всім під силу, згоріти можна у вогні Купаловому. Та відчувала відьма, достатньо сили у дівки, впорається.

    В той же час Маша через луг бігла, спішила. Далеко ліс, тож треба встигнути до півночі на ведмежу гору. Із першими соснами відьмовське заклання читала. Бігла, ніг не чула. І наче час зупинився, місяць застиг й тільки тіні дерев миготіли, немов летіла вона. А ось і гора медвежа, а на ній поляна невеличка, в десять кроків, соснами охоплена.

    Зачаровано Маша споглядала як папороть у пояс озером хитається, в світлі місячному грає.

    "А де ж квітка чарівна?" - І скоромовкою зашепотіла: "Цвіт, цвіт квіточка, папоротна донечка вийди на галявину на місяць милуватися, там дівчина жде долею скривджена ..."

    І незабаром побачила, як у гущі папороті яскравий промінь блиснув і наче день запалив. Засяяла веселкою поляна від квітки небаченої. “Вона це! — промайнула думка. — Квітка моя, долю мені поправить, Степана поверне!»

    Дивилася, милувалася, взяти не наважувалася, аж надто гарна — як таку зірват? Та враз слова ворожки згадалися, що ненадовго квітка з'явиться — засяє, висвітлить і сховається. Тоді знову рік чекати доведеться. Зважилася. Наговор шепотіла, обережно, кроками дрібними наближалася. Підійшла. як уві сні була, себе не пам' ятала, зірвала, до грудей притиснула.

    8 ***

    Аж бачить – поникла квітка, світло втратила, але тепло від нього ще йшло, м'яке, тендітне, добре.

    «Встигнути б, доки не зів'яла», — подумала Маша, й, не зволікаючи, у вінок вплела, до гаю побігла, до багаття Купалового.

    А веселощі біля вогнища тривали, хлопці з дівчатами пісні співали, танцювали, по парах стояли. На той час вогонь притих і тільки полум'ям зігрівав, теплом тішив. Наділа Маша вінок на голову, до вогнища підійшла, на полум'я подивилася й бажання прошепотіла. Та не до вподоби Купалі ворожіння чаклунське, спалахнув, вогнем лютим кинувся. Та не обпалити йому дівку, чарівною квіткою береженою, позадкував, затих, причаївся. А Маша руки підняла, навшпиньки встала, закрутилась вихром і навколо вогнища танцем пішла. Мов вітер бурею над землею неслась, босі ноги трави не знали , а губи самі слова відьмовського заклання складали. І не владна вже над собою дівка, вінок вів, таємну силу пробуджував, з вогню купалового силу збирав.

    Захопленням наповнилася народжена відьма, кружляла вихором навколо багаття. Полум'я яскравіше стало, до неї потяглося, обпалити погрожувало, але вже запізно, не дівка танцювала — відьма молода, збивала полум'я, бризками вогню по траві сипала.

    А в цей час на лузі за пагорбом у ромашковому полі Степан із Варею цілувалися, зірками милувалися. Та раптом замовк на півслові Степан, забув про що говорив. Машини очі перед ним встали, потягли до себе. Здавило у грудях, забилася тривога. Чому він тут із Варею? До Маші захотілося, аж до болю серцевого. Схопився Степан, заходив навколо, застогнав. Злякалася Варя:

    — Стьопко, та що з тобою? Чого схопився?

    Адже тільки обіймав її, голубив, і раптом як чужий, у очі не дивиться, погляд ховає. Аж раптом Степан відвернувся й пішов до гаю, до багаття, щось бурмотів, Варю не чув.

    9 ***

    А біля багаття Марійка хоровод вела, за собою дівчат кликала. Не наважувалися дівчата, розгубилися хлопці, надто дивний танець танцювала Марійка. Аж тут, Степан з темряви вийшов, не впізнати, змінився, наче захворів, очі блищали, на лобі піт виступив, навіть тремтів трохи. Марійку побачив, залюбувався: "Ось вона яка, кохана моя, вихором кружляє, нікому не наздогнати в танці її. Не Варя – вона мій вибір".

    А Марійка танець обірвала, до Степана підійшла, за руку взяла і в ніч повела. І знову під зірками вітер ромашки лугові любощами колисав.

    — Тепер ти моя, — шепотів Степан, і цілував жадібно. З обіймів не випускав. Хоч і лякав Марійку своєю пристрастю, але ж він тепер з нею – не з Варькою. Думки про подругу тішили — таки помстилася розлучниці. Нехай поплаче, як я плакала. Але й особливої ​​радості не відчувала. Та й Степан надто поспішає. А її думки зараз там, біля вогнища, де серед зірок літала, вогню наказувала, щасливою була.

    Захотілося їй ще раз танець танцювати!

    — Буде тобі, Степане! — вирвалася, обійми скинула.

    "А чи потрібен мені циган цей?" — враз думка з'явилася. Бо хвилювало вже інше, тільки-но пережите. Про ворожку згадала: «Зайти завтра, поговорити, розпитати, що ж то за танець такий?» Відчувала в собі щось нове, незнане досі й насолодою дивовижною наповнювалась. То ж вже ні про що думати не могла, поспішила.

    — Додому час, ранок скоро, побачимось ще, — і поглядом владним на Степана глянула. Розгубився Степан, адже тільки-тільки коханням тішилися. Не розумів такої зміни. А Марійка раптом відвернулася й до села пішла. Заспішив і Степан слідом, умовляв хоч хвильку побути з ним. Та не чула Марійка, мовчки йшла, думками далеко була. Знітився Степан, понуро слідом йшов. Тож не бачив, як в тіні крайньої хати Варя стояла, з болем на них споглядала. Не розуміла, чим Марійка його зманила. Чому як теля за собою веде?

    10 ***

    Час минав, вже на осінь повернуло. А Марійці вже й Степан набрид. Нецікавим став. Тепер вона до бабки Меланки ходила, трави перебирала, зілля варила. а Степан під будинком біля паркану чекав, хоч хвилинку та з нею побути, до дому провести. Постоять трохи біля хвіртки, він з поцілунками до неї, обіймає, слова ласкаві каже. Хооч і приємно Марійці, все ж як хотіла вийшло, але заміж не поспішала, не про те думки були.

    А Варя сумувала, за Степаном тужила. Ніяк не могла зрозуміти, чого він кинув її, а ж поки не підказали дівчата, що подруга твоя, розлучниця до відьми ходить, не інакше як приворотом Степана напоїла, причарувала. Тож якось наважилась Варя, до ворожки пішла. Просила, вмовляла, щоб повернули Степана, не потрібен він Марійці, тішиться вона й годі. Відьма розуміла, зітхала, мовчала, а потім дивно так відповіла, мовляв, якщо доля вам разом, то це Купалі вирішувати.

    — Але ж Купала нам уже долю вказав, а воно як вийшло.

    — Не знаю, дівко, сама думай, якщо любиш його, то й як повернути мусиш вигадати.

    День і ніч думала Варя, нічого прилумати не могла. А скільки разів до Степана підходила: і просила, і соромила, а він тільки очі ховав, й видно було, що ятрить душу його щось. Люблю її, каже, всі думки про неї й дня без неї не проживу. Вибач. Винен перед тобою.

    Якось Марійку зустріла, зупинила, попросила:

    — Поверни Степана, навіщо він тобі? Не любиш ти його, граєшся. Марійка поглядом холодним у вічі глянула, посміхнулася глузливо:

    — Ну, так і забирай, — й, подумавши трохи, додала, — якщо зможеш.

    — Та як же забрати, приворожила ти його, зачарувала. Усе село те знає. Адже ти подруга мені. Відступись, поверни!

    Та відвернулася байдуже молода відьма, нічого не відповіла і далі своєю дорогою пішла. Бо й справді не знала, як відворот зробити. Та й баба Меланка казала, що не вийде приворот зняти, надто вже сильним заклинання було.

    11 ***

    Пройшла, прошуміла хуртовинами зима, й ось уже й весна бурульками прокапала. Степан схуд, змарнів, всі думки тільки про Марійку, але немає йому ні радості, ні щастя в коханні.

    Якось на весні Варя біля віконця сиділа, на сніг, що танув, дивилася й раптом зрозуміла, що приворот відьмовський, як сніг від тепла весняного тане, так і от тепла кохання дівочого щезне. А допоможе їй вогонь Купалів. І від цього легко та радісно на душі стало. Надією ожила, зрозуміла, як приворот зняти. Ось тільки не час ще, чекати треба. Непомітно й літо прийшло й знову луги квітками, травами вляглись. Час прийшов. Тож в день Купалів на луках зелених любисток зібрала й надвечір, потай на річку, за закрут, у заплаву пішла, там вода тепла, ласкава, течією не зворушена. Засипала у воду квітів оберемок, роздяглася, та й у воду увійшла, і там, серед квітів, лежала, любов'ю наповнювалася.

    А біля гаю на березі річки знову хлопці з дівчатами багаття палять, веселяться. Поспішає Варя, до півночі встигнути, Степана до вогнища заманити. Де шукати його, думати не треба, біля паркану Меланки, Марійку чекає, смутком нудиться.

    Підійшла до нього, ближче стала, і закрутило голову Степана, потягло до Варі. Вона ж сміялася лагідно, за собою манила до гаю, до багаття Купалового.

    Любисток завжди у коханні допомагав, на цьому й розрахунок будувала. А Степан за нею йшов, тільки інколи на хатину відьмину озирався. Знову, як і раніше, потягло його до Варі, прокинулась любов забута. А як багаття побачив, ожив, повеселішав:

    — Варю, а я й забув, що сьогодні Купала.

    — А що, Степане, пам'ятаєш, як зі мною стрибав? Стрибнеш ще раз?

    — Не знаю, а навіщо стрибати?

    — Так Купала на суджену вкаже.

    — Мені з Марійкою бути, вона моя суджена.

    – А ти стрибай, і хай Купала вирішить!

    12 ***

    Сумнівався Степан, не знав, як бути. Тягнуло його сьогодні до Варі як ніколи, і стрибнути справді хотілося. В очі Варі зазирне і думки тільки про неї, але варто її погляд втратити, як Марійка перед очима вставала. Відчувала Варя сумніви Степана, знала що допоможе обряд любистковий, зачепить серце парубка. Не можна його відпускати зараз, піде, і все, знову Марійчині чари поглинуть. Тож наполягала, в очі заглядала.

    Наважився Степан, бо молодий запал ще не втратив, і до вогнища побіг, над вогнем злетів. Полум'я здригнулося, пропустило. А в тіні за багаттям враз до тями прийшов, марево чаклунське розвіялося, й вже іншими очима глянув і зрозумів Варя! Тільки вона його доля! Як він міг Марійкою захопитися, стільки мук від неї прийняв, адже не любить вона його. Тож Варю гукнув, покликав до себе, і стільки пристрасті в голосі його було, що Варя зрозуміла, немає більше привороту, тепер все добре буде й над багаттям птицею майнула, за вогнем розтанула. Що їй вогонь, вона тепер зі Степаном счаслива буде. Зняв Купала приворот відьомський!

    – Ось така історія, онуче, та ти наче спиш?

    Бабуся, зітхнула і знову у спогади пішла. Купалене багаття догорало, тіні на стіні зовсім бляклими стали, дівчинка давно спала міцним сном, а з гаю долинала сумна пісня.

    Коливається луком біла ромашка.

    Покохала дівчина чорнявого Іванка,

    Та доля підступна щастя забрала.

    Жінка посміхалася, на багаття дивилася, і там, серед хлопців бачився їй молодий і веселий Степан, що так солодко і ніжно цілував її в ромашковому полі.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Mia
    18.05.2024 14:39
    До частини "Купала"
    Дякую! Почитала. Дійсно цікаво і гарно написано. Поетична мова. Єдине мені не сподобалося, що ви героїв називаєте на московитський лад Маша і Стьопка. Так, ідея з ученицею відьми подібна до моєї. Дякую!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Mia
    18.05.2024 15:07
    Степан – Степанко. Дівчина може сказати: Степаночко. Відьма, може й зневажливо кинути Стецько, чи Стець, коли говорить про нього. А Марія: Марійка, Маруся, Марусенька.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Mia
    18.05.2024 15:29
    Можна Варя, можна Варенька. В будь-якому разі це ваше авторське рішення, як кого називати .
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше