Лілія: у пошуках босорки

Автоматичні двері старенького автобуса згорталися з протягом шипінням, пророкуючи недобре майбутнє єдиній пасажирці, що вийшла на зупинці у крайній точці маршруту — невеличкому селі посеред непроглядних Карпат з дивною назвою Старі Мухомори.

«Моромухи!» — гучно пчихнув мотор. Ніхто не побажав йому здоров’я, тож він невдоволено загарчав.

Автобус, перевальцем з колеса на колесо, повільно почалапав геть. Нестримне бажання кинутися за ним зринуло з темних глибин Ліліної душі, де прибоєм вагань раз за разом заливало піщаний берег впевненості. Можливо, дівчина й поступилася б своїй нерішучості, але валіза якорем уп’ялась у землю, втримавши її на місці.

— Автобус далеко, але якщо ви передумали та хочете поїхати, маю номер водія. Дядько Степан — добра людина. Повернеться, якщо треба. То що, зателефонувати йому?

Ліля озирнулася на невисоку дівчинку років тринадцяти. Та стояла зовсім поруч. І як вона так тихенько підкралася? З кожною секундою очікування відповіді чорні брови підлітка підіймалися все вище і вище, малюючи додатковий знак питання на кругленькому личку. Наче було мало нетерпіння, яким сяяли її зелені очі.

— Зателефонувати, чи як?

Дівчинка дістала з кишені телефон. Мало номер не набирала, так їх хотілося зробити добру справу.

— Не треба, — рішуче відмовила Ліля, а за кілька секунд додала: — Дякую.

— А ви до нас у справах чи у відпустку?

— І у справах, і у відпустку, — пробурмотіла Ліля.

Вона й сама не знала, як схарактеризувати свій візит. На роботі відпросилася на тиждень, але сюди приїхала не краєвидами насолоджуватися. Хоча подивитися було на що. Гори могутніми велетнями підпирали небокрай. Височезні явори притягували погляд. А повітря яке! Навіть, якщо нічого не вигорить, вражень для жительки Півдня, не звиклої до таких пейзажів, набереться повний козубень.

Цікаво, звідки це слово зринуло у підсвідомості? Можливо, насичене повітря Карпат пробуджує родову пам'ять?

— А ви надовго до нас? — продовжувала допит дівчинка.

— На вихідні.

— А де зупинитеся? Я знаю чудову садибу. І кімнати, і окремі хатинки є. А готує тітка Мотря краще ніж будь-хто. Навіть у паризькому ресторані такого не подають.

— Я не бувала в Парижі.

— А де бували?

— А тебе як звати? — кинулася в атаку Ліля.

— Лілія Олександрівна, але можете звати мене просто Лія.

Ліля відкрила рота від здивування. Але не могла з упевненістю відповісти, що більше її зачудувало: те, що мала звала себе так по-дорослому, або те, що вони мають однакове ім’я по батькові.

А дівчинка зареготала так дзвінко, що аж перелякані птахи з сусіднього дерева стривожено позлітали. Вона все сміялася і сміялася, схопивши руками живота. Нарешті присіла на валізу Лілі та спробувала щось пояснити, але з губ зривалися лиш нерозбірливі звуки, змережані відголосами сміху. Нарешті прикрила долонею рота і навіть дихати перестала, вгамовуючи смішинку-пір'їнку, яка лоскотала горло.

— Бачили б ви своє обличчя.

Дівчинка закрила очі, певно, щоб не бачити. Перевела подих. І не відкриваючи очей пояснила:

— Мене Соня кличуть. Мама прислала вас зустріти. Ви ж у нас кімнату забронювали на ці вихідні. Тому й ім’я ваше я знаю. — Дівчинка встала і, нахиливши голову до правого плеча, кілька секунд роздивлялася свій випадковий стілець. — Валізу самі понесете, чи допомога потрібна?

— Сама! — буркнула Ліля. — Показуй, куди йти…

За годину Ліля зареєструвалася, розібрала речі та, перевдягнувшись, спустилася на рецепцію. Так би цей закуток називався у великому готелі, але у цій садибі була тільки невеличка стійка з телефоном у кутку вітальні.

— Вам щось потрібно? — діловито запитала пані Оксана (власниця садиби).

— Мені… — Ліля запнулася. Чомусь засоромилася сказати, що приїхала до босорки.

Але пані Оксана не виявляла ні надмірної цікавості, ні стурбованості, натомість випромінювала спокійну врівноваженість. Певно, звикла розв'язувати проблеми пожильців. У тому числі трохи дивні.

— Кажусь, десь тут босорка живе, — скоромовила Ліля.

— Хвилинку.

Пані Оксана пірнула під стійку, а за мить з’явилася знову.

— Оце вам карта. — Жінка простягнула невеликий папірець із друкованим на принтері малюнком. — Соня вас проведе край села, а далі ви вже самі. Соня! — покликала вона доньку. І коли дівчинка зайшла у вітальню, звеліла: — Пані Лілії треба до босорки, проведи.

Роздавши накази, пані Оксана знову сховалася за стійкою. Звідти одразу донеслося рясне клацання клавіатури.

— Ходімо! — сказала Соня і, не чекаючи гостю, вийшла надвір.

Зітхнувши, Ліля пішла за дівчинкою, сподіваюсь, що йти недалеко.

— А що вам треба від босорки? — Ліля зиркнула на дівчинку, але промовчала. Не збиралася розповідати всім і кожному, яка у неї проблема. — Що секрет? Я нікому не скажу. Яка ви таємнича, — пробурмотіла Соня.

І така туга прозвучала в її голосі. У селі нудно, а тут хоч якась розвага. Ліля мало не піддалася малій шантажистці, тому міцніше стиснула губи. Хай за чийсь інший рахунок звеселяється.

Подальша дорога пройшла у мовчанні. В якийсь момент Ліля вирішила, що дівчинка вирішила помститися і спеціально звертає то управо, то вліво, аби заплутати. Аж ось Соня зупинилася.

— Покажіть карту.

Ліля простягнула папірець.

— Наш заклад ось, — дівчинка тикнула пальцем у єдиний замальований синім квадратик. Ми з вами тут. А босорка ось, — вона вказала на зелений знак оклику. І махнула рукою: — Вам туди. Це єдина стежка, так що не заблукаєте.

І пішла назад.

— Дякую! — крикнула їй у спину Ліля, щоб останнє слово залишилося за нею.

Соня зупинилася.

— Якщо вам не призначено, то босорка може й не прийняти. — Крива усмішка підступною змійкою ковзнула тонкими губами дівчинки.

Ліля нічого не відповіла, але весь час, поки вона йшла до босорки, її не полишало відчуття, що мала шкідниця перемогла у їх неоголошеному змаганні. Однак цей уявний програш відвертав від думок про зустріч із босоркою. Яке цікаве слово. Краще ніж відьма. Хоча, будь на те воля Лілі, вона б жадала не зустрічатися з жодною. Але це останній шанс виправити ситуацію, в якій вона опинилася…

Якби хтось спитав Лілю, якою вона уявляє босорку, то дівчина б сказала: «Молодою, гарною, щасливою!» Бо нащо ті надсили, якщо не можеш себе зробити такою?

Тому й здивувалася, коли побачила на ґанку стареньку бабцю у хустині, які сиділа просто на сходах і курила люльку. Білий дим замість того, аби підійматися до самого неба, тулився до землі, линув у бік лісу отарою пухнастих сіро-білих овець, які поспішають на пасовище за молодою соковитою травою.

— Підходь ближче, — звеліла бабця. І додала, коли гостя не послухалася: — Не бійся, підходь.

«Що тягнути?» — запитала себе Ліля і сміливо рушила вперед. Принаймні спробувала, бо ноги наче заслабли, коліна підгиналися, тож п’ять метрів до босорки видалися п’ятьма кілометрами.

Коли Ліля знов зупинилася, бабця цокнула язиком та почала вибивати люльку на кам’яну пласку тарілку, яка стояла на сходинці. Раптом підвела очі — такі сині, мов Чорне море у полудень, — і запитала:

— Хто ти є? Розповідай.

— Я Ліля, — сказала дівчина і замовкла.

— І що з цього? — босорка востаннє стукнула люлькою і сховала її до кишені.

— На початку місяця ми домовилися, що я приїду до вас по допомогу.

— Домовилися? — хмикнула бабця. — Коли? Як саме? Але спочатку сядь, бо щось ти геть зблідла.

Босорка махнула рукою, вказуючи рукою на інший бік сходинки.

Ліля сіла. За відчуттями, звалилася важким лантухом.

— Глибше дихай, — научала босорка. — Свіже повітря приведе тебе до тями. Ти часом не вагітна?

Заперечливо хитнувши головою, Ліля глибоко вдихнула. І тої ж миті жаринки, які бабця витрусила з люльки, розгорілися, закурив димок, солодко залоскотав у носі, лагідно гладив невидимою долонею по голові, плечах, спині…

— Розповідай! — звеліла босорка, відчувши, що гостя заспокоїлася.

— Все почалося з того, що я побачила оголошення. Хоча ні, проблеми почалися раніше, але я б не приїхала сюди, якби не те оголошення.

— І про що ж воно?

— Я б і не звернула увагу, але оголошення було українською, — наче й не почувши питання, продовжувала Ліля. — Розумієте, я живу в Одесі. А там не часто почуєш українську. Чекала маршрутку на зупинці, то ж око й зачепилося за невеличкий клаптик паперу, на якому від руки було написано, що сердечно-душевні хворі можна вилікувати за допомогою магії. Я б ніколи не пішла на таке, але мені дуже потрібно.

Дівчина з надією подивилася на босорку.

— А далі що? — поквапила та.

— Я кілька днів сумнівалася, але все ж зателефонувала. Розповіла про свою проблему. Мені сказали, що я маю приїхати особисто. І ось я тут.

— А хто ж сказав? Точно не я.

— Ні, там був молодий голос. Відповіла ваша помічниця.

— У мене немає помічниці.

— Як же так? — здивувалася Ліля. — Я ж заплатила аванс. Помічниця сказала, що потрібно купити інгредієнти для відворотного зілля, заздалегідь його зготувати. А я маю лише приїхати в певний день, коли зілля отримає максимальну силу. Як же так?! — знов запитала вона.

— Телефонуй на той номер, — звеліла босорка.

— Зараз! — зраділа Ліля. Швидко дістала телефон, відшукала потрібний номер і стала чекати. Але у відповідь почула, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. — Не відповідає.

Ліля прикусила губу, аби не заплакати. Все даремно. Ще й купу грошей витратила (і шахраям, і на дорогу), а їх і так катма.

— Так, а що ти хотіла? — босорка спробувала відвернути клієнтку від сумної новини.

— Мій начальник пристав, як той реп'ях! Донедавна просто натякав, а тепер прямо каже, якщо не піду з ним до готелю, то втрачу роботу. Я б сама звільнилася, але не можу. Зараз важко нову роботу знайти. А я в січні попросила виплатити річну зарплату наперед, ще й кредит взяла в банку. Не вистачало на лікування молодшої сестри. Тож я ніяк не можу звільнитися, бо доведеться повертати всю суму. Та й колектив гарний. Все так добре складалося! Якби ж не цей новий начальник…

Дівчина замовкла, а за мить бадьоро продовжила:

— І ось я побачила оголошення. Про лікування сердечно-душевних хвороб. І одразу зрозуміла, це мій шанс на спокійне життя. Чого ж я така довірлива? — зітхнула Ліля.

— Якщо тобі ще треба, то я можу зробити відворот.

Босорка посміхнулася, ніби питаючи, чи ж не забула гостя, де знаходиться.

— Але ж це треба гроші на нові інгредієнти. І час, аби зварити відворотне зілля. А у мене ні того, і іншого вже немає, — розвела руками Ліля. — Тільки фотографія начальника, яку сказали прихопити.

— Все не настільки складно. За десять хвилин впораємося. Але спочатку фотографію покажи. Глянемо на цього красеня, — єхидно мовила бабця.

— І справді красень, — пробурмотіла вона згодом, роздивляючись фото. Зеленоокий брюнет з ідеальними рисами обличчя міг би бути моделлю, якби захотів. Натомість захотів іншого. — Невже і краплинки тобі не подобається?

— Я кохаю іншого, — ледь чутно повідомила Ліля.

— А він?..

— Кохає іншу. На превеликий жаль.

— То, може, йому відворот зробити? У тебе б шанс був, — босорка пильно вдивлялася в гостю.

— А інша кохає його. Скоро весілля. Тож хай буде як є.

— То, може, тебе причарувати до цього красеня, — босорка тицьнула кривим пальцем у фото.

— Але чи буде таке кохання справжнім? — спитала Ліля.

— Яка ж ти перебірлива, — посміхнулася босорка. Але по-доброму, було видно, що їй сподобалися відповіді гості. — Гаразд, ходімо в хату. Зробимо відворот.

Зі стогонами та кректанням бабця встала, спираючись на поренчата, але так вправно підхопила тарілку з залишками тютюну, що було зрозуміло: немічність старої — не більше ніж гра. Однак Ліля удала, ніби нічого не зрозуміла, і відставши на кілька кроків без поспіху зайшла за господинею до хати. І осліпла, коли двері відрізали сонячне світло.

Заплющивши очі, Ліля намагалася призвичаїтися до темряви у хаті. Аж раптом почувся гуркіт, наче щось впало, а босорка крикнула:

— Що ти накоїв, негіднику?!

Ліля інстинктивно рвонула уперед, ще не знаючи як, але збираючись захистити стареньку від невідомого злочинця. Однак побачила тільки чорного кота, який безтурботно вилизував лапу, наче не має жодного відношення до переплутаної купи ниток на підлозі. Кіт махнув хвостом, і котушка з червоною ниткою покотилася гості під ноги.

— А ну геть! — босорка плеснула руками. І ще раз. — Геть!

Кіт спокійнісінько підвівся і неспішно вийшов з кімнати: бо має власні справи, а не через невдоволення хазяйки.

— І нащо я дозволила йому у себе жити? — пробурмотіла босорка, підбираючи котушки з нитками та складаючи їх до коробки, яку кіт скинув зі скрині.

Ліля мовчки почала допомагати.

— Дитино, розбереш мені ниточки, поки я зілля готуватиму? — спитала босорка.

Це не складне завдання, тож Ліля без вагань погодилася допомогти. І хоч їй дуже хотілося додати, що вона не дитина, їй все ж таки двадцять сім років, але промовчала: певно, старій босорці всі діти, хто молодше п’ятдесяти рочків.

Всівшись за стіл, куди бабця виклала переплутаний ворох ниток і котушок, Ліля навмання потягнула котушку з синьою ниткою, на диво швидко звільнивши її з пастки.

— Але розплутуй обережно, жодної ниточки не порви, — сказала босорка.

І хоч вона промовила своє застереження тихим голосом, Ліля відчула як від страху шкіра взялася сиротами. Босорка ж дивилася невинно, як кілька хвилин тому її збиточний кіт.

«Здалося! — вирішила Ліля. — Ніхто мене лякати не збирався».

— Звісно, я буду обережна, — радісно відповіла Ліля. Аж занадто радісно.

Щоб не бачити розуміння у босоркових очах, дівчина нахилила голову, видивляючись наступну котушку, яку можна звільнити.

Невдовзі в коробку повернулися майже всі її мешканки. Найвпертішими виявилися чорна та жовта нитки. Вони сплелися так цупко, що здавалися одним цілим. Гайнула думка відірвати заплутану частину всупереч велінню босорки. Скільки ті нитки коштують? Небагато. Можна купити інші. У сільському магазині точно мають бути. А може достатньо відірвати лише одну? Хоча яку? Чорну? Чи все ж таки жовту?

Зупинившись на жовтій, Ліля потягла її, але серце кольнуло пересторогою, і дівчина зупинилася. Наказано ж не рвати нитки.

І хай вона не обіцяла не робити цього, лишень сказала, що буде обережною, та все ж… все ж… внутрішній спротив не давав піти легким шляхом.

«Спробую ще раз!» — вирішила Ліля і потягла чорну нитку в інший бік, і вузлик раптом піддався, наче до цього не був найскладнішим ребусом у житті. Дивина та й годі!

Дівчина швиденько намотала вільні кінцівки ниток на котушки.

— Вже впоралася? — зазирнула через плече босорка.

— Ой! — Ліля аж підстрибнула з переляку.

Босорка забрала коробку з котушками, що, як виявилося, стояла на фотографії начальника. І коли тільки бабця встигла її туди підсунути?

— Що ж, ти вправно розплутала лінії долі, не потривоживши пов’язаних людей, і тепер наш ритуал їм не зашкодить. Залишилося лише запечатати відворот.

Босорка дістала з кишені гранчасту пляшечку з темно-фіолетового скла, висмикнула корок і вилила на фото три краплі білястої рідини. Ліля б сказала, що це молоко, але воно ж не має магічних властивостей: просто на очах фото блякло, блякло, блякло… Аж поки зображення не зникло зовсім.

— Зроблено, — оголосила босорка.

Ліля ледь змогла відвести погляд від чистісінького паперу.

— Справді, все?

— Так, — кивнула бабця. — Не віриш?

— Вам видніше. Просто… я уявляла все трохи інакше. Не те щоб я в цьому щось розуміла. Але мені розповідала… — Ліля згадала, що знає про ритуал виключно зі слів шахрайки. — Все та й все! — рішуче підбила підсумки дівчина. — А скільки я маю…

Так ніяково питати про гроші. Взагалі. І у цій ситуації зокрема.

— Ти вже заплатила.

— Але ж не вам, — тихо мовила Ліля. Вона хвилювалася, що без оплати ритуал може втратити силу.

— Не втратить, — сказала босорка. І посміхнулася у відповідь на страх Лілі, що бабця читає думки. — А за плату не переймайся. Я своє завжди отримую.

І тут її посмішка зникла. Погляд спохмурнів, пророкуючи страшну відплату людині, яка наважилася прикривати свої брудні справи не просто чужим іменем — а йменням могутньої босорки.

Але то вже інша історія…

Однак Ліля сподівалася дізнатися продовження через Соню. Ця допитлива дзиґа обов’язково дізнається подробиці помсти босорки, треба лише придумати, чим спокусити дівчинку. Хоча що тут думати, вона захоче все-все почути про магічну проблему Лілі.

Подякувавши за допомогу, Ліля вийшла з хати.

Сонечко привітно світило. І дівчина завмерла, примруживши очі. Так спокійно і добре на душі вже давно не було, наче босорка не тільки зробила відворот, але й забрала всі проблеми та негаразди.

«Най би так і було!» — подумала Ліля і, не оглядаючись, пішла на зустріч оновленому життю.