Босорка. Невручений подарунок

У відчинене вікно купе долинав теплий легкий вітерець. Липи, що заполонили сквер біля залізничної станції, тільки починали цвісти, розпилюючи в повітрі солодкуватий аромат. Кілька лавок в тіні дерев пустували, не рахуючи кількох липових листків, зірваних вранішнім вітром.

Заскреготівши колесами об рейки, зупинився потяг, випускаючи єдиного пасажира, що мав намір вийти на станції.

Чиркнула металева бензинова запальничка з вигравіюваним на ній малюнком оголеної дівчини. Захар підкурив сигарету і затягнувся тютюновим димом, одразу закашлявся. Давно вже він не палив. Останній раз затягувався цигаркою рік тому, на своє тридцятиріччя, саме в той момент, коли разом з товаришем потрапив у ДТП. Тоді ж він і ногу втратив. І друга.

За тиждень йому виповнюється тридцять один, а от Іванові назавжди залишиться тридцять. Тягар вини прибивав його до землі і не давав дихнути, позбавляючи навіть змоги подивитися вперед і вгору. А протягом останніх кількох місяців Іван приходив до нього уві сні щоночі і вимагав віддати його подарунок. Потім образ друга розвіювався і на якусь мить з’являвся образ дівчини з сумною посмішкою. Щоразу Захар прокидався і в його вухах так і звучало голосом Івана: «Віддай мені мій подарунок». Один і той самий сон протягом кількох місяців.

Перші кілька разів Захар просто відмахувався, заспокоюючи себе, що це просто сон. Наближаються роковини того злощасного дня, тому і неспокій на душі, тому і сни такі сняться. Гра підсвідомості. Проте вже за тиждень він неабияк почав перейматися цим і почав помалу носити на могилу до друга подарунки, що той йому колись робив.

Вже майже все, що той колись дарував йому, відніс на кладовище: як от бейсболку, що той привіз з відрядження, чи брелок до ключів, навіть відкривашку для пива і ту відніс. Вже нічого на згадку не лишилося, а той все приходив і приходив ночами, позбавляючи Захара спокою і здорового глузду.

Здавалося, єдиний подарунок, що він не віддав Івану, то було його життя. Але ж не може небіжчик вимагати його власної смерті! Чи може? Хто зна. Вже всякі думки неконтрольовано лізли в голову.

Мати Захара, не витримавши такого стану свого сина, знайшла адресу старої босорки, про яку легенди ходять. Ледве вмовила його поїхати до Євдокії, що мешкає в Старих Мухоморах, посеред Карпатського лісу, під величними смереками, посеред різнобарв’я трав.

Не вірив Захар у всілякі ворожіння і магію, проте і сил терпіти ці дивні сни вже не мав, починав по-тихеньку втрачати розум. Якщо і цей візит не допоможе, то може час вже до психіатра звертатися.

Потяг двічі просигналив і поволі почав свій рух, залишаючи чоловіка одного на пероні. Захар поглянув на годинник, пів на третю дня. Автобус до Старих Мухоморів аж за чотири години, а подолати відстань у сорок кілометрів пішки йому не під силу. Ще за часів, коли мав обидві здорових ноги, він не надто полюбляв піші прогулянки, а зараз, коли його ліва нога пластмасова, й поготів.

Обійшов Захар залізничну станцію по колу і опинився на майданчику таксі.

— Не густо, — мугикнув собі під ніс, здибавши на тому майданчику всього одну пошарпану «копійку» з тріщиною на лобовому склі і шашечками на даху. — Скільки до Старих Мухоморів?

— Чотириста, — байдуже відповів таксист, спираючись рукою на дах автівки.

— Ого, — присвиснув Захар, — Може за триста домовимось?

— За сто можеш автобуса почекати, — буркнув таксист, ховаючи єхидну посмішку поміж густих чорних вусів.

— Чистої води обдиралівка. Триста п’ятдесят.

— Поїхали, — таксист зблиснув своїми золотими зубами і вмостився за кермо, — до Євдокії прямуєш?

Захар оторопів на мить з обізнаності таксиста, аж завмер на місці.

— Та не лякайся ти. Їй-бо, аж зблід, — зареготав таксист, — Просто бачу, що ти не з місцевих, я в Старих Мухоморах всіх знаю. Та й кого там знати… Сто дворів, двісті людей. А не місцеві туди тільки до старої босорки їздять, ніхто не знає скільки їй років…

Захар вмостився на пасажирське сидіння і пристебнув ремінь безпеки. На мить його тіло заціпеніло, він вперше сів в авто добровільно з того дня. А зазвичай користувався громадським транспортом, там на нього почуття провини не так тиснуло.

— Розслабся. Он як напружився, ще й пристебнувся. Там то й дорогою ніхто не їздить. Так, кілька транспортів на день. Автобус двічі, ну і я разів зо три катаюсь. То тебе прямо до Євдокії везти чи як?

— Прямо до неї, — відмер Захар, — Раз ти такий детектив…

— Зауваж, — продовжив таксист, рушивши з місця, — Якщо з недобрими намірами до Явдохи їдеш, то краще одразу розвертайся. А то ще й сам на горіхи отримаєш.

— З лихими намірами? — перепитав Захар, не в змозі позбутися заціпеніння.

— Ну там, якщо комусь поганого хочеш просити чи хворобу на когось наслати, — перекрикував гарчання автівки, — Собі ж дорожче вийде.

— Ні. Не з лихими, — видихнув Захар і відкинув голову на сидіння, заплющивши очі. Як би він не намагався згадати події того дня, все ніяк не виходило. Просто білий шум, ніби стерта відеокасета. Тільки пам’ятає, як отямився в машині швидкої допомоги з міцно затиснутою запальничкою в руці.

Мчали вони зі швидкістю скаженого равлика поміж високих смерек і кам’яних схилів, проте Захар не помічав ані краси навколишнього пейзажу, ані величі гір, ані вибоїн на ґрунтовій дорозі. Він повністю занурився у свої тяжкі думки і намагався допетрати, як то стара відьма зможе йому допомогти з його проблемою.

— Ну ось. Далі я не поїду. — таксист так різко вдарив по гальмах, що ті аж заскреготіли.

— Але ж… де тут Євдокія живе? Тут же ліс далі і все, — дивувався Захар вибору місця таксистом, хоча той і обіцяв прямо до босорки його привезти.

— Тут тебе хтось зустріне і проведе до неї, — відповів таксист, натякаючи що час і розплатитися за послугу.

Захар мовчки дістав з кишені гроші, змотані в трубочку і передав таксистові.

— Тут без здачі. Триста п’ятдесят, — вийшов з автівки і зачаровано розглядав пейзаж, що відкривався його погляду. Слухав спів пташок, скрекотання цикад і звуки цвіркунів. Вдихав аромати трав і хвої, чистого гірського повітря, нагрітого сонцем за день.

— Чого завмер? — жіночий голос за спиною висмикнув його з роздумів і він одразу розвернувся обличчям на голос.

— То ви і є Євдокія? Відьма карпатська? — іронічно усміхнувся Захар, розглядаючи милу стареньку, так і хотілося йому її кульбабкою назвати: сиве коротке волосся розпушилося і нагадувало кульбабковий чубчик в період дозрівання.

— Босорка, — привітно виправила його Євдокія, — Бачу, що не віриш ти в те, що робиш. Ходім за мною, покажу тобі дещо і спробую допомогти.

Сказала це і, не чекаючи на відповідь Захара, попрямувала в бік лісу. Захар ледве встигав за нею, так жваво вона рухалась поміж дерев і каменів, не зважаючи на високу траву і кущі. Йому довелося майже бігти, він і не здогадувався, що сам так може, постійно кульгаючи через протез.

Біг аж поки не згубив її з поля зору. Озирнувся: ані стежки, ані слідів в траві не видно. І як тепер вертатися?

— Якась чортівня, — плюнув собі під ноги спересердя.

— Ану не клич чортів сюди, — обернувся на голос і побачив білесеньку хатинку, вкриту соломою і криницю поруч. Євдокія ж стояла в дверях, поставивши руки в боки і осудливо дивилася на нього.

— Заходь скоріше, не гаймо часу. — повернулася до нього спиною і зникла всередині хатинки.

Захар зайшов, пригинаючи голову, аби не вдаритися об крокви. Різкий запах сушених грибів густим туманом проникав у ніздрі.

— Ох і сморід, — знову не стримався від коментарів.

— Та проходь вже, — здавалося босорка починала дратуватися.

Захар пройшов і сів на лавку біля столу, Євдокія ж тим часом знімала з плити каструлю з якимось відваром. На запах — то щось жахливе з грибами і травами. А на смак виявилося доволі приємним.

— Ну так от, — почав Захар, перейшовши одразу до справи, — Чого я прийшов. Мені щоночі сниться один і той самий сон.

— Та помовчи вже. Це психологові будеш розказувати за потреби, а я й так знаю. — вона дістала зі сховку пляшечку, схожу на звичайну «зеленьку» і виливши собі на палець кілька крапель почала малювати на його скронях якісь знаки. Потім поставила на стіл великого кухля з тим самим грибно-травʼяним відваром і веліла Захарові покласти на нього руки. Своїми ж руками зверху огорнула його долоні і, заплющивши очі, почала щось бубоніти собі під ніс, поступово стишуючись. Коли вона розплющила очі і глянула своїми білими очицями без зіниць на Захара, той вже майже заснув.

— Ходімо, проведу тебе на ліжко. Поспиш трохи.

— Поспати я і дома можу, не для того приїхав, — відповідав Захар дорогою до ліжка, широко позіхаючи. Вмостився на настил з сіна з різних ароматних трав, аж в голові паморочилося від тих запахів, і миттю провалився в сон.

***

— Захаре, чому ти не хочеш віддати мені мій подарунок? — сумна посмішка Івана увірвалась в його сон, проте іншого було й годі очікувати.

— Та я тобі все, що на думку тільки спадало приніс. Все, що ти мені коли-небудь дарував. — відповідав Захар, намагаючись затримати сон, аби не прокинутися, поки не з’ясує в чому справа.

— Не те, що я тобі дарував, — говорив Іван, не змінюючи виразу обличчя, — А те, що ти мені не подарував.

І знову обличчя Івана змінилось обличчям сумної дівчини, яка вдивлялася, здавалось, йому в самісіньку душу. Лиш ворушила губами, проте жодного слова він не зміг прочитати.

А далі різке пробудження. Захар сів на імпровізованому ліжку і зустрівся поглядом з босоркою, яка ні на мить, здавалося, не відводила від нього погляду. Вона знову поклала руки на знаки, намальовані на його скронях і його очі заплющилися. Він ліг на те саме місце. Під щільно закритими повіками його очі заметушилися, мов у якомусь безладному танці, вії тріпотіли, ніздрі широко роздувались, дихання почастішало.

На прискореній перемотці у нього пролітав той день, що він не міг його згадати. Ось вони з Іваном підходять до Захарової автівки, усміхнені і радісні, і збираються їхати на кар’єр, де на них чекають товариші і колеги з роботи, щоб відсвяткувати подвійний день народження. Іван питає дозволу друга, щоб сісти за кермо його автівки. Ось вони мчать по пустій дорозі і Захар згадує, що в бардачку лежить подарунок — та сама запальничка з вигравіюваним зображенням оголеної дівчини, що він придбав, аби привітати друга з ювілеєм. Він тягнеться до бардачка, відкриває його і бере запальничку у руку, а далі скрегіт, спалах і пустота. Що було далі він і так пам’ятав — отямився у машині швидкої допомоги, міцно стискаючи запальничку в кулаці.

***

Повністю прокинувся Захар далеко по полудню, відпочивший і сповнений сил. Лежав він на тому самому місці, куди і приліг вчора за велінням старої босорки. Сів, вдихаючи аромат гірських трав впереміш з запахом сушених грибів, який вже не здавався йому неприємним. Підвівся і пройшов до кімнати, де вчора чаював. Євдокія знову помішувала відвар на плиті, наче й не сходила з того місця. Лише виглядала інакше: сиве волосся було сховане під темну хустку, гачкуватий ніс і велика бородавка під ним. Від тієї вчорашньої бабці-кульбабці і сліду не лишилося, проте такі зміни не викликали в Захара відрази. Він підійшов і обійняв стареньку.

— Дякую, — тихо висловлював свою радість, — Ви дали мені набагато більше, ніж я того потребував.

— Не дякуй, а доведи тепер справу до кінця. І коли побачиш знак долі — не проґав його. Це ще не кінець історії. Впораєшся — буде все тебе добре. А тепер йди.

Захар відчинив двері, пригнувся і зробив крок назовні, опинившись на тому самому місці, де його вчора висадив таксист. Але він вже перестав дивуватися всілякій дичині, що з ним траплялася, такі вже у босорки методи пудрити мізки. Треба ж і старенькій якось розважатись.

До станції Захар дістався автобусом, а далі потягом до рідного міста. Віднести запальничку на могилу друга він вирішив у день їхнього народження.

Йшов ошатно вбраний поміж могил на цвинтарі, згадуючи часи дитинства і подумки звертався до Івана. Біля могили друга зупинився, поклав запальничку на надгробок і зі словами «З днем народження, друже» мовчки присів на лавку. За якусь мить поруч присіла та сама сумна дівчина зі снів з колискою в руках. Його ніби током вдарило.

— Ви хто? — тремтячим голосом запитав Захар, намагаючись заглянути в колиску.

— Надія, — тихо відповіла дівчина, — А це Михайлик в колисці, — згадуючи про дитину її очі сяяли.

— Цей Михайлик… він… Іванович? — намагався дібрати слова, висловлюючи свої здогадки.

— Так, — дівчина перевела погляд, сповнений тепла на фотографія Івана, — Я навіть повідомити його про вагітність не встигла, думала зробити сюрприз на день народження. І ось — сюрприз. Михайлику вже п’ять місяців.

— Я бачив тебе у своїх снах, — несподівано вискочило з Захарового рота.

— Дивно, але ти мені теж снився. Спочатку Іван, просив привезти сина на день народження, а потім твоє лице лиш тінню проскакувало. Але це було так часто, що я встигла вивчити риси твого обличчя. Гадаєш, Іван хотів, щоб ми зустрілися?

— Гадаю, що все це не просто так, — Захар впевнено взяв Надію за руку, а Михайлика в колисці підхопив іншою рукою, — Не хвилюйся, Іване. Твоя сім’я тепер під моєю опікою.