Випадок на гірській дорозі

Сніг рипів під ногами, місяць сяяв з холодного неба. А на душі у мене було легко й вільно.

Не втримавшись, я обернувся й кинув погляд униз. З такої відстані, застряглий у кучугурі Bentley виглядав наче модельна іграшка. Та й криків вже не було чутно…

Я поглянув на повний місяць. Він непрохано нагадав мені зовсім іншу ніч. Як же ж давно це було? Років одинадцять тому?..

Тоді трапилася раптова і шалена у своїй стихійності студентська вечірка. Ми висипали з гуртожитку галасливою юрбою, молоді, хмільні й безсмертні. Хтось прихопив із собою бенгальські вогники, і нехай до новорічних свят було ще далеко, всі ми затято взялися мінятися пляшками й запальничками.

Я опинився поряд з двома дівчатами. Одна, похитуючись, намагалася одночасно втримувати шампанське, паперові стаканчики і прутики вогників, поки інша чиркала сірниками. На холоді пальці швидко заклякли, і дівчина даремно ламала тонкі палички, тихенько лаючись під носа.

Я взяв її долоньки у свої.

– О-о-о-у… – видала подруга із шампанським, п’яненько усміхнувшись.

А моя майбутня дружина насторожено зиркнула з-під пасма чорного, як ніч, волосся. Я сміливо зустрів цей погляд, відверто милуючись її красою.

Згори на нас дивився старий мудрий місяць…

Я рушив далі у ліс. Ноги провалювалися у сніг майже по коліно, та я добре підготувався до цієї подорожі. Лижний костюм і черевики тримали холод і сирість, а на крайній випадок у мене був з собою рюкзак з термосом і бутербродами. Потім я мав намір закопати його десь у глушині.

Старий бачі, у якого я напередодні наполегливо цікавився мальовничим лісовим маршрутом, викотив на мене беньки.

– Не пхайся, – сказав він мені тоді. – Складна дорога!.. Часто снігу, і зв’язі ма!.. Вильо люде бу’ застрягнуть й замерза! А бува й вовкам на зуби!..

– Та в нас мотор надійний, італійський, – широко посміхнувся я, – та й дружина глянути на красу зимову дуже хоче.

Лісовик глипнув на мене, як на йолопа.

– До фраса твій двигун! Тудойво шуруй, – вузлуватий палець діда ткнувся в іншу лінію на мапі, – понаїжджєє туристів, потімка никай вас по горах…

Я гмикнув, видихнувши хмарку пари. Попередження…

Вони були завжди й крізь. Та в моєму характері було на них не зважати або просто ігнорувати.

Мене попереджали всі, хтось наполегливо, хтось лагідно.

– Вона химерна! – казали мені друзі.

– Вона не твого польоту… – хитали головами батьки.

– Вона пограється ним і кине, – плекали злі язики за моєю спиною.

Я ні до кого не дослухався.

Виявилося, що моя сіроока зваба походила з багатої родини. Їй не було потреби жити у гуртожитку, або працювати офіціанткою. Втім, вона завжди була серед нас, приносячи з собою хаос і скандали.

Я не дослухався до попереджень тоді.

Не дослухався до них і зараз. Як от, до старого лісовика, що радив обрати інший маршрут.

Я знову усміхнувся у темряві лісу.

Перевірив телефон. Як і очікувалося, зв’язку не було.

Я добре запам’ятав позначки на мапі у єгерському пункті. Зрештою, я звик працювати з цифрами та маркерами. У своїх програмах я використовував схожі принципи написання коду.

Втім, запам’ятати мапу і правильно орієнтуватися на місцевості, було не одним і тим самим. Я витяг з рюкзаку GPS-навігатор. Маленький екран порадував мене ланцюжком зелених точок прокладеного маршруту. Нічого складного.

У свою хвилину навігатор зникне разом із термосом, їжею і ще одним приладом, який на сьогодні вже відіграв свою роль. Може, колись, наступною весною хтось і знайде старий загублений рюкзак з його вмістом, та це вже буде неважливо.

Мені знову пригадалося, як я, молодий, одружений і щасливий, сидів за монітором, переглядаючи рядки щойно написаного коду. Я розробляв принципово новий програмний продукт. Мій власний.

Тендітна рука скуйовдила мені волосся.

– Чим зайнятий, любий?

– Революцією! – зухвало відповів я. – Моя програма буде здатна інтегруватися у будь-який електронний пристрій, від наручного годинника до системи керування...

– Це д-у-у-уже цікаво! – промуркотіла на вухо. Крізь тонку футболку я відчув жар її тіла. Думки миттєво випарувалися з моєї голови...

Я був молодий... Завзятий. Палкий і цілеспрямований. Я писав свій продукт, кохався, мріяв і працював понад вісімнадцять годин на добу...

Водночас я шукав інвесторів. Я був красномовним і переконливим. Мої справи починали набирати обертів, і я здирався нагору, спираючись на хвилю початкового успіху і юнацької впевненості.

Моя кохана була моєю вірною підтримкою. Настільки, що вмовила батька, свого авторитарного татуся, вкластися грошима у мій проєкт...

Мене збентежив якийсь звук.

Я швидко озирнувся навбоки. Зустріч із заблукалими туристами аж ніяк не входила до моїх планів.

Але, ліс навколо був мовчазним і темним. Нічні тіні помежувалися молочним світлом. Сніг незаймано іскрився у місячному сяйві.

Нерви?.. Можливо...

Я рушив далі.

Моя затія прогоріла. IT компанії не зацікавились продуктом. Інвестори зникли.

Я залишився ні з чим. Ні, насправді, я лишився с купою боргів. Друзям, рідним, банку... І особливо великим боргом – тестеві.

В очах моєї коханої дружини, я тоді вперше побачив той вираз... За черговими проявами співчуття і підтримки проглянуло розчарування.

Мороз починав потроху дошкуляти. Пробираючись крізь щільні шари одягу, його щупальці повільно, та впевнено, тягли тепло з мого тіла. Обличчя поступово німіло на холоді, та це було частиною плану.

Я радів цим справжнім відчуттям. Хай би як було зимно, всередині мені було по-справжньому спекотно. Зараз я був вільним, і моє серце калаталося у грудях, женучи по венах гарячу кров.

Після мого фіаско, ми вирушили у відпустку. Так, моя дружина наполягала, що зміна атмосфери піде нам на користь.

Зараз, мені гадається, що їй просто стало занадто нудно у сірому місті, та на очах сердитого батька. Але, відпочинок був потрібен і мені самому.

Пам’ятаю, ми полетіли на маленький тропічний острівець. Звісно, коштом її родини…

У перші дні, мені здавалося, що ми потрапили у рай. Зелені пальми і білий пісок пляжів…

Ми снідали просто неба у вуличних кав’ярнях, плавали серед коралів, кохалися під шурхіт хвиль. Я позбувся лещат депресії і відчував, як нова енергія наповнює тіло і душу.

Аж поки, моя кохана не почала все частіше скаржитися то на головний біль, то на загальну втому. Через це вона залишалася у номері готелю, поки я гуляв островом сам, один.

Спочатку мені гадалося, що невдовзі я стану гордим батьком. На смак ця думка була лячною й захопливою водночас.

Я блукав пропеченими сонцем вуличками, злегка ошалілий, з дурнуватою усмішкою. Поки не побачив дружину у компанії незнайомця. Вони проминули мене у сяючому лаком і хромом кабріолеті, не помітивши. І моя любов не виглядала ані хворою, ані втомленою.

На питання, де саме вона була і чим займалася, кохана замислилася на мить, а потім легко розповіла, ніби стріла старого бізнес-партнера татуся, і вони поїхали кататися. І глянула не мене своїми пронизливими сірими очима.

Я виринув зі спеки тропіків, знову відчуваючи холод карпатської ночі. Витяг з рюкзака термос, зробив декілька ковтків. Лише тепла вода без будь-яких домішок чи добавок. Для майбутніх медичних проб моя кров мала лишатися чистою, навіть, від цукру.

Ховаючи термос, почув, як метал дзвякнув об інший прилад. Витяг той на місячне світло. Такий маленький, схожий на автомобільний ключ-брелок. Я зібрав і запрограмував його сам, витративши два роки свого життя.

У коробочці, на моїй долоні, чаїлася сила. Справжня влада.

І я мусив позбутися її, коли вийду з лісу.

Буде навіть трохи шкода. Поки я писав цей софт, то знову відчув себе спроможним і вправним. За багато років, я вперше писав із натхненням. І – з солодкою крапелькою передчуття.

Ми покинули рай разом і повернулися до сірого міста. Я був розчавлений. Обурений. Розгублений. Розгніваний.

У відповідь я отримував лише холод і байдужість. Байдужість, яка вже не вимагала недолугої брехні.

Так, моя дружна більше не вигадувала історій, йдучи на побачення з іншими чоловіками. Молодими, літніми, привабливими і не дуже. Всіх її обранців об’єднувало лише одне. Кожен з них був успішним у своїй справі.

Зрештою, вона вже й не опікувалася тим, аби не траплятися мені на очі. Мабуть, і не підозрювала того, як ранить мене той її жест. Коли вона тендітним доторком куйовдила волосся черговому коханцю.

Для мене ж у неї залишалися лише холод і відстороненість. Іноді, ще й презирство – коли я трощив меблі у нападах люті.

Саме гірке було те, що я досі любив її до нестями. Любив і починав ненавидіти.

Вона ж не йшла від мене через схиблений гумор власного татечка.

Старий одразу незлюбив мене, як тільки побачив. Жебрака, багатого лише ідеями. Звісно, ніякої доброї дружби із тестем у мене не склалося. Досі пам’ятаю, як він скреготнув зубами…та поступився капризу доньки.

Втім, старий виявився ще тим фруктом. Своєрідною помстою за поступку стала умова щодо шлюбного контракту. З окремим пунктом, що у разі розлучення, донька позбавлялася батьківського спадку.

Коли моя благовірна усвідомила катастрофічність ситуації, то взялася за гульки з подвоєною силою. Наче, спеціально намагалася завдати болю. Мені?.. Батькові?.. Не знаю. Але діяла вона демонстративно. Нахабно. Навіть, коли це чергова інтрижка того зовсім не була варта… Навіть, коли це завдавало болю їй самій…

Так ми й створили наше особисте пекло.

Час від часу я був готовий пустити все під три чорти… Плюнути й піти… Любові залишалося все менше. Ненависті – все більше. Лишалася лише пам’ять і пекуча ностальгія. Мені до нестями хотілося з усім покінчити. Набути спокою. Стати вільним.

Та потім, мене осяяла інша думка…

Знову цей звук! Чіткий й гучний.

Хруст гілки під ногою?.. Чи це скрегіт по корі?

Я заполошно заозирався. Навколо – темрява й тиша. До моторошного писку в вухах.

Зробив один короткий крок, і сніг оглушливо репнув. Я завмер.

Вирівняв дихання. Заспокоївся. Похитав головою. Спробував посміхнутися, і мусив визнати: це, таки, нерви. Втім, не кожного вечора чоловіку випадає…

Край ока вхопив рух поміж дерев.

Я сіпнувся і втупився в той бік. Здалося…ніби щось зачаїлося у тіні.

Дурниці!.. То все моя розбурхана уява… Дійсно… Лише гра місячного світла…

У темряві спалахнули два жовті вогники. Пронизали злим поглядом.

Моє серце рухнуло в кишки. Страх відключив розум. Інстинкти вдарили струмом. Я побіг, не розбираючи дороги.

Замерзле гілля било по руках, повз минали чорні стовбури. Ноги в’язли у снігу, та паніка несла на крилах. А за спиною лунав тріск і важке сопіння.

Раптовий удар крутанув мене, зриваючи зі спини рюкзак. Я врізався в дерево. Відсахнувся наосліп… Провалився в рихлий сніг і покотився кудись вниз…

– Ти геть мозки застудив?

Презирливий погляд, крижаний тон.

– Слухай, – мій голос був сповнений втоми та примирення, – давай хоч ненадовго вдаймо, ніби ми якесь середньо статичне нормальне подружжя.

Дружина фиркнула.

– Я так давно скучив за чимось…нормальним, – стиха промовив я.

Все-таки вмовив її на поїздку. Не знаю, в якийсь момент мені здалося, що в сірих очах промайнула іскра того самого бажання. Нормальності. Короткої миті, коли можна вдати, ніби ми звичайне подружжя. Відпочити від власних демонів.

І ось ми вже мчали нічною дорогою в горах. Навколо розгорталася таємнича зимова казка. З холодного чорного неба за нами уважно стежив повний місяць. Мотор Bentley гарчав впевнено й заспокійливо. Сніг сяяв у світлі фар.

Я тамував своє збудження й передчуття, обернувши лице на маску. І пильнував, аби не піддатися пориву вижати акселератор до максимуму. Не впоратися з керуванням і злетіти з дороги – оце була б іронія.

Скоса глянув на дружину. Точений профіль спалахував у відблисках мобільного. Лакований кігтик терзав сенсорний екран. Первісний імпульс злагоди пройшов і повітря між нами густіло від наближення скандалу. Прикрашений камінчиками смартфон коротко пискнув про втрату мережі.

На черговому витку серпантину якість дороги значно погіршала. Маршрут повів у глиб лісу, де мовчазні дерева стояли непохитним муром. Bentley все частіше пробуксовував у рихлом снігу, та я кожного разу вперто змушував автівку рухатись вперед.

Зрештою, трапилося невідворотнє. Машина застрягла у щільному кучугурі. Як я не намагався розхитати Bentley й вивільнитися з полону, авто лиш сіло ще глибше.

Дружина зиркнула на мене коротким красномовним поглядом.

«Ти знову облажався…Вкотре…В черговий раз…Нікчема…»

– Так! – я рішуче запобіг вибуху їдких коментарів. – Я по трактор.

Діловито обернувся й потяг з заднього сидіння завбачливо заготований рюкзак.

– Зріжу через ліс до заправної станції. Повернуся за декілька годин.

– З глузду з’їхав?! – нарешті відклякла моя благовірна. На її обличчі відбилися розгубленість й паростки дитячого страху. – Кинеш мене тут?!

Тепер я окинув її промовистим поглядом. Гламурні міхи й високі підбори аж ніяк не призначалися до подорожі зимовим лісом. За мить вона й сама все зрозуміла і сердито знітилась.

– Не вимикай двигун, грійся. І насолоджуйся моєю відсутністю, – впевнено настановив я. Від цієї маленької здобутої переваги, відчув себе невимовно хороше.

Підхопивши рюкзак, я відкрив дверцята авто.

Я розліпив очі. Боліло тіло. Боліла голова.

Трохи отямившись, збагнув, що лежу на рівній поверхні, вкритій утрамбованим сірим снігом. Обережно торкнувся обличчя. Пальці обмацали корку мерзлої крові.

Насилу підвівшись, озирнувся.

Я був просто на дорозі, на якій ще збереглися сліди автомобільних протекторів. Невже, сліди мого Bentley?..

Обабіч дороги височів крутий схил з рваною борозною у сніговому насті. Ого… Оце так спуск…

Задер голову, втупившись у силуети дерев на фоні місяця. Думки плавали в тумані. Схоже, я таки сильно вдарився довбешкою. А може, це шок…

По насту зсипалося трохи снігу. Щось рухалося там, нагорі.

По тілу прокотилася пекуча хвиля жаху.

Я швидко озирнувся ще раз. Порожня, залита місяцем сіра стрічка дороги. Слід обрати напрямок. І рухати звідси.

Холодний подих вітру трохи прояснив голову. Годі й думати дістатися до заправної станції. Не в моєму стані. Йти туди значно далі, ніж я казав дружині. Я повернувся і пошкутильгав вздовж автомобільних слідів.

Боляче… Треба відволіктися… Від болю. Від страху…Дідько!..

Я спробував збагнути, що саме напало на мене у лісі. Ведмідь? Вовк?

Та де там?!.. Ті жовті очі…

Треба дістатися машини й швидко. Завести двигун й…

Чорт! Ну так! Завести двигун!!..

Щойно я закрив за собою дверцята Bentley, клацнули автоматичні блокіратори замків.

Моя дружина, моя ненаглядна, моя кохана, моя бісова лярва похмуро глянула на мене крізь скло.

Наступної миті заглух двигун. Запала тиша.

У примарному сяйві засніженого лісу я бачив, як дружина намагається провернути ключ. Але той заклинило у замку запалювання.

Я тримав у руці маленький чорний прилад, так схожий на звичайний автомобільний брелок. Створений моїми руками.

Дружина наблизила обличчя вікна. Вона ще не зрозуміла. Я нахилився ближче й усміхнувся.

– Ти скоро замерзнеш, – сказав я голосно, аби вона мене почула, – приблизно, за чотири години. Спочатку тебе може трохи полихоманити. Швидко прийде втома, сонливість…

Обличчя за склом загострилось. В очах була зневіра, але я привернув її увагу.

– Шкіра вкриється сиротами, затремтять м’язи. Це виснажить тебе ще більше. Далі ти почнеш марити…

Тепер в очах з’явилась лють.

– А потім…Потім ти перестанеш дихати. І у тебе зупиниться серце.

Я дивився на її лице, колись таке рідне, а тепер – таке ненависне.

Я все ж зробив це. Знайшов вихід. Став вільним.

А ще я став багатим.

Так, тепер я стану спадкоємцем моєї молодої трагічно загиблої дружини. Прикрий нещасний випадок, який і мене ледь не зведе зі світу. Але я виживу.

Звісно, попереду мене чекатиме судова тяганина с тестем. Але тепер я матиму кошти на власних адвокатів.

Всередині Bentley вибухнула буря. Моя дружина гамселила долонями міцне вікно, смикала ручку, кричала, погрожувала й проклинала. Її крик переріс в гортанний істеричний рев. Вона гарчала наче звір, разом із словами випльовуючи цівки слини.

Я поцілував кінчики пальців і притулив їх до вікна перед нею.

– Прощавай, люба.

Я сховав пристрій назад до рюкзака. Він чудово спрацював. Та, на жаль, буде розумно його позбутися. І взагалі, не продавати мою технологію на ринок. Шкода… Справа всього життя, простий і дієвий результат, використаний лише раз.

Ніхто і ніколи не дізнається про мій успіх. І ніхто і ніколи не пов’яже цю технологію з нещасним випадком на гірській дорозі.

Я закинув рюкзак за плечі й став підніматися на схил. Сніг рипів під ногами, місяць сяяв з неба. А на душі у мене було легко!..

Не втримавшись, я обернувся й кинув погляд униз. З такої відстані, застряглий у кучугурі Bentley виглядав наче модельна іграшка. Та й криків вже не було чутно…

Чорт! Чорт!! Чорт-чорт-чорт!!!...

Єдине, що могло відкрити знеструмлену автівку, було у рюкзаку. А рюкзак…

Я мимоволі озирнувся на навислий над дорогою схил.

Застиг в нерішучості. Повернути назад, до станції?

Ні, не варіант. Авто значно ближче. Знайду уламок скелі й роздовбаю те вікно. А щодо хвойди, яку зачинив… Що ж, подивимось…

За спиною щось важко гупнуло. Додався хриплий подих.

Я рвонув. Не озираючись. Мов навіжений.

Забита нога стріляла болем. Холодне повітря збило дихання. Сили швидко танули.

Спіткнувся й розтягся на снігу. Зіщулився. Перевалився на спину. Не хотів дивитися. Просто лежав і важко дихав. У тиші.

Нарешті, відірвав голову від землі.

Дорога була порожньою в обидва боки. З неба сипалися дрібні сніжинки.

Мене затрусило. Помітив, що від дихання вже не клубочиться пара. Погана ознака…

Спромігся зачерпнути снігу. Розтер по гарячому обличчю. Здійнявся на ноги. Зробив крок. Біль проштрикнув коліно. Другий крок. Розпечений цвях пробив мозок. Знову крок.

Не знаю, як я дійшов до Bentley.

Сніг незаймано лежав навколо авто. Навіть мої власні сліди, коли я йшов до схилу, майже зникли. Автівка стояла завмерла й тиха, і блакитна фарба губилася під лагідним снігодпадом.

А ще, дверцята з боку пасажира були відкриті.

Я стояв, хитаючись на слабкому вітерці, і намагався збагнути цей факт.

Зовсім поруч, крізь пляму світла, ковзнув чорний силует. І я послав все це до біса.

На залишках адреналіну, підбіг до Bentley. Ввалився до салону й захряснув дверцята. Зі скла осипався налиплий сніг.

Ззовні майнула тінь. У вікно вдарила пара видиху, зробивши його непрозорим.

Я скулився на сидінні. Оглух від току крові. Серце розривало груди.

Удар за ударом, темп сповільнився. Я пригадав, що треба дихати. Потроху заспокоївся. Акуратно зазирнув до вікна й побачив лише темряву і сніг.

І аж тепер збагнув, що я в салоні сам.

Моєї дружини тут не було… Нехай… Начхати… Зараз мені тепло… Я у безпеці…

Я знав, що не можна спати. Що треба рухатися, підтримувати кровотік у судинах… Та мені була потрібна лише хвилинка відпочинку. Зараз от… Тільки на мить… очі прикрию…

Кінець