Ліхтар (Пролог)

На даний момент, я зробив все що міг, залишилося тільки чекати. Я був втомлений, розчарований, майже приречений, та все ж, поставив ключі від машини в кишеню та пішов пішки. До хмар торкалися вже перші багряні промені, сонце було готове пірнути за горизонт. Я встиг полюбити це видовище. Хоча воно ніяк не зрівняється з заходом сонця у моєму рідному світі, та можливо, колись я сумуватиму за цією простотою. Звичайно, якщо зможу повернутись. Ця ніч вирішить все. Це може бути останнє смеркання на Землі, яке я побачу. Або ж, я буду змушений до кінця життя проводжати поглядом чужі зірки, в той час як мої рідні будуть на недосяжній відстані від мене.

Задзвонив телефон. Люба сестричка. Як символічно, що тільки в чужому світі ми знайшли спільну мову, коли вдома ладні були один одному горлянки перегризти. Я відхилив дзвінок, зараз не час розмовляти. Я просто не зможу дібрати слів. Підбадьорити її? Сказати що все буде добре? Що завтра ми будемо вдома? Ці слова все одно нічого не варті.

Ліхтар над моєю головою заблимав, нагадуючи, що я зупинився на краю дороги. Я крокував далі, заглядаючи в електричне світло, та згадував, як у рідному світі з настанням темряви один за одним загоряються справжні вогні. Згадував пʼянкі аромати дерев та квітів, на які тут я не знайшов нічого подібного. Згадував ті приємні імпульси, коли магією було пронизане все тіло до кінчиків пальців та відчуття свободи, коли міг доторкнутись до шовковистих хмар, діставшись до них на власних крилах.

Він відібрав у мене мої крила, мою магію, мій світ, а натомість залишив мені ілюзії та навіяні спогади про минуле, в яких я був чемним хлопчиком в школі, розбишакою в університеті та відчайдушним офісним працівником. Коли я повернуся додому, я зітру цю посмішку з його обличчя і змушу надрукувати й підписати тисячу паперів з каяттям.

А за моєю спиною сонце повільно ховалося за обрієм, відкидаючи на асфальтову дорогу прощальні промені.