Босорка. Русалчин прокид

– Хто останній? – запитала молода дівчина.

– Я. – відповів дуже гарний молодик, котрий був занадто змучений, як для свого зовнішнього вигляду.

Олександра ніколи не думала, що колись її занесе в це карпатське село. Старі Мухомори, хоч і зустріло її гарною природою та чистим повітрям, відчуття чогось непізнаного, що назавжди змінить її життя, тут до нестерпності підсилилось. Останнім часом дівчину турбували дивні видіння. Вона бачила те, чого не мало б бути.

От, наприклад, одного разу, глянувши у вікно, на даху сусіднього будинку вона побачила якесь створіння. Силуетом воно нагадувало людину, однак невеличку і те, що воно витворяло, виходило за рамки можливостей людини. Спочатку якось дивно витанцьовувало, що той Сквідвард з Губки Боба. Потім полізло у кватирку квартири на верхньому поверсі. Аж раптом вискочило звідти, наче в одне місце вкушене, а з кватирки визирнув злючий невеличкий дідуганчик, погрожуючи тому створінню кулаком. На цьому створіння не заспокоїлося, намагалось залізти ще раз, але смачно вигребло ложкою по макітрі та втекло кудись за душники.

Дівчина вже думала звертатися до психіатра, як раптом в інтернеті трапилося їй повідомлення про босорку, котра допомагає людям.

Саша з дитинства цікавилася міфологією, тому знала, хто така босорка. Через це їй видалося дивним те, що вона допомагає всім, хто до неї прийде. Не в’язалося це з міфами. Втім, чомусь, дівчині здалося, що саме це для неї найкращий варіант.

Відвідувачів у босорки було багацько. Ще й травичка була м’яка, зелена. Чому його мордувати ноги, якщо можна посидіти й обмислити своє життя?

Дівчина не пам’ятала обличчя своїх кровних батьків. Лише батьків ремінь та материну спину. А ще купу порожніх пляшок. Їй завжди здавалося, що ці люди не можуть бути її кровними родичами. Тому, коли її в 5 років забрала соціальна служба, вона тільки зраділа. Не пройшло й місяця, як її забрала до себе бездітна подружня пара. Знаючи історію дівчинки, вони оточили її такою любов’ю й увагою, що та вирішила, що саме ось це її справжня родина і справжні батьки.

Так вона і росла. Закінчила школу, вивчилася в коледжі, потім в університеті. Оселилася окремо, ближче до роботи. Аж ось, приїхавши на вихідні до батьків, замість затишної тихої вулиці було миготіння з великих червоних пожежних машин та білих поліційних автівок. А замість затишного батьківського будинку купу каміння. А ще пса Федора і кота Микиту, котрі самотньо сиділи поруч всі у пилюці. Забачивши Олександру, вони одразу підійшли до неї. В ній вони знайшли притулок і спокій, а вона в них – сенс лишатися в цьому світі.

З того дня їй почало здаватися, що щось не так. Наче вона не на своєму місці, займається чимось не тим. А потім почалися видіння. Дивні створіння, котрі то тут, то там вигулькували на вулицях і в будівлях. Інколи вони помічали, що вона їх бачить і, здається, дуже дивувалися. Федір з Микитою намагалися весь можливий час проводити з нею. Чорний ретривер любив влягтися поруч і покласти голову їй на коліно. А рудий кіт вміщувався на другому коліні. Отак ці 2 пухнастики й дивилися разом з нею фільми вечорами. Навіть зараз, в черзі до босорки, вони були поруч. Кіт – на колінах, пес – поруч, пильнуючи людей навколо. Ті, і собі, інколи поглядали на цю компанію. Особливо молодик, що був перед Сашею в черзі. Він, звісно, намагався робити це непомітно, але дівчина та її друзі були для нього надто уважними.

За подальшими роздумами, зі співом пташок, дівчина мало було не заснула. Як ось молодик вийшов з хати босорки. Все так само гарний, все так само змучений, але, здається, з надією. Підійшла її черга. Не довго думаючи, вона увійшла зі своїми пухнастими друзями.

Хата босорки зсередини пахла травами та воском. Ноги самі понесли дівчину з передпокою у кімнату, де посередині стояв дубовий стіл, стілець, 2 подушечки на підлозі. А за столом сиділа стара жінка, у щільненько обв’язаній хустині. Попри свій вік, чи, можливо, завдяки йому, вона випромінювала якусь містичну силу. Пронизливі очі заглядали в кожен куточок сутності тих, хто стояв перед нею.

– Добридень. – сказала дівчина, трохи вклонившись.

– День сьогодні й справді добрий. В ногах правди нема, сідайте. – мовила жінка всім трьом.

Коли всі всілися, стара ще трошки огледіла дівчину.

– Ну, розповідай, з чим прийшла.

– Останнім часом я бачу те, чого б не мала.

– Що маєш бачити, а що не маєш – не тобі вирішувати. Якщо бачиш, то воно є, хоч ти трісни. Хіба що очі закриєш, але бути воно не перестане.

– Але ж…

– Проблема твоя в тому, що ти сама не знаєш, у чому твоя проблема. Оно охоронці твої, все бачать і нема в них з цим проблем.

– То вони теж?

Дівчина глянула на пса та кота. Ті, наче, в підтвердження, кивнули.

– На, пий.

Стара поставила перед дівчиною кружку з якимось гарячим трав’яним чаєм. Саша трохи задумалася, чи варто його пити. Однак запах видався їй дуже приємним і якимось рідним.

– Поки п’єш, подумай, в чому твоя проблема. Доп’єш,отоді й поговоримо. Вам двом теж частування є, щоб не сиділи, не облизувалися.

Через хвилину всі троє смачно пили. Дівчина – чай, а Федір з Микитою – юшку. Закінчили цю справу вони всі разом.

Олександра відчула в голові ясність, котрої не було ще з дня загибелі батьків.

– А гарна юшка.

– Ага. Насичена така.

Дівчина огледілася, але так і не зрозуміла, звідкіля ці голоси.

– Бабунь, це шо, з індика?

– Вибачте, – наважилась мовити дівчина, – хто це говорить?

– Га, шо? Хто говорить?

– Та, наче, ніхто, пий давай, поки не вистигло.

– От зараз. – Дівчина знову огледілася. – Хто це?

Босорка лише сиділа та, посміхаючись, спостерігала, чи не викине ця дівчина щось цікаве.

– Цей-во, Сашо, а ти, раптом не нас оце чуєш?

– Що? Кого, "нас"? – перепитала Олександра, котрій ставало вже лячно.

– Святі котлетки. Микито, вона реально нас чує.

Дівчина аж тепер звернула увагу на своїх кота та пса, котрі відірвалися від мисок і дивилися на неї.

– Так, ану давай контрольний. Сашо, що ти зробила, коли Микита притяг тобі звідкілясь пакет з консервами?

Саша просто роззявила рота.

– Ага, оце і зробила. То ти реально нас чуєш! – пес замотав хвостом так, що, якби в нього були шасі та крила, він міг би злетіти.

– П–пані Євдокіє, я ж не одна їх чую? – вирішила вдостовіритись в тому, що вона не божевільна, дівчина.

– От. Тепер ти не тільки зряча, а ще й не глуха. – посміюючись, мовила босорка. – Ану пішли за мною.

Бабця повела дівчину та чотирилапих до, як виявилося, заднього входу в хату. Перед ними розкрився глибокий зелений ліс. Олександра хотіла було спитати, навіщо вони вийшли сюди, але позаду вже не було ні дверей, ні хати. Та й босорки слід простив.

– А це взагалі-тодуже не ввічливо. – почулося від кота.

– Ну принаймні юшка була смачною. – це вже був пес.

– То… Ви двоє весь цей час могли теревенити? – все ще до кінця не розуміючи, що відбувається, запитала дівчина.

– Ага. Знаєш, доволі не зручно було те, що ти нас не розумієш. Нам з Микитою кожного разу доводилося щось вигадувати, аби хоч мінімально з тобою комунікувати.

– В більшості випадків тобі однаково не вистачало фантазії на щось окрім шаленого виляння хвостом. – зауважив кіт.

Обидва спілкувалися, наче подумки, тому розмова не заважала Федору вилизуватися.

– Це взагалі-то неконтрольована реакція. Іноді мені здається, що він живе своїм життям.

– Мені це все зараз точно не сниться?

– Можу тебе дряпнути. У сні болю не відчуєш. – кіт випустив свої кігтики.

– Ні, дякую.

Саша роззирнулася навколо. Скрізь був густий ліс. Втім, на карпатський він не був схожий. Все вказувало на те, що це Полісся. Однак, як саме вони потрапили сюди, дівчина не розуміла.

– Отже, – взяв слово пес – чому нас вчать правила поводження в лісі, коли ти загубився?

– Що мох вказує на північ? – з ноткою роздратованості сказав кіт.

– Вірно! Отже, нам треба шукати мох.

– І що ти далі робитимеш, тупню? Потупцюєш в Білорусь?

– Хлопці, ви завжди сваритесь? – втрутилася дівчина.

– Ні. – сказав пес.

– Залежить від ситуації. – сказав кіт.

– Федоре, ти ж пес. Можеш щось винюхати? – запитала дівчина, намагаючись згадати уроки БЖД зі школи та коледжу.

– Не думаю, що нам знадобиться інформація про те, в якому боці пасеться лось. Але, якщо вам цікаво, він п’ятистах метрах від нас он у той бік. – пес показав напрямок виструнчивши морду.

– Мені здається, нам туди.

Сказавши це, дівчина попрямувала кудись поміж дерев та лісової рослинності.

– Сашо, чому саме туди? – запитав кіт, заледве наздогнавши її.

– Не знаю. Просто впевнена, що туди.

– Ми, звісно, підемо за тобою будь-куди, – сказав пес, – але не заведи нас у якесь болото, будь ласка.

Ішли вони так мальовничим поліським лісом кілька годин. Птаство обдаровувало їх своїми піснями, а сам ліс неймовірно чистим свіжим повітрям. Почало вже потроху темнішати. Аж ось перед Сашею, Федором та Микитою постало болото.

– О. Ось тобі так. Все ж завела нас до болота. – бовкнув пес.

– А це ще що там? – сказав кіт, примружуючись.

Попереду в тумані з’явилася трійка вогників. Своїм мерехтінням вони нагадували світлячків. Однак світлячки не можуть збільшуватися в розмірах. А ці могли. Вогники стрибали по болоту, поки не стало видно три маленькі дитячі фігурки. Вони гоцали по трав’яним острівцям один понад одним. У кожного було по маленькому вогнику в руках.

– Дивись, це вона.

– Наша, наша.

– Нарешті вернулася.

– Ви… потерчата? – наважилася озвучити свою здогадку дівчина.

– Ага, ага.

– Потерчата ми.

– Прийшли тебе провести.

– Куди? – спитала дівчина, вже не дивуючись тому, що бачить.

– Дізнаєшся.

– Все дізнаєшся.

– Хутчіш за нами.

– Ти впевнена? – запитав Микита – Від них так і віє потойбіччям.

– Але ж ти теж.

– З нею пов’язаний.

– Значить, теж наш.

– Я? Ваш? Ще чого. – хмикнув кіт.

– Ходімо.

– Ходімо за нами.

– Швидше, наші вогники не загуби.

– Добре. – наважилася дівчина – Микито, Федоре, ходімо.

– А якщо вони нас тільки й хочуть, що в трясовину затягти? – з побоюванням запитав Федір.

– А ми вже і так у ній. – сказав кіт, роблячи головою такий рух, аби Саша з Федором озирнулися.

Щойно вони стояли на твердому березі. Аж ось виявляється, що навколо них вже суцільне болото. Куди не поткнися, всюди мочарі, що так і бажають затягти у свої глибини.

Вибору не було. Лише вперед за вогниками. То й попрямували вперед.

– Слухай, слухай, а ти ж від босорки?

– Яка вона?

– Розкажеш?

– Ну… – намагалася підібрати слова дівчина – вона доволі незвичайна.

– Яка, яка?

– Як бабця Параська?

– Але ж бабця Параська не відьма.

– Ще і як відьма.

– Замовляння казала.

– А була б відьмою, вони б подіяли.

– Звідки знаєш, що не подіяли?

– Так, вони ж не всі одразу діють.

– Бо я її в болоті бачив. Ондечки. Вже вся синя, а металеву цяцьку з рук не випускала.

– І справді.

– Бабця Пріся теж так робить і такого з нею не буває.

– То вона справжня відьма. Вона й нас бачить. А бабця Параська не бачила.

Олександра, Федір та Микита здогадалися, що то була за цяцька. Однак промовчали.

– А давно ви тут? – спитала дівчина, аби вони про щось страшне мову не завели.

– Зо два рочки.

– Вже не новенькі.

– Життя знаєм.

Не те щоб розмова перестала бути трохи моторошною, з огляду на те, як саме з’являються потерчата, однак Саша продовжила.

– І як вам тут?

– Тут весело.

– Цікаво.

– Одного разу тутки дядько був злючий.

– Ага. Важкий такий, з купою якихось металевих штучок.

– І з дрючком дивним металевим.

– Дерев’яшкою до плеча прикладав. Від своїх відбився, напевно.

– Стільки шуму наробив, дідо лісовик хотів йому в’язи скрутити.

– А ми йому допомогли. Вогниками приманили.

– Той у воду і шубовснув, самі бульки лишилися.

За час цих розмов Саша вже почала звикати до них, але подекуди морозець по спині все ще пробивав. А ішли вони вже довгенько. Напевно, не менше, ніж від точки "висадки" до цих боліт.

Саша трохи не вслідкувала і мало однією ногою не провалилася в болото. Федір тільки й встиг, що вхопити її за спідницю. А Микита після цього почав пильно слідкувати, куди дівчина ступає ногами. Потерчата ж трохи пострибали, пожурили її, що вона така необачна, та й продовжили правити свої теревені.

– Старші кажуть, що раніше над цими лісами великі залізні птахи літали.

– Люди їх літаками звуть.

– Але ми їх ні разу не бачили.

– Ага, ага.

– Лише маленькі якісь бувають.

– Швидкі, як вихор. Голосніші за громовицю.

– А дідо болотяник казав, що ще раніше десь як гримнуло, то аж небо фіолетовим світилося.

Пройшовши ще трохи, болота почали закінчуватися. Місяць вже був на небі, а навколо все, наче почало тільки оживати. Безліч всяких створіннячок, що споглядали за новоприбулими з-за пнів, гілок та каміння.

Аж ось потерчата довели Олександру, Федора та Микиту на невелику зелену галявину, вкриту невеличкими квіточками.

– Ну все.

– Прийшли.

– Ще збачимось.

На цих словах потерчата, все так само вистрибуючи, зникли за деревами.

Повіяв легкий вітерець. Саша повернулася і побачила перед собою дівчину. Чорняве волосся спадало по блідій шкірі та плечах, котрі прикривало білосніжне плаття з червоною вишивкою. На голові у дівчини був вінок з лісової рослинності та квітів. І, що найбільше здивувало Олександру, ця дівчина була схожою на неї.

– Привіт. – мовила дівчина, посміхаючись Саші.

– Привіт. – тільки й змогла промовити сама Саша.

– Я думала, що ми побачимося значно раніше.

– Хто ти?

На секунду на обличчі дівчини у вінку з’явилося здивування, але швидко вона знову щиро і по доброму посміхнулася.

– Схоже, що ти зовсім про мене не знаєш. Я русалка. Твоя сестра.

– Сестра? Але в мене ніколи не було сестри.

– Була. Хоч і не кровна. Ти підмінок.

– Що?

Здивувалась і дівчина, і кіт зі псом. Останній аж рота роззявив.

– Тобто, як це підмінок? Це значить, я не людина навіть? А ти…

– Так. Це я народилася в тій сім’ї. Я не була бажаною дитиною. За мною майже не доглядали. Тож мене і забрала русалка, коли матір забула колиску надворі на ніч. А замість мене підклала тебе. Я росла серед русалок. Та, що мене забрала, була мені за матір. Тож і я стала русалкою. Ми чекали на тебе, але ти все ніяк не приходила. Виявилося, що ті люди, котрі тебе прийняти за дочку, так гарно про тебе піклувалися, що ти зовсім забула про те, ким є насправді. І, хоч мені довелося чекати тебе так довго, я все одно вдячна їм за те, якою любов’ю вони тебе огорнули.

– Це… Це просто… Я навіть не знаю, що на це сказати. Це надто дивно і… логічно? Це пояснює, чому я бачила всіх тих створінь і чому відчувала себе не там. Тож ти й справді моя сестра. Як тебе звати?

– Олександра. Як і тебе. Ми, як одне ціле, адже ми одна дитина.

За час розмови Федір та Микита посумнішали. Відійшли в бік, аби не заважати возз'єднанню.

– Федоре, Микито, де ви? – трохи розгубилася Олександра, адже вона звикла, що її пухнасті друзі завжди поруч з нею. – Чому ви там?

– Ну… – трохи розгубився пес – Ти знайшла свою сім’ю.

– Нам не варто вам заважати. – сказав кіт.

– А хто сказав, що ви заважаєте? – мовила русалка – Всі ці роки ви наглядали за моєю сестричкою. Чому зараз це повинно змінитися? Чи, може, думаєте, що ваші послуги їй більше не знадобляться?

Після цих слів ці двоє повеселішали. Пес знову завиляв хвостом, наче то пропелер.

– Сестро… – русалка хотіла взятися за руки Саші, однак їй це не вдалося. Її руки просто пройшли крізь. – Ох, я і забула.

– Що? – не зрозуміла дівчина – Що таке?

– Пані босорка направила вас до мене, однак духом, а не тілом.

– Тобто, як це?

– Часу залишилось не багато. Ти довго пробула у світі людей і те, як тебе розлучили з тими, хто тебе виховав… Ти пов’язана з ним значно більше, ніж я. Тож і впливу на нього маєш більше. Однак тепер і наш зв’язок відновився. Тож я знайду тебе, де б ти не була. Зовсім скоро зустрінемось.

На останніх словах русалка і ліс розпливлися каламуттю. Замість них дівчина побачила вже знайомий стіл, вже пусту чашку, з якої пила чай, і босорку. Бабця дуже задоволено посміхалася. Блискітки мало не вилітали з її, попри все, молодих, очей.

– Ну то що, русалонько, дізналася, у чому твоя проблема? – мовила чаклунка, заглядаючи в очі дівчині.

– Так.

– А вирішилась вона?

– Так. – вже радісніше відповіла дівчина.

– Що робити, кого шукати знаєш?

– Знаю. – впевнено відповіла Олександра.

– Ну то йди. І за плату не хвилюйся. Мені вже заплатили.

– Дякую вам. Дуже вам дякую. Федоре, Микито, ходімо. Всіх знайдемо. Все, що треба, зробимо.

– Іди, іди, русалонько. Ох і могутню ж силу я розбудила. Ох і весело ж буде тим, кого знайде. Хє, хє, хє.