Замок Принцеси з Драконом

Я розправила килимок для йоги на підлозі своєї вітальні та під розслабляючу музику лягла на нього в асану шавасана*.

* Шавасана — це ключова асана в практиці йоги, що символізує глибоке розслаблення та відновлення. Ця поза вимагає лежати на спині із закритими очима, розслабивши кожну частину тіла та зосереджуючись на глибокому диханні.

Зробила глибокий вдих через ніс, затримала дихання рахуючи до чотирьох, плавний глибокий видих через рот та заплющила очі. Після важкого робочого дня - це те, що мені необхідно. Просто заземлитися та бути тут і зараз. Лишити всі справи поза квартирою та перейти до відпочинку.

Я перестала чути розмірене цокання стрілок годинника, який висів на стіні, сильні пориви вітру за вікном та гуркіт сусідів зверху. Відчуття польоту відгукнулося у тілі. Темрява перед очима почала розходитися, а за нею мене засліпило яскравим світлом сонця і я остаточно втратила зв’язок з реальністю.

Не розуміючи, що відбувається, спробувала поворушити руками, але помітила, як вони опинилися перед моїм обличчям, я їх бачила.

«Де я?» — Подумала про себе і почала протирати очі долонями, щоб роздивитися все навкруги.

Переді мною відкрилась галявина з ідеально рівною зеленою травичкою. Десь співали птахи, а прямо від мене вела стежка, на якій лежав розмотаний моток ниток червоного кольору. Я нахилилась, щоб підняти його і побачила, що нитка веде по стежці кудись далі. Думка, що я потрапила в якусь казку завітала до мене. Чи може це та сама нірвана, про яку подейкують практики з медитацій?

Я почала накручувати нитку на моток і йти стежкою вперед. Оксамитові зелені пагорби були з усіх сторін. Піднявшись на один із них я побачила вдалині величезний замок. Але, нажаль, стежка вела в іншу сторону. Наступний пагорб мене зустрів дубами-велетнями, які, здавалося, розрізають небо своїм могутнім віковим гіллям. На одній гілці висіла гойдалка. В мені прокинулось щось дитяче і я вирішила скористатися нагодою та трохи покататися на ній. Спішити мені не було куди, я просто насолоджуюсь моментом, в якому опинилась. Навкруги співали свої вишукані пісні пташки, сонечко пробивалося крізь велике листя дуба та іноді гралося на моєму обличчі з ластовинням. Гойдалка час від часу відзивалась скрипінням міцної мотузки по дереву, а легенький вітерець плутав моє волосся.

Я зупинилася гойдатися та подивилась на моток червоних ниток у моїх руках. Було дуже цікаво куди він мене заведе. Якщо це нірвана і я у глибокій медитації, то виходить, що все навкруги – це виключно моя фантазія, а отже нічого поганого трапитися тут не може.

Окинувши поглядом дуб та гойдалку, остаточно впевнилась, що це тільки моя фантазія, а не чарівний світ. Бо за швидким ритмом життя, я зовсім забула радувати себе такими простими радощами, як погойдатися на гойдалці слухаючи природу, а не дивлячись у телефон сидячі на дивані. Хоча й дивно було, що я відчуваю все фізично, як у реальному світі. Це не схоже було на сон.

Раптом, нитка натягнулась, наче хтось з іншої сторони потягнув її на себе. Я піднялась та пішла по стежці далі, змотуючи нитку. Інтерес всередині мене палав незгасимим полум’ям.

Вийшовши за новий пагорб, я побачила алею, висаджену величезними дубами, а стежка була вимощена камінням. В тіні дерев, в такий спекотний день, було приємно йти.

Дорога вивела мене до дуба неймовірних розмірів: обійняти його було неможливо, а щоб обійти, треба час. Я підняла очі на цього велетня і побачила збудований на ньому справжній замок, схожий на дитячий будинок. До цього замку вела дерев’яна драбина, а над входом висіла вивіска з написом «Замок Принцеси з Драконом», а червона нитка закінчувалась прямо за дверима будиночка на дереві.

Я підійшла до сходів, підняла ногу, щоб ступити на першу сходинку, як до мене, із-за стовбура дерева, вийшов великий гарний олень. Він направив на мене свої великі роги та видихнув так суворо, що на мить здалося, наче дим пішов з його ніздрів. Олень був явно налаштований не дружньо, тому я зробила декілька обережних кроків назад. Лісний красень гупнув граціозними копитами.

— Дракон, йди до мене! — Почула я голос згори. — Не чіпай тьотю! Вона нам не ворог!

Олень слухняно підняв голову та відійшов в сторону від драбини. Тепер він знову здавався гарною лісовою твариною. Я підняла голову на двері замку, щоб побачити ту, хто звертався до свого Дракона.

На терасі невеличкого замку стояла дівчинка років п’яти-семи, в білому топі та спідниці усіяними квітами в ніжних рожевих відтінках. На ногах були спортивні, явно зручні, босоніжки, а на голові заплетені два хвостики.

Дівчинка з білявим кучерявим волоссям подивилась на мене і десь всередині щось відгукнулося незрозумілими мені почуттями. Ця мала мені дуже сильно когось нагадувала, але я не могла зрозуміти кого.

— Вітаю, тьотя. Ви нарешті прийшли до мене? — Почала розмову дівчинка.

— Ми знайомі? — Нарешті я змогла промовити бодай пару слів.

— Ще і як знайомі. Заходьте до мого замку. Дракон Вас не скривдить, не бійтеся. — Я мовчки підняла руку з нитками показуючи їх. — Забирайте їх з собою. Вони були для Вас. Боялась, що не можете знайти дорогу до мене, ось і вирішила якось помітити куди йти. Як бачите, допомогло!

Я, не розуміючи нічого, почала підійматися по сходах до замку.

На маленькій дерев’яній терасі перед входом лежав здутий футбольний м’яч нагадавши мені той м’яч, який батьки мені купили у 2006 році під час Чемпіонату Світу з футболу. Я зупинилась, дивлячись на нього і почала згадувати, як в дитинстві полюбляла грати в футбол з друзями у дворі або на коробці на стадіоні, як ми влаштовували свої маленькі змагання, як створили свою команду під назвою «Турбо». Я тоді ще намалювала нам емблему у Paint: м’яч з полум’ям позаду. Коряво вийшло, але на той час це було дуже круто, ні у кого нічого подібного не було.

— Тьоть, проходь, не стій там. — Витягнув мене з роздумів голос дівчинки.

— А що це за м’яч? — На дворі вже був 2024 рік, а м’яч таких давніх часів я не бачила вже давно, та і їх вже давно не випускали.

— А ти не впізнала? — Голос Принцеси став дуже серйозним та вона неочікувано перейшла на «ти».

Я зробила крок у її замок і мене зустрів проникливий всередину погляд. Невже це був мій м’яч? Де я? Що відбувається?

— Ти розумієш, чому він тут лежить, тьоть?

Я повернулась назад, взяла м’яч у руки та повернулась до будиночка. Дівчинка вказала мені рукою на стілець і я сіла, роздивляючись футбольний м’яч.

Я пам’ятаю, як я вперше почала грати у футбол. Як раз у дворі було десять хлопців і одна я, тому футбольна команда просто мусила сформуватися. Ми грали у футбол щодня. Зранку у нас була пробіжка, потім тренування, а іноді ми ходили у вечері на коробку, щоб позмагатися з командами з інших дворів. Батько тоді купив мені форму з прізвищем Калініченко під дев’ятнадцятим номером. Він тоді грав правим напівзахисником за збірну України. А потім я захотіла стати воротарем, тато зробив мені воротарські рукавиці з рукавиць для зварювання, а мама нашила на них нашивки з футбольним м’ячем. Але мені вони не подобалися. Вони були великі, не зручні та не гарні. І тому батько, коли був у відряджені у Києві, придбав мені справжні воротарські рукавички! Я дуже любила футбол і грала в нього десь з семи років та до підліткового віку. Але мене ніколи не вважали серйозною суперницею, жартували наді мною, поки не починали грати проти мене. Бо грала я краще більшості хлопців у своєму дворі. А одного разу ми грали на коробці на стадіоні й там був тренер футбольної дитячої команди, який прийшов агітувати хлопців до себе на тренування. Наша команда тоді виграла усіх, окрім останньої команди. Я забила легендарний гол з розвороту з паса від наших воріт. Всі були шоковані. Хлопці з моєї команди підіймали мене на руках. Всі хотіли познайомитися зі мною. А тренер обрав декількох хлопців собі в команду, які грали на рівні зі мною або гірше. Я попитала його чи можна і мені в команду та ходити до нього на тренування. Але мені сказали чітке ні, пояснивши це тим, що я дівчинка, а дівчат у футбол не беруть. Це почули й інші хлопці та почали постійно мені казати, що то не для мене. А батько сказав мені, що в спорт не віддасть мене, бо це не для дівчат та й раптом травмуюсь, а після що? Бо окрім футболу я нічого не буду вміти. Так я і перестала грати у футбол.

Ще якийсь час слідкувала за новинами футболу, займалась ставками на футбол, а з часом футбол пішов з мого життя лишивши тільки спогади про мрію стати футболісткою.

— Він здутий, бо цю мрію я лишила в дитинстві… — Тихо прошепотіла.

— Все вірно, тьоть.

— Називай мене Ангеліною. — Сказала їй і почала мовчки роздивлятися все навкруги забувши розібратися де я і хто переді мною.

На стільці лежали старі, з діркою на пальці, танцювальні чешки. Я підняла голову і побачила фото з виступів, з конкурсів по танцях. Сльози підступили до очей, а ком здавив моє горло.

Коли мені було чотири роки, моя мама привела мене в гурток з танців. Я змінила декілька гуртків поки десь у сім років не знайшла той самий свій гурток під назвою «Шарм». Як же я обожнювала танці. Та що тут казати, дотепер не проходить жодного дня без танців. Я була солісткою у своїй групі. Взяла участь в десятках конкурсів поїздивши по всій Україні. Пам’ятаю конкурс в Маріуполі у драмтеатрі, коли ми були найкращими серед усіх учасників і це розуміли всі, вже переодяглись на наступний танець для фіналу, бо були впевнені в перемозі. Але в холі побачили, як хореограф коллектива-суперника із Києва, давала жінці з журі новеньку Nokia в коробці та гроші. Тому ми не пройшли далі, а той колектив, який був явно гірше інших, зайняв перше місце. Так я вперше дізналась, що таке корупція.

Танці були моїм життям. Кожен звітний концерт було по вісім-дев’ять номерів з моєю участю. Всі рідні заздалегідь купували білети, щоб побачити мої виступи. Зал був забитий людьми, всі аплодували стоячи й просили нас виступити на біс. Навіть мер нашого невеличкого міста завжди приходив на наші концерти та сидів попереду всіх, а кричав, солодкі для наших вух слова «На біс!», голосніше усіх.

Я мріяла стати хореографом і знала, що після випуску зі школи танців та закінчення загальноосвітньої школи поїду навчатися у Київ на хореографа. Але тато вирішив все за мене вже давно, куди я піду навчатися і ким буду працювати. Тому після дев’ятого класу мене чекав коледж зі здобуттям незрозумілої на той час мені професії комерсант-товарознавець, потім інститут мого ж міста на бакалаврові на менеджера і в Сумах в університеті вже отримала диплом менеджера з позначкою «спеціаліст». Але це мене не зупинило. Я знайшла інший колектив і почала їздити на конкурси разом з ними. Навіть більшість танців для конкурсів була поставлена мною разом з нашим хореографом. Все було прекрасно. Ми шукали студію і планували взяти групу виключно для мене. Допоки не прийшли випускні екзамени в коледжі, які збіглися з конкурсом з танців у іншій країні. І тоді мій хореограф сказала мені: «або танці, або диплом». Думаю вибір був очевидний, хоч і зробити його було дуже болісно. Танці навчили мене стійкості, грації, я навчилась посміхатися і не подавати знаку, що у мене щось болить, я отримала відмінну фігуру. За це я їм і вдячна.

— Твоя сестра відкрила свою студію танців, — звернулась до мене Принцеса. — Чому не хочеш приєднатися до неї?

Я замислилась. Вже багато разів думала про цю ідею. Коли моїй двоюрідній сестрі було десь 4-5 років, мій дядя Славік, її батько, привів сестру на танці у колектив, в якому вже декілька років я займалась. Пройшов час і зараз вже вона відкрила свою власну студію танців де займається з дітьми. Я думала про те, щоб піти до неї й проводити заняття для дітей разом. Але вже час пройшов і, напевно, ця мрія лишилася в дитинстві разом з футболом.

— Тепер хореографія стала виключно моїм особистим щоденним задоволенням. — Тихо відповіла їй.

— А за це дякую тобі. — Дівчинка вказала рукою на друкарську машинку.

Я підійшла до столу і дістала аркуш з машинки. На ньому було надруковано декілька перших речень з мого оповідання про босорку. Сонце посвітило у вікно й аркуш на якусь мить став ледь прозорим. Я помітила, що з іншої сторони щось написано. Перевернула його і побачила текст, який був перекреслений. Спробувавши розгледіти, змогла прочитати декілька знайомих мені речень. Це був шматочок книги, яку ми разом з однокласницею писали десь у п’ятому класі, а також вірші за часів мого навчання у коледжі.

Писати я дійсно почала рано. Як тільки навчилася цього, але все своє життя вважала, що мої роботи недостатні. Недостатньо гарні, недостатньо правильні, недостатньо цікаві, недостатні уваги.

Так і лишилися вони лежати записаними у зошитах десь у поличці столу в моїй дитячій кімнаті у квартирі мами. Але в 29 років я вирішила, що досить вважати себе недостатньою і почала писати знову. Та не просто писати, а показувати свої оповідання людям. І їм сподобалось. Тому зупинятися не бачу причин.

Я поклала аркуш назад до друкарської машинки та почала ходити по будиночку роздивлятися все, що бачила навкруги. Тут були й вироби в стилі оригамі трохи м’яті та не рівні, стояла гітара із рваними струнами, лежали диски з комп’ютерними іграми, зламаний букет із квітів, який одразу нагадав мені про наш сімейний магазин квітів, курси з флористики та закриття магазину не за власним бажанням, підгорілі вироби із дерева, лежала книга з психології, яка на фоні всіх інших виглядала новенькою та цілою, бо хоч я і припинила проводити консультації, але не припинила допомагати людям через свої терапевтичні казки для дорослих, через медитативні техніки на всі випадки життя. Стояв мотоцикл зі зпущеними колесами, який одразу нагадав мені про мою невеличку подорож по країні на мотоциклі та мрію стати ендуро-гонщицею.

Навкруги було так багато всього. Я довго шукала себе, я пройшла через велику кількість життєвих обставин та досвіду, який вплинув на моє життя. Нехай не все було завжди добре, але я вдячна кожній події за те, що зробили мене мною.

Мою увагу привернули фото на стіні, які трималися на скотчі. На знімках були моделі, а замість їх облич, були наклеєні обличчя цієї маленької дівчинки, котора мені дуже сильно когось нагадувала.

— Що це за фото? — Запитала я дівчинку, повернулась до неї та побачила очі наповнені сльозами. — Що трапилося?

Я підійшла ближче, присіла перед нею, поклала руку на її плече і спробувала заглянути в очі.

— Чому я не подобаюсь тобі такою якою я є? Як мені стати ідеальною версією себе, щоб ти почала хвалити мене, жаліти, підтримувати… — Принцеса зробила паузу і голосно вимовила: — Любити!?

— Вибач, але я не розумію про що ти. Поясни мені, будь ласка. — Я насправді намагалась зрозуміти цю дівчинку і допомогти їй, але я гадки не мала про що вона говорить.

— Я – це і є ти! Я твоя внутрішня дитина!

Всередині десь у грудях все стиснуло різким болем. Ком стиснув горло так, що не було сил вимовити бодай звук. Я подивилась на дівчинку ще раз. На ній були білі топ та спідниця покриті малюнками квітів, які дуже сильно мені щось нагадували. Випускний! Це був одяг в якому я була на випускному в садочку. Світло-русяве, трошки кучеряве, волосся стирчало в усі сторони із хвостиків. Це я. Невже це я? Маленька я…

— Ти постійно кажеш, що підборіддя тобі не подобається моє, що живіт не подобається, плечі з руками. Не подобається, як ти говориш з іншими людьми. Невже я не заслуговую любові? — Принцеса кричала крізь сльози. — Я маленька і я одна! Мені важко.

Я розплакалась. Як же давно я не казала собі компліментів чи слів підтримки. Постійно кажу тільки що зі мною не так. Коли в останнє я пишалася собою просто так? Я ж прекрасна і я це знаю, але чому так рідко нагадую собі про це?

Виходить весь цей час я робила цим собі тільки гірше? Я вважала, що критикувати себе – це, отже не запишатися, думала, що це корисно. Від цього страждала моя внутрішня дитина? Маленька я? Вона тут зовсім одна, єдина доросла людина у неї це я, а я не підтримую її, а навпаки сварю тільки.

— Вибач мені, люба, я не знала, що ти тут одна і тобі важко!

— Я не одна, у мене є Дракон! — Дівчинка сказала це твердо витираючи сльози. Я згадала оленя біля входу і зрозуміла хто це. В дитинстві у мене була іграшка для лялькового театру у вигляді оленя. Він був моїм другом. І коли я переживала булінг у школі, приходячи додому, ділилась переживаннями з цим оленем. Він був моїм єдиним другом довгий час. Принцеса продовжила: — Але так, мені не вистачає дорослої тебе.

— Принцеса… — Я обняла малу та розплакалась у неї на плечі.

Я не знаю, як довго проплакала в обіймах маленької Принцеси. Мені хотілося обіймати її, казати, яка вона гарна, дати їй все, що не встигла дати за цей час. Але слів, щоб описати свої почуття у цей момент, мені бракувало.

— Скажи мені, квітонько, чого тобі не вистачає? Може щось хочеш матеріальне чи якоїсь дії, якихось слів від мене? — Тихенько запитала я Принцесу відсунувшись від неї та зазирнувши в сіро-зелені рідні оченята.

Маленька я витерла необережно ніс зап’ястям, протерла долонями сльози й шморгнув носом підняла на мене свої гарні очі.

— Хочу! Багато чого хочу! — Подивилась вона на мене з-під лоба з поглядом, що наче щось задумала, та легкою посмішкою. — По-перше, почни хвалити себе! Кажи, що ти гарна і все у тебе виходить добре, а не як завжди «Я невдаха!» — Мала перекривляла мене. — По-друге, ти любиш ванну на пару годин зі свічками та бокалом вина — так роби це тоді, коли тобі хочеться. Квіти купуй собі сама, а не чекай цього від когось. А якщо хочеш від когось, то кажи йому про це прямо, а не грай в гру «Здогадайся»!

Я розсміялася. Хоч Принцесі на вигляд було й років п’ять-шість, але дуже розумна для свого віку.

— Чого смієшся? Я серйозно тобі кажу! — Нахмурила брови дівчинка.

— Вірю - вірю! — Я підняла руки догори показуючи жест «здаюся». — Просто ти дуже мила.

— Я знаю, дякую

— А купити що? З підтримкою наче розібралась.

— Купи собі той клятий Preangls! Ти купувала його тільки, коли мешкала в Англії, а зараз чого економиш на собі? Захотіла смачненьке чи ще щось, можеш собі то дозволити, то візьми й купи! А то як для інших, так аж бігом купуєш, а на себе грошей шкода. Життів у тебе скільки?

— Одне. — З посмішкою відповіла їй я.

— Саме так! Так перестань тоді жити так, наче у тебе є запасне життя. Ти неймовірна! Цінуй це! І перестань тільки купувати гарні блокноти та жаліти писати в них! Вони для цього і створенні — пиши! А то мені боляче тоді, і я тут одна без дорослих та підтримки сумую!

* * *

Ми так проговорили довго. Принцеса робила мені настанови, а я уважно слухала. Погралась трохи з оленем Драконом і говорила купу компліментів та слів підтримки своїй внутрішній дитині. Хоч вона і маленька, але до біса права.

Зараз вже пройшло багато часу після цієї розмови. Чи змінилось щось? Ще і як змінилося! Я почала любити себе. Любити без причин. Для цього причини не потрібні. Я почала цінувати себе та поважати. Поставила себе на перше місце у своєму житті. Почала розвиватися, навчатися, більше писати та заявляти про себе, а не писати для себе і чекати, що хтось якимось чином дізнається про мене і запропонує видати книгу. Звісно, книгу ще не видала, але впевнено крокую до своєї мрії.

Покохавши себе, я зустріла прекрасного чоловіка з яким побудувала сім’ю. Зустріла гарну подругу, якій зі мною цікаво, тому що я - це я. З’являється все більше знайомих. Написала собі список мрій від маленької й до найбільшої та потроху виконую їх. Я нарешті відчуваю себе щасливою, не дивлячись на події, які відбуваються навкруги.

* * *

Присвячується моєму улюбленому дяді Славіку, якого не стало 23-го грудня 2023 року. Я сумую за тобою.