Другий день йде сніг

Другий день йде сніг

Останні дні осені. В саду запах гнилого листя та холодна сирість дерев.

Навколишній світ наче впав у безвихідь й вже декілька днів тонув в безперервній мряці дощу. За вікном мертва сусідня хата. Вона споглядає за мною темним проваллям вікон. Той погляд тривожить й навіть трохи лякає. Чомусь раніше не помічав цього, а от сьогодні щось не так. Вулиця як пустка й тільки десь, біля самого лісу є ще один живий будинок. Там мешкає дід Фомич. Хати як тіні минулого

з обваленими комининами

губляться в порослі вишняка, а інші, хоч і доглянуті, стоять німими склепами до наступного літа – чекають дачників. Цей настрій. Його навіює ліс й тільки він знає що то за туга.

Передчуття. Ось що мене тривожить. Воно наповнює хату й никає по темним куткам. Я ж чекаю. Чого? Не знаю, але ж таки відчуваю: щось трапилось.

Подзвонив дружині, все гаразд, діти, онуки – все добре. Начебто заспокоївся. Але ж тривога не йшла.

За вікном сіра пелена. Десь там за парканом губиться ліс. Жде, чи не захочу загубитися і я. Ні, не цього разу. В грубці, про щось своє, тужливо гуде вогонь. А мерехтіння тіней з напівприкритих дверцят піддувала навіюють спомини далекої юності.

На пам'ять прийшов сон минулої ночі: мій друг юності, давно померлий, прийшов до мене, й ми з ним знову гуляли з дівчатами, жартували.

Пізній вечір. Дзвінок. Дивно. Так пізно? Слухаю.

Вона померла. Вона померла цього дня. Так, я знав, що вона помирає, і в останній телефонній розмові зі мною вона ще сподівалася дожити до весни.

"Як же так? - говорила вона, - ну хай би й у сімдесят, ще б хоч кілька років... Але я розумію, що скоро піду."

Говорила спокійно, і я дивувався її мужності. Знала, що настав її час. Вона не відчувала страху, тільки жалкувала, що їй так мало залишилось.

Як виявляється мало у нас часу, як швидко він плине: йде від нас безтурботним дитинством, де кожен день вічність, йде яскравою юністю та першою закоханістю, йде надіями й планами випускного вечора, а далі думки там, у дорослому житті.

Пам'ятаю наші зустрічі, побачення. Юність безтурботна та непостійна. Я часто легковажно закохувався то в одну то в іншу дівчину, а в перервах повертався до неї. А вона напевне чекала бо, як зрозумів пізніше, кохала мене, й багато років ні з ким не зустрічалась. Вже всі подруги повиходили заміж, народили дітей, а вона чекала. Й тільки після того, як молодість зосталася в минулому, а я вже вдруге побрався в шлюбі з іншою, й ростив дітей, вона зійшлась з якимсь чоловіком й мала коротке щастя, бо невдовзі він помер. Вже тоді в мені щось застигло важким тягарем вини перед нею.

Ми з нею загубилися. Бачились рідко, лише на зустрічах однокласників. Остання зустріч була кілька років тому. В той день ми безтурботно розважалися, згадували юнацьке минуле. Життю здавалось не буде кінця.

Зараз ніч. Вийшов на вулицю. Щось змінилось. Стало тихо. Я не відразу помітив що йде сніг і тільки тоді, коли на обличчя потрапили перші сніжинки, раптом побачив, як з неба плавно опускаються тисячі осяяних пір'їнок. Все навколо завмерло, тільки повільне сходження небесних посланців.

У цьому було щось урочисте й величне. На моїх очах мінялась природа.

Здавалося б, позбавлені життя дерева повільно оживали. Природу, змучену похмурою сирістю осені, як турботлива мама, вкривав білою чарівною ковдрою сніг. Навколо стало світло неначе вернувся день. Молочна імла витіснила смуток. Природа готувалася до довгого сну, щоб ожити весною зеленим буянням трав, чарівним вісником народження життя.

Я вдивлявся в небо заповнене міріадами сніжинок й розумів що вона прощається зі мною. Прощається оцим снігом, що несе життя. Й мені враз стало легко, відчуття вини відійшло. Життя йде незалежно від наших здобутків та втрат, воно як річка велична й самодостатня буде вічно текти в просторах часу, а ми лиш її частина. Ми не зникаєм в безвість. То ж кожної весни виринаєм на поверхність й колись знову будем разом плисти новим життям.

Ми втрачаємо близьких та знайомих, їх поглинає ріка життя, але я впевнений, що вони повертаються до нас метеликом спекотного літа або сніжинкою що падає морозної зими, нагадуючи нам про себе. Моє обличчя покривається сніжинками. Вони тануть сльозами прощання.

Другий день йде сніг.