УКРАЇНІ – 30. ЩО ДАЛІ?

З вікна тридцятого поверху відкривається гарний краєвид. Здається, що з такої висоти видно цілий Всесвіт. Мільярди віконець, що світять в небесах. Мільярди галактик. Безкінечність. Вона йшла довго… Сходинка за сходинкою… Вона втомилась. Біля вікна стоїть люстерко. Вона поглядає в нього. Вона ще така молода. Усе життя ще попереду. З панорамного вікна відкривається широка перспектива. Видно зоряне небо, яке спирається на кришталеві колони хмарочосів, осяяних світлом майбутнього. Видно хмари, що пливуть унизу, нагадуючи про залишену позаду темряву ночі, про буревії минулого. Минулого, яке не повернеться. Вона розсталась з тим, кого не любила. Спільних дітей, як і кохання, у пари не було. Намагались розстатися друзями, але не вийшло. Тепер вона вільна, але самотня. Їй всього тридцять. Вона присіла відпочити на рубежі… Між небом і землею… Куди тепер: вниз чи вгору?

Хто не має минулого, не має і майбутнього. Останні роки ця фраза вкрай активно звучить в українському суспільстві. Але це не зовсім так. Майбутнього немає якраз в тих, хто живе виключно минулим. Суспільства, які ідеалізують минуле та зациклюються на власній історичній величі, або зупиняються в розвитку, або вироджуються. І тому є багато прикладів. До того ж відродження історії створює багато конфліктів як всередині суспільства, так і з західними державами. За ці 30 років ми відродили свою національну ідентичність. Ми вже знаємо хто ми. Подальше копирсання в минулому не несе нічого хорошого. Досить оглядатися назад, час поглянути вперед. І це і є перший пункт плану побудови нашого успішного завтра – перестати жити вчорашнім днем. Так, наше сьогодення далеко не ідеал, але це не привід сумувати за минулим. Час не можна повернути назад. А неідеальне сьогодні має стати тригером розвитку нашої країни. Держави, де населення задоволене своїм життям в достатку і ситості, бояться змін і розвиваються дуже повільно. Прикладом цього є ті ж скандинавські країни. Але немає нічого гіршого, ніж таке зафармалінене існування. Тож з нашою соціально-економічною ситуацією нам ще пощастило, головне правильно нею скористатись. Тож пункт другий – не боятись змін та інновацій. Зміни все одно необхідні. А будь-які зміни – це шанс спробувати щось, чого ще ніде не було впроваджено. Тож пункт третій – не боятись бути попереду. Багато хто в сучасному українському суспільстві у відповідь на ініціативу з встановлення електронної демократії чи переходу на криптовалюту каже: «Куди ви поперед паровоза, ми тут шо, самі розумні?». Така думка в основі хибна. Європейські країни не впроваджують певні новації не через їх нерентабельність чи свій недостатній розвиток, а через страх змін і відсутність гострої потреби в реформах. Ми якраз та країна, яка легко може впровадити прогресивну новацію в себе раніше від всього світу і ділитися своїм досвідом. Найбільше прогресивних інновацій, що потім поширюються по всьому ЄС, впроваджується в Польщі, Чехії та країнах Балтії. Тож для впровадження чогось принципово нового не треба бути найрозвиненішою та найуспішнішою країною планети. Але для того, щоб стати країною інновацій, мало невдоволеності сьогоденням, необхідна також широка свобода наукової та підприємницької діяльності. Тож четвертий пункт плану побудови нашого успішного завтра – робити ставку на свободу. В Європі діє багато етичних обмежень на наукові дослідження, а також екологічні обмеження на ведення підприємницької діяльності. Але в Україні майбутнього цих обмежень не має бути. Тоді науково-дослідницькі центри, заводи та фабрики будуть розміщуватися на території України. Таким чином, Україна стане країною нових технологій та безкінечних бізнес-можливостей. І хоч само по собі, без наших зусиль, світле завтра не настане, сам час допомагає нам. Глобальне потепління не планує зупинятись, клімат змінюється. Але є в цьому не тільки мінуси, але й плюси, особливо для України. В недалекому майбутньому на наших землях ростиме не тільки пшениця, картопля і кукурудза, а й цукрова тростина, фінікові пальми. Ми зможемо збирати по 2-3 врожаї на рік. А якщо повністю перейдемо з присадибного господарства на великі агропідприємства, будемо застосовувати технології генетичної інженерії та штучної меліорації, то наша земля прогодує весь світ. Але, хоч первинний сектор завжди займатиме значну долю нашої економіки, майбутнє не в селах, а в містах. Тож пункт п’ятий – відхід від сільського способу життя і створення української міської культури. Впродовж майже всієї історії жителі України були намертво прив’язані до земельного наділу та марнували життя на тяжку фізичну працю в селах. Досить! Майбутнє всього світу за міським способом життя. На присадибному господарстві ефективну економіку збудувати неможливо, а для максимальної успішності суспільства потрібен максимально різноплановий розвиток кожної особистості, що можливий лише за нормальної освіти, якісної медицини, доступу до культурного середовища, що в свою чергу можливо лише в міському середовищі. Чим вище автоматизація сільського господарства, тим воно ефективніше, тому ефективна економіка не вимагає від населення постійно проживати в селах. При розвитку міст ставку треба робити не тільки на мегаполіси, але й на невеликі міста. Вони мають перетворитися з великих сіл на комфортні компактні міста з розвиненою інфраструктурою. При цьому замало просто переселитись в міста. Нам необхідно створити сучасну українську міську культуру, яка має бути еволюційним продовженням класичної української культури, адаптованої під урбаністичне середовище. Нам потрібно розвивати нову українську літературу, яка вивчатиметься в школах, знімати якісне кіно, не боятися відходити від старого і пробувати нове. Так, важко відмовлятися від присадибного господарства на користь агрохолдингів. Важко розвивати культуру, рубаючи старі дерева, щоб проросли молоді паростки. Важко проводити реформи, що дадуть зелене світло для розвитку бізнесу. Важко боротися з корупцією. Важко підніматися по сходам вгору. Легше стрибнути вниз, до землі. Земля ж прогодує? Якби ж то. Ми вже забули, що там, у минулому, по той бік туманної завіси. Нема там жодної козацької волі. Там неволя. Тяжко відірватись від села, тяжко впроваджувати новації, та все ж не так тяжко, як рабське ярмо, не так тяжко, як невільницькі кайдани. Наш народ віками носив у душі крила, щоб зараз злетіти, але, на жаль, ми також носимо в душі кайдани – спадок імперії, що заважає нам розвиватись. Важко бути вільним, та ще важче бути рабом. Є один шлях – уперед, до зірок. А шлях до зірок завжди тернистий.

Отже, в нас є можливість жити по-старому, боятися інновацій, рівнятися на інших, вслід за Європою вводити екологічні обмеження, триматися за сільський спосіб життя, жити вчорашнім днем і врешті-решт зупинитися в розвитку. Тоді нас чекає занепад і, скоріш за все, втрата незалежності. Але ми можемо піти іншим шляхом – шляхом кардинальних змін. Цей шлях важчий. Цей шлях небезпечніший. Але це наш шанс на світле майбутнє. Якщо ми скористаємося цим шансом, значить здобуття незалежності не було марним. А якщо ні, ми станемо черговим негативним прикладом для наших нащадків, що відроджуватимуть незалежність нашої держави. Таким собі скелетом-дороговказом, що вказує шлях до скарбів, до яких сам не зміг дістатися. Прикро, якщо така вона, доля молодої тридцятирічної України. Прикро, якщо ми знову змарнуємо шанс. Вже так далеко від землі. Ще так далеко до неба. Тридцятий поверх. Рубіж. Вибір. Шанс. Вона підвелась на ноги. Вона стоїть над прірвою… На межі… Між небом і землею… Між минулим і майбутнім… Зараз! Все вирішується зараз.

24.08.2021