Подорож в дитинство

Коли вщухає день і настає ніч, приходить тиша й тоді здається, що звичний нам світ зостався десь там, за сутінками минулого вечора. Натомість приходить інший, майже забутий, щемливий. Його можна відчути на грані сну лише одну коротку мить серед тиші безлюдного хутора.

Сьогодні тиха ніч. За вікном морозне повітря тверде й в'язке, а сніг відсвічує блиском віконного світла. Навкруги заметені снігом ліси та декілька хат покинутих до весни. Мій дім, то мій прихисток, пригортає мене теплом улюбленої печі. Дерев'яні стіни пахнуть воском і затишком. Я ж чекаю свою приятельку, тишу. Вона завжди приходить в от такі нерухомі морозні ночі й тоді звуки навколишнього світу щезають й приходять інші, давно забуті. Заплющую очі. Полишаю думки. Чекаю...

***

Глибока осінь. Десь за полем тільки-но зарожевів небокрай. Село прокидається й відразу наповнюється криками півнів та ревом голодних корів, що очікують на ранкову дойку. Ми з братом Вовчиком йдемо до садка. Я старший тож веду його за руку. На губах смак парного молока – мама напоїла перед виходом. Воно тепле й солодке, пахне сіном. Йдемо повільно. Куди поспішати? В садку виховательки вредні та ще й під замком сидіти весь день. Настрій такий собі. А яким йому бути коли тебе ще поночі, стягують з теплої печі. І ніякі "Ой мамко, ще хоч хвилинку" не діють. От так, ще напівсонного випихають з хати. Мовчки бредемо. Садок у центрі села у колишньому маєтку поміщика, великий цегляний будинок на чотири веранди. Навколо алеї вікових каштанів, а ще улюблене місце наших забав – ставок. Про нього й заговорив братик.

— Стась, чуєш. А давай скупаймось?

— Та ні, холодно, замерзнемо.

Та братика вже понесло. Йде й канючить, просить. "А чого – подумав я – ходімо."

Вода холодна, поплескавши долонею, роздумав я купатися, але брат, той ще циганок, так ми його всі за смаглявість прозвали, швидко роздягнувся і з розгону в воду. Вискочив тремтячий, але герой, одягнувся і до садка. Біжемо наввипередки. Сміємось. День почався вдало.

***

Картинки міняються. Ось мені, вже, мабуть, років сім. Спекотне літо. Алеї каштанів. Кажуть, їх посадили сто років тому. Навколо степ, а тут поміщик утворив оазис: каштани та невеликий сосновий лісок біля самого садка. Тягне мене до тих сосен. Високі такі, гладенькі.

Лапаті гілки з часом висохли, відпали й тільки верхівки, величезною парасолькою, створюють химерні острови зелені біля самого неба. Там гніздяться граки. Їх величезні зграї весь день кружляють чорним хмаровинням над полями.

Я дуже люблю лазити по деревах, але то звичайні вишні, яблуні, будь-який малюк здужає, а тут ось вона – висота!

Одного разу я наважуюсь і, босоніж, щоб не ковзати по гладкому стовбуру поліз на дерево. Вниз не дивлюсь – лячно. Моя мета там, вгорі, де царство гнізд, біля самого неба. Страшно. Обіймаю жорсткий стовбур руками й ногами, притискаюсь щокою, аби тільки не впасти, не сковзнути вниз.

Аж ось і вона, перша гілка. Пташенят немає. Кінець літа. Гнізда, як пиріг, товстим шаром покривають гілля. Зручно вмощуюсь, лягаю й дивлюсь на хмари. Вони майже поряд, пливуть у блакитному морі й кожна

обрисами нагадує мені невідому казкову істоту. Серед них пливу і я. Непомітно сутінками прийшов вечір. Пора спускатися. Та от тільки один погляд униз і страх паралізує. Руки, ноги стають ватними, а тіло в'яже слабкість. Куди вже там спускатися? Внизу гуляють люди. Вихідний. Звати на допомогу ніяк не можна – засміють. Так і сидів до вечора, поки стемніло. Темрява приховала висоту,

тож погляд вниз уже не лякав і я, поспішаючи та обдираючи руки, ковзнув униз. Побіг додому. Я пишався своїм подвигом.

***

То були мої перші зимові канікули. Я біля вікна, дивлюсь як падає сніг.

Сумую. Смуток вже третій день не відпускає. А всьому виною ангіна. Ось попало ж саме мені провалитися під лід. Тепер от хворію. Як же так? Адже канікули ось-ось закінчаться. Хлопці ще зранку на гірці, а мені кип'яченим молоком давитися. А мамка не розуміє, каже, буквар повторюй, улітку, мовляв, нагуляєшся. А що літо, там і днів не порахувати. Та й що тим літом? Ну нехай в ставку скупатись та до совхозного саду за яблуками, хоч і лячно, бо у сторожа берданка. Хлопці кажуть сіллю заряджена, але хто його знає, дід злющий, може й дробом пальнути. Ну, а зимою інша справа: і з гірки на санках, і ковзани на ставку. А ще у відлигу сніжну фортецю збудувати та у війну пограти.

От і пограли! Наташка все слідом йшла, лякала, мовляв, лід тонкий не ходіть, провалитесь. Наврочила! От же вперта яка, грала б з дівчатами, так ні, все слідом ходить. Ну і нехай.

Згадав перший день у школі: шум, гам, парти розбирають, сваряться. А я одразу сів біля вікна, якомога далі від учительки, та й байдуже, хто там з ким сяде. Василю місце біля себе зайняв і чекав. Ось тоді й підійшла вона, косиці граблями, обличчя в ластовинні, хитре таке й відразу за щоки вхопила, залепетала: «Ой який гарненький хлопчик»! Мало не зганьбила, добре що шумно в класі — не почув ніхто. А вона ще й хитро так підморгнула і до дівчат шепотітися. Дивляться на мене, сміються, пирскають. А я, що маленький, за щоки мене щипати? Ось з того часу й ходить за мною: то допоможи, бо портфель важкий, то парту пересунь. А хлопці помітили, дражнять. Ну та нехай дражнять, вона дівчина хороша, ось тільки водитися з нею соромно, я ж хлопець, а не якесь дівчисько.

От і того дня, помітила, що ми з хлопцями на ставок йдемо й слідом. Йде та все про лід крихкий товкмачить, а того не розуміє, що нам такий і потрібен, по міцному хто хочеш пройде, а ти спробуй коли гнеться та тріщить!

Отож, прийшли ми до ставка, спробували кригу, й направду – крок зробиш, павутинням туманиться, тріщинами стріляє – красота!

Хутенько ковзани до валянків приторочили й погнали на перегонки, хто швидше, а лід навздогін прогинається, лопається, ось-ось обвалиться, але куди йому за нами. А якби я ковзаном в очеретів кущ не влучив, то й не було б нічого. І то, впав і встав би, подумаєш! Та тільки Василь, лоб здоровий услід пер і на мене з розгону ляпнувся аж кістки хруснули, ну а за ним Мишко, вирішив у малу купу зіграти, гад такий, а потім інші підтяглися. Їм то що, вони зверху, а лід, і не витримав, обвалився.

Наташка розповідала потім, мовляв, відкотилися хлопці

на сторони, а тебе немає, тільки ополонка паром йде.

Ох і кричала вона, Василь казав що пів села збіглося. А чого лякатися, ми ж біля берега, там глибина до пояса.

Та я ж не слабак, хоч і води ковтнув трохи, винирнув і давай дертися. Та лід тонкий, ламається, вибратись не можу, вже й валянки в муляці загубив. Добре що Василь дрючка подав, витяг.

Мамка звичайно налаяла, а татко ще й ремня дав, задниця й досі болить. А ще валянки шкода, там в багнюці втопилися. Ну а я хворію. Ех, а хлопці, напевно, давно вже на гірці. Вовчик он зранку санки потяг до ферми. Там ковзанку викатали, несе аж до греблі. Василь був сьогодні, але не на довго – балакає, а очима у вікно, на греблю.

А вчора Наташка заходила, яблука принесла, смачні такі, мабуть, не можна мені поки що, горло болить.

Тож мені тільки й забави, що у вікно дивитися. Мамка з татом в школі, коли ще вернуться, а Вовчик гад, брат називається, на гірці зараз. Весело йому.

Мамка каже поп'єш гарячого молока, і ангіна пройде. Так я вже третій день з тим молоком, а горло все одно болить!

І від букваря вже нудить: мама мила раму, тьху на ту раму, ось нехай і миє, мені й так нудно. Аж плакати хочеться.

Скоро знову до школи, а там і зима скінчиться. Не щастить мені!"

А день вже зійшов на вечір, й від того образа на хлопців, на себе і навіть на Наталку накотилась, навіть сльозу видавила. Їм он добре на гірці, а мені тут хворій. Сумно. Ще один день канікул минув, і знову без мене.

***

Тиша відступала й мене наповнило щемливе відчуття туги за тою щасливою,

безтурботною порою великих дерев і нескінченно довгих днів. Життя, в тому далекому 61-му році тільки починалось й здавалось буде нескінченим. З того часу пройшло багато років, надто багато. З кожним роком час пришвидшувався, мчався швидким гірським потоком де все швидше і швидше. змінювались, відходили в минуле краєвиди життя.

Зараз, іноді, приходить тиша, виносить на берег і я знову переживаю майже забуті вічуття безтурботності й радості від пізнання зовсім простих, але дуже важливих речей.

Тиша стихає, відходить, губиться в грайливих тінях майже догорілих дров. Засинаю й нові образи вже чекають мене на порозі сну.