"Емі, моя прекрасна Емі" (від Емілі)

Знову, знову вона посварилася з матір'ю, знову почула ненависть у спину, знову вдала байдужість, знову не зробила так само, як і вона, знову втекла, не винісши це пекло далі.

Це "знову" не давало спокою дівчині. Така буденна реальність була особистим пеклом для неї. Її фантазії стали єдиним, хоч і дуже ненадійним, вже зламаним цією сумішшю смертельних і пустельних одночасно емоцій, прихистком в цій жахливій історії.

-Емілі!

-Емілі! Ти знову сховалася у шафі?–чула вона щоразу, намагаючись забути цю жахливу реальність і залишитись у фантазіях, ніби це взагалі її врятувало б, коли в матері в руках з'являвся прозорий, повний спирту і болюче нагадуючий побої стакан. А удари рук з ядуче-кислотним і, ніби перманентним, лаком, ніколи не були хоч трохи пощадливими, ніколи.

Вже на вулиці Емілі наздогнала істерика. Голова стала роєм для сотень думок, які так довго ховалися у підсвідомості, що вже не були схожі на колишніх себе за рівнем болючості. Чому?

Як знайти рятунок? Чи вона комусь потрібна? Ці сотні питань вже не давали спокою дівчині.

Їх раптова поява, після стількох місяців намагання про них забути, вбивала її. Щосльози , щоруху губи, щоразу при якійсь зміні в її положенні, страждання не давали їй спокою.

А якщо втекти звідси назавжди? Не бачити цих таких огидних, байдужо-набридлих обличь людей, які навіть не намагалися їй допомогти. Ніби вона нікому не потрібна, неважлива та ніколи не зверне їх увагу на себе, недостойну, низьку, дріб'язок не для їх контролюючого ока.

В ось таких, трагічних для будь-якої дитини, роздумах Емілі дійшла до краю відомої їй місцевості. Далі – закинуте поселення, або ж "заброшки", як кажуть у них у будинках.

За місцевими страшинками саме тут водиться величезна кількість привидів, але, коли в тебе вдома не випускає з рук стакан алкоголю один з батьків, то привиди лише історія, яка здається химерою. Такою мрійливою і недосяжною примарею. Дорога між будівель нагадувала шлях з фільмів жахів про парки атракціонів, солодку вату та усмішки, повселюдні усмішки. Ноги несли Емілі до слоника, керамічного, все ще на диво цілого.

В голові промайнула думка: "Він навіює спогади. Спогади, що стали останньою краплею надії після смерті батька". Саме після його смерті мати почала пити, саме ця кончина стала каталізатором для зникнення щастя у родині на ці важкі вісім років, саме цей парк – останнє місце прогулянки батька з дітьми. Його могила була прикрашена ніжно-біло-червоними трояндами, як та солодка вата з рожевішими, ніж зазвичай, пелюстками з ниточок солодкої суміші.

Раптом ззаду вона відчула вітерець, який поніс листя ближче до входу в парк.

"Нічого дивного", - подумала вона. В цій місцевості вітер був чимось звичайним, тим, що ніколи не зникає, а лише причаюється, чекаючи відповідного моменту появи якоїсь самотньої душі, яка зі своєї необережності зайшла в парк, який, за легендами, повний привидів і примар.

З однієї з будівель почали доноситися дивні звуки, які нагадували чиєсь існування, яке було ще якийсь час назад. Дівчина вирішила перевірити, може там і справді хтось є? Зайшовши туди, Емілі побачила доволі нову і чисту кімнату, що достатньо незвично для цього місця, де ніхто офіційно не живе. Але вона знала, що офіційне не завжди відображає реальність. Служби ніколи не помічали її родину, якби вона не намагалася звернути на це увагу. Офіційно у неї все добре: гарний дім, забезпечені всі умови для освіти і... живий брат. А насправді, замість будинку – кімнати повні старих меблів і якогось мотлоху, замість хорошої, або хоча б прийнятної, освіти – намагання отримати все можливе з того, що вона може, а брат.. брат помер від маминих рук. Той останній для нього удар скляною пляшкою по голові вбив її єдину підтримку у цьому світі.

Врешті, до кімнати збоку зайшла дівчинка, схожа на її однокласниць, на місці яких хотіла б вона опинитися.

-Привіт, я Шеллі! — раптом промовила дівчина.

-Привіт, мене звати Емі... – назвала Емілі нікому не відоме ім'я, яке ніби стерло її минуле, що було всюди невидимим слідом за її особистістю.

-Ти... як сюди зайшла? – трохи боязко запитала Шел.

- А це повинно бути складно? Двері були… відчинені... – трохи заїкаючись, спитала дівчина.

-Ні-ні, просто забуть те, що я сказала…

Ці слова стали останніми, які вона почула від тієї загадкової Шеллі.

Після цього настала темрява. Ядуче-болюча, нестерпна як смерть. Полонена болем, стражданням і жахом, дівчина просто завмерла. Просто завмерла…

Якби очі не наповнювалися сльозами, біль не зникав.

‘’Емілі’’. Те ім’я. Минуле, яке більше не стосувалося її. Щоденне пекло. Парк. Слоник з порцеляни. Тато. Вісім років страждань. Троянди схожі на солодку вату. І... брат. Тепер це не вона. ‘’Емі’’. Нова сторінка. Нове життя. Пластикове, лялькове, безбарвне. Але болючо-прекрасне. Мрійливе і страсне. Вона тепер з Шеллі. Знову. Але це вже ніколи не скінчиться. Це те, чого вона так бажала, збулося. Емілі стала Емі. Мрія стала реальністю. Нещастя закінчилося. І життя змінилося знову. Але тепер вона щаслива. Як ніколи. Як не було після появи нової могили вісім років тому.

Шеллі, та випадкова дівчина в парку, повернула життя в Емілі. Показала посмішку. Таку рідкісну і чарівну, що повертає опору, розбиту на тисячу шматочків, настільки близьку до смерті, що та стоїть на краєчку прірви.

Тому початок життя з Шеллі здався їй раєм, до якого вона так довго йшла.