Легенда про Меланку

Як тільки зима загубилася посірілим снігом в лісовій хащі, а річка скинула льодову ковдру, на самому її дні, в глибокому виру, від солодкого сну, прокинулась русалка. Вже багато років довгий зимовий сон був для неї просвітком від розпачу та образи в які ввела себе багато років тому. У тому зимовому сні вона насолоджувалась ніжними обіймами коханого у затишному вишняку за хатою. Там у мерехтливому місячному сяйві він так лагідно поцілунками вбирав, що тремтіло серденько та мліло тіло.

Згадувала, як кожного дня вертаючись з поля, летіла мов пташка, щоби встигнути до темної скотину впорати та й до милого Гриця в сад вийти. А там вже під зорями він чекав, серденько грів. Навкруги пахучі трави вколисував вітер та обійми милого до ранку. А з першими півнями до хати бігла та на двері воду лляла, щоб не рипіли й, крадучись, навшпиньках по хаті йшла, щоб матінку не збудити. А мати не спала, та і її не сварила. Свою молодість згадувала. Та тільки подумки зітхала, бо нерівню дочка собі в любчики взяла. "А мо' й змилується Боженька та й сватів діждуся." - надією себе вколисувала та й зітхаючи засинала.

То хіба ж хто знає де його лихо вхопить? Адже долю свою кожен має. І тільки їй знати навіщо той вісник лиха, ворон, над хатою весь день кружляв й так тужливо каркав.

"То біда до нас йде,"– печалилась журбою мати.

От тільки Меланка біди не чула: скотину напувала та на вечір чекала, пісні співала:

"Під стріхою ластівки, ластівки.

Щастям дівочим, звабили, звабили.

Кохання жаданого принесли, принесли.

Любощам гніздечко завели, завели."

А в матері неспокій на душі мається тож

просить Меланку:

– Ой не ходи доню на вечір з любчиком стояти, серце мені біду віщує.

— Та що, ви, мамко. Він кохає мене. Про яку біду кажете? не хотіла слухати Меланка.

А в той час Гриць батька вмовляв сватів до Меланки заслати. Та невблаганний батько, бо заможню родину для сина знайшов. То вже й домовився. Не міг Гриць проти батькової волі піти. Тож йшов до вишняку понурий неначе чорну хмару ніс. Вгледіла Меланка, злякалася:

– Ой, любчику мій, що сталося? Лице твоє потемніло. Чи недуг який в тебе вбрався?

– Вибачай, моя ластівка. Лиху звістку несу, то й ледь тримаюся, відчай душить мене.

– Що за звістка, любчику?

– А та, що не має більше волі нам кохатися. Батько силує сватів до іншої надсилати. Тож не буде нам с тобою щастя. Довіку нам в розлуці бути.

– Любчику мій, як же мені тепер жити без кохання твого?

– Не плач голубонько, змиритися треба, нема нам долі одної.

Від тих слів скам'яніли дерева, захмарився місяць, і тільки вітер сумом листя вколисував та пісню для Гриця співав:

"Не вберіг ти милий любоньку,

Тож довіку житимеш спомином.

Спомином кохання першого.

Сивиною щастя втратного."

Обійнявшись стояли й туман журбою їх омивав. Ще казав щось Гриць про долю їх порізну та Меланка не слухала. Душа в неї вигоріла та й попелом над вишнями розвіялась.

– Прощавай моя люба. В останнє Гриць вклонився тай за мить потонув у тумані.

– Ох лю-ю-бчи-и-ку — вслід Меланка стогнала. Куди мені тепер без тебе? Ой мамко, що ж мені робити? Казали ж ви, що багаті вони, не рівня нам. Та не слухала я.

"Ой де ж ті ластівки, ластівки

Що щастя принесли, та й пішли.

Змусили мене плакати, плакати.

Долю мою прокляли, прокляли."

Підкосилися ноги в Меланки, на коліна впала, думки не зібрала, себе не чула, світу не бачила. Образа на світ білий затьмарила, в душі поселилася, та й панувала. То вже й себе не пам'ятала, тільки слова пошепки на губах гіркотою танули: «Ой що ж ти любий зі мною зробив? Навіщо серце покраяв? Навіщо мою взяв та й не повернув. То нащо мені життя таке?»

Забилося, захлинулося відчаєм серденько. Себе не зчула, як до річки бігла. Бігла, дороги не знала, ноги до крові збивала. Та й тільки місяць заплакав як у воду ввійшла.

Верби ж коси водою мочили жалобну пісню вслід співали.

“Побігла за верби до річеньки.

Там на дні виру, глибоко,

Прийняла темна вода Дівоньку.

Заховала скривджену доленьку."

То ж тепер поступово, відходячи від сну, вона згадувала що немає в неї любого Гриця, що весілля не буде і що долю свою знайшла на дні виру в річці темній. Тож тепер пробудженню противилась, щоб у сні ще хоч хвильку з коханим побути та горя не знати. Але тепло весни збурювало, спати не давало, та й вертало до гіркої долі.

"Плаче, плаче вербонька з берега,

Там у виру водному, темному,

Покинула свою матінку, матінку,

Опалена кривдою дівонька."

 Ось, ось настане спекотне літо і до річки під вечір молодь прийде прохолодою тішитись. І знов серед них буде той, що на нього схожий. Тож втримати себе не зможе, та потягне його до виру та й згубить. А потім довгої осени себе та його приплакуватиме, і не буде їй спокою. А прийде наступне літо і вона знову шукатиме.

 "Ой як холодно дівоньці, дівоньці,

Все блукає її душенька в глибині, глибині.

Там у виру темному, поночі, поночі.

Мається серденько скривджене, скривджене."

 Час непомітно лине і на березі вже гамірливі гурти, веселий сміх, жарти. Там, як завжди, в затишку кущів, любчики шукають кохання. А вона ревниво спостерігала, а потім лютувала, лякала і довго, довго себе оплакувала.

Пройшли роки, постаріли верби й коси довгі в воду склали, очеретом берег поріс. В той день осінь опалим листям річку вкрила й навкруги тиша панувала. До берега старенький дідусь прийшов. Став під вербою, та й став плакати, на воду дивитися. Русалка в очереті ховалася, дивилася, дивувалася, хто ж то так горем мається. Аж раптом чує:

– Прости мене Меланко, винен я. Згубив тебе та й сам щастя не взнав. Вибач любонько, втратив я кохання наше. Прощення душа моя просить, винен я. Кохаю тебе  й усе  віддав би, щоб повернути, та час не вернеш. Прощавай. Сказав, та й розтанув у темряві.

Окам'яніла русалка від мови його. Образа знову гіркотою душила. Й чого б хотіла зараз так Гриця до виру прибрати де б горювати разом. "Що ж ти любчику мене в нещастя вкинув, а сам свого щастя й не мав. Гірка твоя доля, бо гірше й моєї винуватим бути."  Й пірнула до виру, сховалася, зиму чекала, сном відрадитися.

Йшли роки, зима за зимою та кожного літа русалка Гриця виглядала, та не йшов він. Аж якось одного теплого літнього дня почула вона веселий дитячий сміх, тож обережно підкравшись очеретом до берега, побачила дітей, хлопчика та дівчинку. Вони сиділи на рибацькому місточку й ногами каламутили воду. Дівчинка замріяно дивилась на протилежний берег, а хлопчик не зводив з неї захопленого погляду. Аж раптом немов підштовхуваний кимось, поцілував її похапцем і швидко відхилився злякавшись гніву її. Та дівчинка не розсердилась, тільки мрійливо посміхалась. Тож хлопчина посміливішав і запитав чи прийде вона сюди завтра під вечір. На що дівчинка, не відриваючи погляду від далекого берегу, відповіла, що не знає, може й прийде.

На другий день під вечір русалка чекала в очереті вчорашніх дітей. Цікаво їй, а чи прийде дівчинка. Ось і хлопчик вже прийшов. Довго на березі сидів та на стежку оглядався, й чи не йде дівчинка. А її все не було, й не було. Вже й зовсім стемніло, а хлопчик все чекав.

Русалка підпливла ближче і тихенько прошепотіла:

–Вона не любить тебе.

Хлопчик підскочив, заоглядався, та нікого не побачив. Він стиснув кулачки та звертаючись до річки прокричав:

– А я все одно буду чекати, і завтра, і післязавтра, і завжди!"

І, повернувшись, побіг до стежки. Більше до річки він не приходив.

Минали роки. Русалка на зиму засинала, і як завжди уві сні з Грицем під вишнями кохалася. І знову, як і сотні років тому, пробудження на весні вносило сум'яття в душу її. Виглядала знов Гриця. І не було їй спокою до наступної зими.

Якось літом, русалка почула голоси на березі. Підпливла і ховаючись в очереті побачила літніх чоловіка та жінку. Жінка сиділа на лавочці та замріяно дивилася на протилежний берег. А біля неї стояв чоловік і не зводив з неї закоханого погляду. Русалка не дослухалась до того про що говорили, вона пізнала їх. Це були ті самі: хлопчик і дівчинка. Вірність хлопчика своєму коханню вразили русалку і вона зрозуміла, що весь цей час й вона хотіла до Гриця. От тільки давня образа не давала їй зрозуміти того. І в ту ж мить, камінь образи в її душі розтанув, стало легко, радість переповнила її. Враз, легкий подих вітру сколихнув очерет, а сяйво сонячне осяяло річку. Мить, й душа Меланки полинула в небо, до кохання свого.

 "Ой лечу я ластівкою, зустрічай.

Тебе знайду миленький, зачекай.

Будемо кохатися,

так і знай.

Те що було гіркого,

забувай."

 Чоловік на березі скоріш відчув ніж побачив  зміни над річкою й, подивившись в небо, помітив як запалала нова зірка.

– Глянь, люба, нова зірка зійшла.

– То чиєсь кохання, нарешті зустрілось. – відповіла жінка й подивилась на чоловіка закоханим поглядом.