Іграшкова мишка

Шовкова ноче, снів тремких лілеями

Ти розбудила в серці моїм біль

Атена Пашко

———

Щоразу, як весняний вітер дбайливо грався з її волоссям, вона знала – скоро розквітне блаватний бузок, людей народиться набагато більше, ніж є, а пам’ять про те, що сталося цієї ночі, не вартуватиме ніц. Тож, найкраще, що вона може зробити зараз, це не думати зайвого і торкатися ґудзиків так, ніби шмат м’ятого білого суму ніколи не зачепить тіло, що належить їй і лише їй. Яке щастя ніколи не забувати про це.

***

Напівпрозорі черстві дикі прянощі сходу ніяк не вивітрювались, хоч це було друге прання поспіль і Майя зневірено дивилася на своє відображення, марно шукаючи питань, що не потребували відповідей. Її сорочка бачила більше, ніж варто було бачити і лежала там, де не варто було лежати, а плямка у формі сердечка під останнім ґудзиком іронічно нагадувала кров, але не була нею.

— Все це не насправді, – втішало себе дівча. – Все це просто моя пам’ять, така смішна і сумна водночас. Здається, це ненормально – шкодувати, про те, що сталося, а потім звертатися до себе, ніби усе наснилося. Жити, ось що нормально. Жити, бо це головне. Зрештою, Майє, ти сама цього хочеш, правда?

Багатослівне мовчання дзеркала вкотре зітхнуло у відповідь. Куцої половини її «Я» вистачило б на один келих вина, гарно проведений час із друзями, або ж на власну самість. Завжди цікаво, об що перечепишся наступного разу. Завжди цікаво, про що це життя.

Світ, у якому перебувала Майя сьогодні, сповнений клопотів – за дві години вистава, де грає її подруга Роза, яку вона дуже рідко бачить і яку безмежно любить. Головне, вийти вчасно, не переплутати станції метро, завжди мати при собі відчуття такту, гострого розуму і милозвучності слова. Звісно, до переліченого зовсім не пасує вейп, що палить дівчина і гостре слівце, до якого вона завжди охоча під час браку стресостійкості чи надлишкового захвату, проте їй зараз добре, а всеохопна пустка спадає, наповнюючись хорошим настроєм. «В передчутті нової історії мені серед натовпу не болить» – думає вона в небо. Ще мить, і вона у метрі́.

***

У світі, де перебувала Майя вчора, все починалося добре. Години минали повільно, спостерігаючи за спустошенням склянки рому в її лівиці, а Еллі, з яким вона познайомилася на сайті «Самотнє серце», подзвонив і запропонував стрітися. Він працював терапевтом, погано володів українською і здавався цілком адекватним співрозмовником. І, як би не останній факт, Майя навряд чи б попхалася на здибанку аж під ніч, плюс, за неї хвилюються, отже, все під контролем. Принаймні, станом на зараз, це місто її береже.

— Ну і де мій обіцяний поцілунок? – мовив із темряви низькорослий хтивий парубок, що геть не скидався на образ зі світлин «Самотнього серця», тим паче, не поводився так, як Еллі. Не був ним, але, на жаль, виявився.

— Може, не будемо поспішати, – не трохи знітилася Майя, – твоє «привіт» дуже дивне, Еллі.

— Чому? Ти соромишся?

— Я не соромлюся, просто.. не люблю, коли так, – відреагувала дівчина швидко, наскільки можливо, аби натякнути, що в кавалери так не набиваються. Проте, в Еллі були інші плани. Було схоже на те, що ця ніч уже мертва.

Такі нежиттєздатні, безколірні, шовкові ночі на дотик не виправляються зорями. Їх важко прожити під ковдрою, бо вони кусаються і щипають, що чутно лишень перегук у міжчассі і доторки слів до грудей. Причетність таких ночей теж безбарвна у споминах, позбавлена запаху й довіри, а це завжди страшно. Страшно, коли довіра гупає порцеляною об асфальт, а ти йдеш по уламках і не відчуваєш, як ранишся. Не усвідомлюєш, як страх перетворює тебе на іграшкову мишку, що знає правила гри гірше за кота, в лапах якого мучиться.

Попри це Майя до останнього вірила, що їй ще не раз будуть снитися сни, що всі ночі в Ирії мають життя, просто варто почуватися ліпше, ніж зараз є і жити краще, ніж можеш собі дозволити. А там, чи смерть чи буття, без різниці. Різниця є лише в тому, що далі, адже люди – химерні істоти, їх завжди цікаво пізнавати, і, від зневіри до захвату, шукатися там, де відчуватимеш більше радости. Зостатися там, де є запахи і кольори.

Майя подумає про це зранку, коли добереться домів. Станом на потім, вона гірко згадуватиме, як скаржилася хлопцю, що так нічого й не їла за весь день, а він, хизуючись своїми статками й придбаною квартирою в центрі Ирію, сказав, що жодних питань не буде. Він обов’язково придумає їм вечерю. Як виявилось, під «вечерею», йшлося про придбану ковбасу, хліб та кетчуп в маленькій крамничці неподалік. Тоді вона не знала, що в його світі не важливо, що ти їси. Головне, що ти запиваєш це невимовно вишуканим та смачним Раки́1. Тоді він не знав, що в її світі, їжа на першому побаченні – це про ставлення та гарно проведений час разом. А чи напій дорогий чи дешевий, це вже не так важливо. Принаймні, для неї. Тим паче, тоді.

_____

Раки́1 (тур. Rakı) — міцний алгокольний напій, поширений в Туреччині і вважається турецьким національним міцним напоєм.

***

Вона гірко згадуватиме чимало речей, але зараз, Майя насолоджується перформансом від театру «Sanitas». Їй завжди імпонували камерні незалежні сцени, де глядач почувається причетним, хоче любити мистецтво і робить це – без зайвого патосу та дратуючого лоску, а понадто, дівчині завжди подобалися нові вистави. Тому вона тут сидить підібгавши коліна, і рефлексує «Певності».

Якби її запитали, про що це для неї, Майя беззаперечно сказала б три слова: тілесність, чуйність, і самість. Найглибша тілесність Мар’янської впадини, де пізнаєш себе. Питаєш, чому самотній. Любиш, ненавидиш, виборюєш, мучиш оте «якби», «якщо», «чому», «навіщо», котрого не існує насправді. Тобто так, певності існують, але й існують рішення, що приймає людина. І це також певність, четверта, якщо їй не зрадить пам’ять. А пам’ять у Майї хороша на речі, що дуже їй до душі.

Якби вона не поїхала до Еллі, то не пізнала б його темний бік. Так, насамкінець першої дії, її власна Мар’янська впадина розлетілася на друзки.

***

Уявіть місце, де вам доводиться скніти. Спершу, воно товариське, п’янке і тепле, як квартира з гарним ремонтом на Весняній алеї. Ваша тінь лежить на ліжку, ви не жалкуєте, що опинилися тут, шукаєте в інтер’єрі зачіпку, котра врятує від сумнозвісного і невідворотного, знаходите її і, ненав’зливо, продовжуєте діалог. Практично без зайвих зусиль.

— У спальні моєї матері теж Божа Матір з Ісусом, – зазначила Майя, зробивши ковток Раки́. – Я не можу відвести погляду від цього бісеру, хоч він срібний, а не золотий.

— А ти любиш золото? – докинув Еллі з ванни. – Я його маю теж.

— Краще скажи, чого ти не маєш, – гукнуло дівча. – Я більше довіряю сріблу.

— Хороше питання, – відповів хлопець. – Я ще не маю тебе.

Він зайшов до кімнати. Самовпевнений Еллі, незграбний Еллі, тіло якого невідь-чому тремтіло, було водночас втомленим і випромінювало, здавалося, все відразу: захват від Майї, бажання вдалої ночі, безбарвний сум жестів і владу.

Міжчасся – прозора, цілком зрозуміла річ для хлопця, що виріс поміж двох вір у близькосхідній провінції Укаб й з малку не знав, куди себе вткнути, а як придумав, то став атеїстом, вкрився зсередини шерстю і відростив ікла, вивчивши істини еміграції навідмінно.

— Бо, якщо не знаєш правил, ти поганий гравець, – вмикав ноутбук з футбольним матчем Еллі. – Зараз подивимось, хто кого.

— Так, доволі непогана ідея, хоча мені до вподоби інше, – втрутилась невимушено Майя. – Я люблю бокс, єдиноборства, вірші, – перелічувала вона. – І віскі. «Віскі сауер».

— Цікаво, – не відвів очей від монітору Еллі. – Звучить, ніби хизуєшся.

— Я розумна та й цікавлюся багато чим. Хіба це погано? – вона розвела руками і зачепилася геть за інше. – До прикладу, мені кортить взнати, що в тебе за татуювання під серцем та на передпліччі. Чому вони на івриті?

— זכור תמיד את המוות2, аби я прокидався і знав. І, 3תסלחי לי אמא, аби мене приймали.

— Ого, а чому так? – знітилась дівчина.

— 2:2, що б його! – Еллі ще глибше припав до матчу схвильованим, швидким поглядом. – Можуть, коли хочуть!

Так улюблена збірна зрівняла рахунки з противником, а його права рука торкнула коліно Майї:

— Віриш, тільки ду́рні кажуть, що розумні. І ставлять багато питань. Не роби так, – знав, як краще, Еллі. – До речі, що за «Віскі сауер»?

_____

זכור תמיד את המוות2 ( з івр.) – Завжди пам’ятай про смерть.

3תסלחי לי אמא (з івр.) – Пробач мені, мамо.

— Це смачно, – спокійно сказало дівча. – Спробуй якось, воно того варте.

Уявіть мить, де все, що відбувається довкола, стає пеклом. Спершу, вам міцно стискають горло, потім роздягають і час зупиняється. Все навколо стає холодним, відчуженим та гірким. Весняна алея вкривається інієм, хоча за вікном давно квітень. Стіни не чують ні криків, ні зойків; вони не радять і не спиняють. Тіло тремтить на ліжку; вам прикро, що опинилися тут.

Інтер’єру вже не існує. Увігнута пачка з-під цигарок лежить на підлозі, дивиться на вас мовчки, стверджує сумнозвісне, бачить невідворотнє. Ви губите її у думках і, надокучливо, вимагаєте слова «вибач». А для цього потрібні зусилля. Допоки подібного не стається, Майя втішає себе:

«Я вірю кишеньковим годинникам, хоча їх ніхто не носить»

Поштовх.

«Я вірю паперовим книжкам, хоча мало хто їх читає»

Зойк.

«Я вірю у цигарковий дим, хоч намагаюся кинути»

Поштовх.

«Я вірю у силу, що є Богом»

Ляпас.

«Я вірю всьому на світі, але не зараз»

Страх.

«Я вірю усім, але не тобі»

Кінець.

«Вибач» так і не сталося. Майї боліли груди тупим сірим скнінням, тож, наприкінці пекла, вона запитала:

— Чому тобі було так на мене байдуже?

Самовдоволений Еллі, щасливий Еллі, усміхаючись, їй відповів:

— Ти надто смачна і справжня. Можливо, тому.

***

— Сонце, з тобою все добре? – сіпала Майю за руку подруга. – Як тобі вистава?

— А так, вибач, я думала, – її голос озвався з глибини споминів. – Все добре, і ти, як завше, прекрасна.

— Це все? – здивувалася Роза. – Майє, ти можеш краще.

— Знаєш, я не люблю описувати. Та, зізнаюсь, мені хотілося торкатися ваших тіл. Шкода, що я далеко сиділа, – перечіпалася через хаос думок Майя, аби зліпити захват. – Курче, це справді був достобіса пластичний перформанс!

Вітер поніс стовп пари, Майї тремтіли пальці а, разом з цим, у голові зріла думка:

— Слухай, ти не хочеш піти поїсти чогось солоденького?

— Щось у лісі здохло, чи мені почулося? – Розі стало геть невтямки.

— Це ти зараз про що?

— Ти не їси солодке. Просто терпіти його не можеш.

— Ого, звідки такі високі знання моєї натури? – нервово затяглась вейпом Майя.

Роза зняла окуляри і, переконавшись, що протирати їх не доведеться, мовила:

— Сім років дружби не викинеш на смітник, – вела вона спокійно і ствердно. – Розповідай, що сталося.

— Та, нічого, все добре, – брехала сама собі дівчина. – Я справді хочу тістечко з маком, білим кремом та блаватним бузком. Якщо їм не привезли бузок, я помру!

— Ви, жінко, дуже дивні зараз, – не вірила жодному слову Роза. – І смалите, як дракон.

— Ну ж бо, ходімо, я не можу стояти на місці! – запанікувало дівча і, тремтячи, як осінній листок об фіранку, продовжило. – Ще й вітер цей… Чуєш прянощі? Вони так у мозок, у шкіру в’їдаються, в одяг, це так нестерпно і страшно. Розо, ти відчуваєш?

Все зусібіч здавалося Майї мереживом. Вітер підносив прозору в’язь, розплутував, розсипав, грав на арфі симфонію літер, анісу і недописаних книг. Різкі кольори цього білого саду боліли м’ятою, кмином, шафраном, кидали в жар до морозу і навпаки. Душили її. Лиш сотні цяток-очей, закутаних в пилову хмару, прикутих до рішень, ідей та правічного клопоту прокидались на мить, аби подивитись під ноги. І жодного Бога, і жодної квітки. Тим паче, блаватної.

Однак, Ирій летів, Ирій жив, попри лихі часи. Роза знала, що достатися серця людей через сцену, це одна річ, а розкласти на атоми Майю, аби зрозуміти – геть інше. Тож, дружні долоні торкнулися блідих щік:

— Сонечко, прянощів не існує. Сама знаєш, всі, хто хоч раз заїкався про них, або в божевільні, або мертві, – не відпускала обличчя дівчини подруга. – А все, що літає в повітрі зараз, це запах натовпу. Тут чорт голову зверне, поки принюхається, – усміхалися її очі. – Можна у тебе покурити цю штуку? Я дуже втомлена.

— Так, звісно. – видихнула Майя, звільнившись від Розиних рук. – Тримай.

***

Різкий запах безбарвного саду вдарив у ніздрі о шостій тридцять. Майя похапцем встала з ліжка, накинула ліф і сорочку. На диво, розум їй не туманився, а очі усе пам’ятали. Аніс вгризався від маківки аж до п’ят, волосся пахло корицею й тмином, навіть пасок від її волошкових джинсів увібрав шафран. Шоста тридцять один – і Майя будить Еллі:

— Відчини двері, будь ласка. Я не хочу тут бути.

— Куди так рано? – пробурчав хлопець у по́душку. – І без любощів.

— Випусти мене з квартири! – розкричалася дівчина. – Негайно!

— А може, все ж лишишся?..

— Я сказала негайно!

Замок клацнув. Шоста година, тридцять три хвилини і сорок п’ять секунд. Майя летить Весняною алеєю і навіть не хоче знати, чи проводжали її – його очі, чи ставив – він під сумнів усе, що коїв. Вона не хоче цього відчувати. «Мені треба додому, додому, додому!» – криком зривалася Майя пролітаючи височінь банерів та хмарочосів. І вони, змоклі опісля дощу, проводжали її словом: «так».

***

Дівчата підходили до кав’ярні «Амор» повільно, говорячи про мистецтво, куди варто вибратись за нагоди і про те, які нові форми прийматиме суспільство; що за виклики чатуватимуть завтра, поки вони проживають сьогодні. Майя замовила бажане тістечко, притримавши кавовий столик в кутку, і теревені продовжились.

— Давай разом сходимо у кіно, – підкинула ідею щаслива Роза, дочекавшись фільтр. – Зараз показують мюзикл «Іграшкова мишка».

— А про що там?

— Ідея набагато прекрасніша, ніж власне створення, – подула на стаканчик Роза. – Принаймні, так пишуть.

— Розо, не стримуй себе, – розділила навпіл смаколик Майя. – Я хочу знати деталі! Що пишуть? Який сюжет? Що за музика буде? Ти вже бачила трейлер?

— Воу, жінко, пригальмуйте трохи, – стримувала її подруга. – Мені подобається твій настрій, але не все одразу!

— Та цікаво ж, смерть! – не вгамовувалася дівчина.

— Добре-добре, – Роза взяла її за руку, роззирнувшись довкола. – Тільки спокійно.

— Я вся в увазі, – Майя припинила їсти. – І зовсім спокійна.

— Я тобі не вірю, але нехай, – вела Роза далі. – Отже, спершу, це мав бути мультик про страшного, всевладного Короля-кота, що хтів захопити Мишаче королівство, привласнивши землі, що йому не належать і, відповідно, мишей, що його ненавидять.

— Тааак, а тут стало ще цікавіше, – трохи сіпнуло Майю. – Знайомий мотив.

— Так, але вражає не це, слухай далі, – не зупинялася Роза. – Попри могутню армію, що зібрав Король-кіт, попри мрії накреслені на мапі червоним маркером, критики зазначають, що його єдиною проблемою була віра у те…

— Що вони іграшкові, – припустило дівча. – А іграшкові мишки, як вважав Король-кіт…

— Не чинять опору, сонечко! Власне!

— З цього вийшов би хороший мультфільм, – відсунула Майя тарілку. – Шкода, що вибір впав на мюзикл.

— Режисерські рішення, вони такі, – допивала свою каву Роза, – Концепції змінюються і це нормальна практика.

Вона знову перевірила свої окуляри так, ніби за весь час на них неодмінно повинна була з’явитися пляма – чи то від пальців, чи то від сумного настрою. Це був її спосіб тримати рівновагу і почуватися бездоганно, коли необхідно. Помітивши, що подрузі поволі гіршає, Роза заповнила павзу:

— Ну так що, йдемо?

— Я думаю, так, – відповіла Майя, прикипівши поглядом до стіни. – Залюбки гляну, як купка зневірених хижаків тікатиме, поки Мишаче королівство надиратиме їм зади!

— Хороше бажання, сонечко, але ні ти, ні я, ані стіна, котру ти так відчайдушно свердлиш – не знає цього напевно, – констатувала факт Роза. — А так, між іншим, що сталося? Ти справді мене лякаєш.

За вікном знов дощило. Майя глянула мовчки на стривожену подругу, котра чекала бодай натяку на почуте. Зрештою, як не боліло, вона стишено попросила:

— Обійми мене зараз, Розо. І ні про що не питай.

***

Щоразу, як друзі її притуляли і гладили, дівчина знала – най за вікном ллють дощі, най люди-забудьки бідкаються без парасольок, най і вона теж змокне наскрізь – скоро блаватного кольору стане більше, народжені діти підуть до школи, а пам’ять про те, що несла мертва ніч, не вартуватиме ніц. Найсвітліше, що судилося їй відчувати, це теплі усмішки й більше щасливих днів. Тож так, Майя сходить. Їй справді кортіло на фільм.

———