Босорка(н) за викликом

Ще ніколи в житті Андрій не прокидався від того, що на нього вилили воду. Це було жорстоко, вкрай неприємно і, поза всяку міру – обурливо!

Він пирхнув, щоб не захлинутись, заворушився і витер обличчя руками. Й тільки тоді зрозумів, що руки вже вільні, а на шиї немає зашморга. Андрій кліпнув очима, але роздивитись нічого не встиг, бо просто в обличчя йому кинули тканину, яка виявилася рушником, а вже знайомий голос сказав:

– Йди вже прийми душ, нещасне. Потім чекаю на кухні, розмова є.

Ніколи ще з ним не поводились так зневажливо! Але, поки Андрій прокліпався, його рятівниця вже зникла, тільки щось там брязкало та дзеленчало на кухні. Що ж, стримуючи стогони й прокльони від болю у забитому тілі, Андрій так-сяк підвівся і пошкандибав до ванної, бо порада про душ, попри всю неповагу тону, була таки слушна.

У ванній він стягнув свій робочий офісний одяг і запхав його до машинки. Раніше, до сьогоднішнього ранку, речі у такім стані він просто викинув би, але тепер – це був єдиний одяг, що в нього лишився. У старезну пралку довелося все пхати власноруч, як і вскривати зубами запаяний пакетик з порцією дешевого прального порошка, що пах недолею та бідністю. Андрій спробував згадати – чи він взагалі колись завантажував пралку, чи цим завжди займались клінінгові служби, які наймала дружина? Втім, пусті роздуми.

Він ступив під гарячий дощ і, зненацька для самого себе, заплакав. Тепер цього ніхто не побачив би, бо не видно де вода, а де сльози. Тепер можна було видихнути та проявити слабкість, бо – бачать боги! – він так втомився! Так втомився…

Пралка голосно торохтіла та взрикувала, та це навіть не дратувало, бо сприймалось скоріш як природне явище, на кшталт шелесту дощу з оглушливим вуркотанням грому, чим на ознаки несправного механізму.

Андрій стояв, закривши очі, під струменями душу, поки цикл прання не закінчився і не стало тихо, потім, потрохи переліз через бортик ванни та витерся рушником. З запарованої поверхні дзеркала на нього мимохіть глянув розмитий образ високого білявця, втім, Андрій не став протирати поверхню й розглядати себе – бо, що він там такого не бачив? Оті дурні гематоми на шиї від невдалого повішання, чи тоскний вираз своєї мармизи?

На пралці знайшлися старі спортивні штани – теплі, майже не ношені, але, судячи за моделлю, ще батькові, біла футболка і домашні капці, на підлозі. Мабуть, фея-спасителька перш ніж окочувати непритомного чоловіка крижаною водою, таки попорпалась у шафі, підбираючи йому одяг на зміну за розміром.

Андрій застиг, намагаючись зрозуміти, подобається йому така послідовність й стратегічна передбачувальність нової знайомої, чи, скоріше, лякають? Не дійшов ні до якого висновку й став одягатись. Відкладати й далі розмову було безглуздо.

На кухні було пусто і затишно.

За великим квадратним вікном сіріло вечірнє весняне небо, вкрите хмарами. Під відкритою форткою спиною до Андрія стояла струнка постать у чорних лахах і курила з дерев'яної трубки із чубуком, випускаючи запашний дим. І від того запаху – полин, чебрець і щось там ще, забуте, або й незнане дотолі – Андрія якось попустило нервами, він сповз на табурет біля столу й розслабився.

– Як… тебе… звати? – нарешті озвавсь він до спасительки.

Дівчина ворухнулась, глянула в напівоберт, через плече, пустила струмінь пахучого диму.

– Що ж ти, не знав кому локацію скидуєш, клієнте? – пролунав знайомий Андрію невдоволений голос, трохи занизький, як для такої тендітної особи. Втім, Андрію сподобалось.

– Не до того… було, – відповів він.

– Авжеж, – дістав він у відповідь.

Дівчина відклала на підвіконня трубку з чубуком, дістала його, андрійовий, телефон, відкрила якусь сторінку, тицьнула йому в руки й знову відійшла курити. На відкритій інтернет-сторінці підряд йшли оголошення:

«Великій компанії, яка спеціалізується на продажу сантехніки, потрібні працівники за такими спеціальностями…»

«Продам антикварну шафу 2040 року. Михась, звертатися за телефоном…»

«Веселі дівчата пригостять тебе кавою, якщо ти дужий, вправний та шанобливий. Вікуся. Дзвонити…»

«Надам тарологічні послуги. Шура. Дзвонити…»

«Продам пророщені паростки колерованої картоплі. Тетяна Петрівна. Дзвонити…»

– Шура, – сказав Андрій. І пояснив:

– В мене зісковзнув палець. Інакше б я не дзвонив. Я, знаєш, не вірю у все таке… магічне.

– Авжеж, – ще один пирх запашного диму. – А всі ті дівки до тебе б не їхали. І Михась. І Тетяна Петрівна.

– Так, – вимушений був признати Андрій. – Мабуть, що так… То скільки я тобі винен, красунє? Хоча, коли ти з'явилась, я вже упав. Тож, ти мене тільки водою облила. А тарологічні послуги мені ні до чого. То, скільки я тобі винен?

– Ні до чого, кажеш? – дівчина пихнула полиновим димом останній раз, вправно вибила попіл, швидко завернула трубку у чорну тряпицю й заховала до маленької, теж чорної сумочки через плече. Присіла за стіл навпроти Андрія і втупилась в нього з якимсь хижим здивуванням і не менш неприємними, веселощами, які читалися в її піднятій брові. Він теж на неї поглянув – тепер уже зблизька.

Що й казати, Андрій ніколи не жалівся на відсутність уваги від жінок, він – й справедливо! – вважав себе як не першим красенем свого кола, то міцним, в міру спортивним і доглянутим чоловіком. З інакшим його мачуха і дружина й спілкуватись не стали б, вони були дуже гарні, кожна по-своєму, найгарніші, з яких він в житті бачив. Але ця… Шура – вона була геть інакша. Як полиновий дим відрізняється від згенерованих на фабриці штучних парфумів, як чорна троянда посеред місячної ночі відрізняється від вирощених у державних теплицях лілій, як…

Андрій струсонув головою і відігнав цю мару. Казна-що таке, право…

Якщо ж брати лише факти, то в Шури була бліда шкіра, яка наче ніколи не стикалась з сонцем, чорні крупні локони волосся до плеч, бліді, але дуже виразні губи, прямий, трохи завеликий, як для дівчини, ніс. Широкі й густі насуплені брови й геть недобрий погляд блискучих чорних очей – таких, коли спадають на думку не спекотні іспанські ночі, а шурхіт кажанячих крил і блиск на іклі вампіра.

Андрій трохи відхилився й окинув нову знайому загальним поглядом.

Чоботи на високій шнурівці могли бути й не військовими, а модельними – була колись така давня мода, «готи» чи «мілітарі» називалась, чи як? Чорні штани, завелика чорна футболка з якимсь білим принтом – чи то витертий напис, чи то стилізований дизайнерський череп, хтозна. Футболка чи худі, мала капюшон, зараз відкинутий, поверх цього була накинута чорна шкіряна куртка, теж завелика. Лінія підборіддя, як ніс, як і брови, теж важкувата й могла б належати як дівчині, так і хлопцю-підлітку.

Андрій зненацька подумав, що якщо Шура дівчина, то їй може бути десь від двадцяти до тридцяти років, а якщо хлопець… то, можливо, значно молодший, років шістнадцяти-вісімнадцяти.

Але ж, яке гарне! Такої дивної вроди Андрій ще не бачив – наче чорна туш на білім папері, і кілька крапель крові зверху… Фея. Чи демон, такого, врубелівського типу…

– Ти трохи дурний, клієнте, – між тим продовжила розмову фея. – Якби не карти, мене б тут не було. А знаєш, що було б?

– Що? – відсахнувся Андрій від такого наступу.

– Дивись. Пам'ятаєш, які тоді випали карти?

– Диявол? – невпевнено озвався Андрій. Інші він вже й забув.

– Диявол, – погодилась, чи погодився Шура – і, діставши з маленької сумочки чорний (а як же!) саф'яновий мішечок, вийняв колоду карт і, стусанувши їх кілька раз, не дивлячись, вийняв карту. Це дійсно був «Диявол» – бридке створіння з рогами і крилами, яке тримало на ланцюгах двійко людей.

Оце фокус, оцінив Андрій, але лише пирхнув та піджав губи.

– Далі, – мовила Шура, і витягла із колоди карту, на якій була зображена палаюча вежа, у верхівку якої гатить молнія, а з вікон випадають люди. – «Башта». Що в тебе, клієнте, з баштами, працював десь високо? Викинули тебе звідси? Несподівано, так?

Андрій похнюпився і склав руки на грудях – чи то змерз після купання, чи то хотів захиститись від небажаної інформації.

– Далі, – з кривою посмішкою, яка, як не дивно, геть не псувала їй вроди, продовжила Шура – і витягла карту, на якій під сірими тучами було намальоване червоне серце, проткнуте трьома мечами. – Трійка мечів. Це, так завані, «три скорботи». Які, любий клієнте?

– Звідки я знаю? – наїжачився Андрій, все це йому дійсно не нравилось. – Це ви мені скажіть.

– Гроші – перше, що спадає на думку. Втратив гроші, егеж?

Андрій мимоволі кивнув.

– Роботу і гроші, – кивнула й Шура. – Це логічно й пов'язано. Друге – місце в суспільстві. Так? Судячи з того, що ти в цій дірі, а не вдома в якогось із друзів.

– Це не магія! Хто завгодно про це здогадався б та зробив такі висновки!

– Авжеж. Третя скорбота, – роздумливо протянгув Шура, не зважаючи на недовіру клієнта, – родина?

Андрій похнюпився та зчепив зуби. Але потім кивнув.

– Що, вигнали тебе? Прямо, всі? Одночасно?

– Так, – вичавив через силу Андрій. – Мачуха забрала компанію. З матір'ю, правда, ми й так не спілкувалися… Дружина… – в нього затремтіли губи. – І всі контакти з телефоної книги виявились заблоковані. До тебе ледь додзвонився. Якимсь дивом…

– Всі контакти? – перепитав Шура, який зараз був точно більш схожий на хлопця. – Одночасно? Це дивно. Схоже на те, що… – він не договорив і замислився.

– А яка була четверта карта? – мовив Андрій. – Я ж чув, що була ще й четверта.

– Це зараз не важливо, – похмуро озвався Шура і накрив свою колоду долонею. – До речі, як тебе звати, клієнте?

– Андрій, – сказав Андрій, невдоволений тим, що від нього щось приховують і не відповідають. – І я не твій клієнт! Я у все це… оце – не вірю!

– Так-так, – скривив бліді губи Шура, – звісно. Андрій, значить. Андрос, як на латині, «чоловік». Хм… Не дуже інформативно. Це, як назвати загальні ознаки предмета, без особистих подробиць для конкретної особистості. Наче… наче заготовка на щось. Заготовка… Кукла? Голем? Нащо це може згодитись?

– Що ти верзеш? – озвався Андрій. – Шиза якась!

– Може й шиза, – не став сперечатися Шура, проте зняв долоню і став тасувати карти. – Зараз дізнаємось. Покажіть мені – хто такий Андрій, – сказав він і витягнув карту.

На стол поміж ними ляг прямокутний малюнок, на якому був підвішений за одну ногу парубок. Головою вниз і зі зв'язаними за спиною руками.

– «Повішений», – сказав Шура, а Андрій, зненацька, зареготав.

– Ой, ну бувають же такі збіги! А-ха-ха! Я просто не можу!

– Бувають, – сказав Шура, забрав картку і знову перетасував колоду. – Покажіть мені, хто такий Андрій у цій ситуації, яка його роль?

На стол знову лягла та сама картка – «Повішений». Андрій перестав сміятись, наче вдавився.

– Що це за чортівня, га? Хоча, збіги й не такі бувають…

– Бувають, – знову погодився Шура, знову перетасував і знову виклав ту саму картку, третій раз. – Ще й не таке у нашому світі буває. Повішений.

– Як ти це робиш?! І… що це означає? – спитав Андрій, відчуваючи як по шкірі пішли сироти.

– Жертва, це означає. Чи ти сам себе у жертву загнав, чи… Чи це хтось тобі таку роль уготовав. Якщо пригадати звільнення, втрату роботи й заблоковані номери, я б ставив на друге. Якась нехароша падлюка підталкувала тебе до самогубства, клієнте. І це майже їй удалося.

Шура встала з-за столу, прибрала карти, й заходила по кухні туди-сюди, із кутка в куток. Клацнула вимикачем – і Андрій майже скрикнув від того, як яскраве електричне світло вдарило по очах. За вікном, на якому не було штор, відразу поночіло й відзеркалення двох фігур, шафок й стін постало на склі, наче в чорному дзеркалі.

Шура покачалась на своїх неймовірних чоботях – з п'ятки на носок, задумливо заглянула до холодильника, він був, звісно, пустий, закрила, кинула куртку на спинку стула, дістала свій телефон.

– Вибач, мені треба декому подзвонити, – і пішла в спальню, де все ще був разгардяш, перевернутий стіл і уламки люстри по всій долівці.

– Бабо? – приглушено донеслось з кімнати. – Це я…

Андрій озирнувся і, дивуючись тому що він робить, потягся до чужої куртки, обшукуючи кармани. Яскраве електричне світло боляче різало очі і робило все нереальним, наче в якомусь сні. В одному з внутрішніх карманів Андрій намацав твердий плаский прямокутник і, з замиранням серця витяг його. Це було саме те, що він шукав – паспорт.

Паспорт – дідько його візьми – на папері!

Він такі тільки в кіно бачив…

Андрій кілька хвилин витріщався на синю книжечку, перш, ніж зрозумів, що її треба відкрити, щоб побачити зміст, а не прикладать до екрана.

На першій сторінці була фотографія Шури. Це точно був він. Чи вона? Але точно ця сама особа – те ж саме бліде обличчя недогодованої дитини, чорні кучері до плеч, пихато стиснуті губи (все такі ж гарні), і великі чорні очі з недобрим й пронизливим поглядом.

Андрій опустив погляд нижче, де стояло ім'я.

Олександр Юхимович Перепічимлинчик.

Що? Що?

Андрій тихо захихотав. Перепічимлинчик? Що це, в дідька, за призвище?!

Олександр Юхимович? Олександр?

То ти, Шуро, не дівка?

Він гортнув одну сторінку, другу, третю. То скільки ж тобі, Шуро, років?

Втім, дізнатись це він не зміг, бо там, де стояли хоч якісь дати, наче випадково, були усілякі плями й потертості, що не давало роздивитись число. Скільки взагалі цьому паперовому мотлоху може бути часу? Хіба такі паспорти ще законні?

А де ж наш Шурко прописаний?

Андрій догортав ще кілька сторінок. О, ось воно!

Івано-Франківський район, село Старі Мухомори. Без вказання номеру будинку чи назви вулиці.

– Старі Мухомори? – пробурмотав, ошелешений цими відкриттями Андрій. – Та я навіть Івано-Франківськ ледь пригадую. Здається, було колись таке місто…

І тут йому на плече лягли тонкі пальці. Легкі й крижані, наче смерть.

– Все подивився? Давай назад, Колобоню.