Казки забутого лісу

Невеличкий хутір у зимовому лісі заснув, і тільки в моєму віконці вогник про щось шепоче соснам, що вколисують ніч за хатою. Зморений денними клопотами та затишком протопленої пічки: то провалююся в дрімоту, то, потривожений незрозумілим скрипом на горищі, вертаюсь в реальність.

Чогось нервує сьогодні Гриць, весь вечір на горищі чимось гуркотить, калатає. Так іноді буває, характер показує, щоб я не забував, що він в хаті господар. А мені, що? Хай собі бавиться. Бо його тільки зачепи – відразу набурмоситься й напакостить, навіть шморгнути не поспієш. Одного разу, паразит, валянки заховав, так ледве вмовив повернути.

Треба зізнатися, що я його не відразу помітив. Дім старий, і поки мені дістався, пусткою довго стояв, років десять. Ось Гриць у ньому й жив. Роки йшли, будинок пустував і він затужив. Все один і один, ну хіба що заглянуть домовики із сусідніх хат, не на довго звичайно, але йому тугу розвіяти, підтримати надією на нового мешканця, звичайно могли. Сідали затишною компанією й задушевні розмови змінювалися жартами та дурницями, а все для нього, Гриця. Розуміли, як це домовику в порожній хаті жити. Але ж і їм свої будинки кидати надовго не можна – повеселять, потішать годину-другу та йдуть собі. А ще Лісовий навідувався, той міг і надовго. Бувало день сидить, а то й ніч прихопить, чи ліс йому набрид, чи поговорити нема з ким. Але невдовзі і він зникав, і знову Гриць сумував. Він уже й покинути дім зібрався, та шкода, стільки в ньому затишних, потаємних місцин — і на горищі, і в коморі, і в майстерні, де шафки та полички. Як таке кинеш?

Гриць — домовик суворий, мишей у страху тримав, щоб у кімнати ні-ні! З-під підлоги не випускав. Та з часом засумував від самотності, забайдужів до хати, тож миші знахабніли, до кімнат забігати стали. А як вселився я, ожив Гриць, мишей розігнав і все за мною ходив, схвально половицями поскрипував. Щасливим став – мешканець у нього! І гордо поглядав на сусідню хату, де жила старенька самотня хвора сусідка. Тамтешній домовик геть виснажився за неї вболіваючи. «А мій, он який — спритний!» — бурмотів задоволений Гриць, ледве встигаючи за мною.

Я, звичайно, чув дивні порипування за спиною, але все на старий дім думав. А одного разу, взимку, коли вечори довгі, й справ ніяких — відчув його. Якраз будинок протоплював. Холод крижаний по шибкам брязкототь. А він на печі сидить, на мене дивиться і пики смішні показує. Людина – не людина, звір – не звір. Описати не зможу! Він ніби мороком вкритий. Але очі роздивився. Добрі такі, веселі. А він, як тільки зрозумів, що бачу його, то відразу пику страшну скорчив! Так, я і не злякався, подумаєш привид, так мені здалося спочатку.

– Хто ти? — Сердито так, питаю.

– Гриць я. Живу тут.

— Так хата моя! З якого дива ти тут мою пічку топчеш? — намагаюся виглядати суворим, але холодок страху вже поповз по спині і застиг між лопаток.

— Ага, твій він, а те, що я, майже півстоліття, порядок тримаю, це як? Та, якби, не я, потрух би і розсипався давно твій дім. Ти ось з'явився на готове, а я, тут, вже десять років ось цими руками, хату тримаю, бережу! Мишей під підлогу загнав, а то погризли б і запаскудили весь дім, — Гриць раптом втратив доброзичливість і всерйоз почав нервувати.

– Та, добре, добре тобі, це я так, для порядку. Ти, напевне, домовий, а я вашого брата ніколи не бачив і вірити не вірив. Мені, може, навіть приємно, що компанія буде, а то й поговорити нема з ким, все один та один, — і прийнявши рішення, погодився, — Живи, чого там.

Так і познайомились.

У нескінченних клопотах з облаштування будинку я: то лагодив, а то й викидав непотрібний мотлох під несхвальним поглядом Гриця. Не розумів він мого марнотратства — стільки викидати! А коли я стару дубову шафу на дрова порубав, образився, але ненадовго. Я люблю столярити — змайстрував ліжка-топчани, постелив матраци, і, випробувавши їх м'якість, Гриць подобрівшав і з того часу, взяв звичку, кожного ранку, перекадатися на топчанах та куйовдити покривала.

Бачив його рідко – заважають думки, клопіт. І тільки вечорами, розслабившись, бачу його — і то нечітко. А гарненько — тільки дрімаючи. Очі заплющив і бачу. Смішний, схожий на Карлсона, тільки без пропелера. «А навіщо мені пропелер? — дивувався Гриць. – я і так - куди хочу! і в ту ж мить уже рипів чимось на горищі. Вразливий. Так… Жартів не розуміє. Якось спробував, то він валянки сховав. Ледве випросив повернути.

Дружина з донькою приїжджають, або Петрович, мій сусід, зайде — ховається, і жодними вмовляннями його не витягти. А як зостанусь один — з'являється та бродить за мною, порипуючи підлогою. І так мені хороше чути той скрип – заспокоює.

Знову заскрипів, затріщав! Та, що це з ним сьогодні? А тут ще вітер здійнявся, віконницями стукає і виє, да так жалібно, тугу наганяє. Навіть сусідський собака завив. То вже й виють удвох, тугу нагнали. «Щось недобре коїться, — занепокоївся я, — може, звір біля хати бродить?» Страшнувато, ліси довкола, глушина. І Гриць, сам не свій, не озивається і все скрипить сердито.

«І чого його колотить?» — подумав, спускаючись з пічки. Глянув за фіранку – сніговий вирій крутить вітер, — «І кого там носить?»

Та даремно видивлявся, шибки запорошила каламуть біла. Може, чого і є там, але виходити з дому в хуртовину, та ще вночі, сенсу немає, все одно нічого не побачу.

— Ну й довго ти там скрипітимеш? — сердито гримнув до Гриця, звертаючись до стелі.

Притих. Мовчить. А хуртовина з новою силою охриплим вітром завила, закашлялась шматками снігу по шибці. Віконниці дробом затремтіли. Моторошно.

— Гість непроханий до нас преться, а я не пускаю, хай собі в ліс завертає, — нарешті обізвався Гриць.

— Так, що за гість такий, у таку пору? – здивувався я.

— Того, вам, людям, знати не належить, то наші справи, — зауважив гордовито Гриць.

– Належить чи не належить то мені вирішувати. Мій дім. Може людина замерзла, як не пустити?

– Та яка там людина, то Лісовий проситься. Ну його. Надоїв. Ніколи мені пусті теревені слухати. Не пущу!

Нехай у лісі порядок наводить, он звірі по селах курей крадуть, людей турбують.

— І що ж йому треба від мене? — Запитав, все ще не вірячи в таку бісовщину.

– Та, ти йому без потреби. Зі мною хоче посидіти. За ліс побалакати.

— Та, добре тобі Грицю, може, нудьгує він, побалакати захотілося. Та й замерз твій Лісовий, он як хуртовина завиває.

— Ага, замерзне він! — розсердився Гриць. — Тож він вітру й нагнав, до самої землі сніг переворушив, невгамовний. Дерева скоро ламати почне, як не пустимо. Раніше він часто заходив, так я тоді без господарів сумував, а нині я при господарі, — уточнив Гриць, — і не личить мені з дому прохідний двір влаштовувати. та й набрид він мені своїми скаргами: то звір його не поважає, то лісники улюблений гайок вирубали. А мені воно до чого? Мені будинок берегти треба.

— Жлоб ти, Грицю. Я ж, як господар згоден: посидь, поговори, може йому самотньо, в лісі. Сподіваюся лякати мене не буде? І який він із себе, побачити можна?

— Так то, як він сам захоче, то й побачиш, а не захоче, то хоч як видивляйся – не побачиш. А яким йому бути він сам вирішує: хочеш птахом, хочеш звіром яким, а то й зовсім кущем прикинеться, а зараз з вітром гуляє, а у вигляді якому, ніхто не знає.

— То мені двері йому відчинити, чи як? — захвилювався я.

— Не турбуйся, — захихотів Гриць, — це ж Лісовий. Йому будь-яка щілина за ворота буде. Ну раз, ти, господар, дозволяєш, то тому й бути, впущу. Мені не шкода, та й цікаво, на що цього разу скаржитися буде. Це ж треба, силою такий наділений, будь-якого звіра в тремтіння вжене, дерева з коренем рве, а туди ж, жалітися, — бурчав задоволений Гриць.

І справді, в той же час і вітер затих. Тихіше стало, так граючи віконниці поскрипували.

"Ну от і добре, – полегшено подумав я, - зайшов вже, мабуть, шепочуться, схоже."

А може дурить мене Гриць, і немає ніякого Лісового? Це на нього схоже, а завтра сміятись буде, як мовляв, надурив мене, налякав. Але ж вітер вщух, — засумнівався я, — Та що тут гадати, завтра сам розкаже, не втримається. Полізу я краще на пічку досипати, там ніяких Лісових та Гриців. Досить на сьогодні вражень». Піч зустріла теплом та затишком, камінь приємно натиснув на кісточки, і я задрімав…