Химерні Бабайотки

З екрана на мене засудливо дивилась літера “о” в слові “макорони”. Весь жах ситуації полягав в тому, що це був мій власний текст. Текст, який я надрукувала власноруч, частина моєї власної статті, що я її вчора подала до свіжаго номера “Марноляпінського вісника”. Мені було складно в це повірити. Я тридцять років професійно працювала журналістом. І це не те, що якоюсь там журналіцинею, як зараз модно казати. Я завжди пишалась своєю ідеальною грамотністю. Я навіть адмініструю в фейсбуці групу з назвою “Проти суржику та англіцизмів”.

Але “макорони”. Господи, як же соромно. Я просто не можу зрозуміти, як це зі мною могло статись. Добре, що Тетянка, головна редакторка, моя стара подружка і вона вчасно помітила цю ганьбу. Але з її повідомлення я зрозуміла, що вона хвилевається за мене. Запитує, як моє здоров’я, чи нормально сплю, чи не перевтомилась. Я спочатку навіть не зрозуміла до чого це вона.

А потім я зрозуміла все. Це навіть не була єдна покривулька. Вони всюди. Навіть просто зараз я відчуваю, як численні покривлення виникать в моїй мові. Одруківки, архаізми, мовні покручі, навіть богопротивні фемінітиви. Я щойно майже не замислюючись назвала свою найкращу подружку “редакторкою”. Якби вона дзналась, то видряпала б мої очі. Але нараз я відчуваю як воно ворушится десь всерд маго черепа, знайомі слові зляпиваються і кавержаться яко воскові свічадки…

З зусиллям відриваю погляд від екрана. Обводжу поглядом кімнату. Знайома і надійна паралеліпипедність меблів трохи заспокоює мене. Але я все ще вчуваю десь на межі бічного зорення маютають химерні образи перекручених і зламаних слів.

Підводжусь. Іду до ванної. Вмиваю обличчя. Холодна вода допомагає. Тимчасово?

Іронічно, я завжди обожнювала довгі “забужківські” речення, але зараз мені легше з короткими. Вони більш надійні. Їх легше контролювати.

Справді, що могло зі мною статись? Має бути якесь пояснення.

Пухлина. Господи, а що коли це пухлина? Щось чужорідне і вороже, що розростається в тканинах мого мозку. Якраз десь в тих ділянках, які відповідають за мовну діятельність. Чорт, знову. Воно тут. Направді не має сенса чи це пухлика чи демон з сямаго пакла який захапатив мою душу. Абсолютна інваріативно. Мені страшно. Мова завжди була для мене домом і скарбом, чимось найближчим за шкіру. Коли інши дітаки колекціонували метеликів, я виписувала в альбом вірші. Потім все життя реченія було маїм хлебовом і віром, нальдарг вув айн цін чим фрг абр у кревхр брун тальт

агветиз…

На ранок воно трохи відступило і я змогла знову мислити ясно. Коли вчора це захопило мене, це було дивно. Разом з мовою зникла більша частина знайомого мені сприйнняття світу. Я не знала, що стіна це “стіна”, а моя рука це “рука” це все було чимось на кшталт “ункгх” чи “еаоооі”. І все це абсолютно незрозуміле. Мабуть, так сприймають світ немовлята. Добре, що я примудрилась не травмувати себе і просто просиділа всю ніч у ванній. Може хтось вирішив пожартувати і підсипав мені якийсь наркотик? Але хто? І навіщо? Не має значення. Насправді не має значення. Зараз я ніби повернула собі здатність користуватись мовою, але я відчуваю, що воно повернеться. Воно тут, під моїм черепом. Чекає. Мені доводиться контролювати себе, щоб не написати “чекунає”, щоб це не означало. Щось оселилось всередині мене і воно безмежно лякає мене. І одночасно це те, що посміхається від парксизми збоченої задоволоди, мелтаючи і скіпаючи сенси, корені, суффінатокси і коннотації, як божевільний штукар розмазує фарби на халсті власним хуєм. Блядь, вно знову. Маже завжд бажала витрварювати нові слава. Поетка блядь. Авангардисточка. І все життя дотримувалась граматичних правил. Тільки зараз зрозуміла. Блядь. Цього разу я вже не повертатимусь. Вже ні. Христкі підмураки в’язальниці трісканять і гроблихають. Жах. Жах. Жах. Залишається лібо. Лбо, арфа, лосось, традесканція. Моге лі же ба юнакості мавеі надихнароки су ва айну халяпу закульпанили? Ая ль ба пухрина в мазку? З работи мну точна вижануть. За профнепрадатность. Колори, кути, самая тектура речів така нині химеріська. Вже не повертатись. Ніколи не повертатись. Нема мене - ніхто не боїться. Я не буду борякатись, стерх взлітає разом, сторч це манявка цукор, цверг пройда крез кульпа кхур астаракс рибомовка

ИИИрх атола ву ляпко. Вур помер-буду сікель. вповна в г арх

тнп ект двобойо

ауааа

иигрх