У серці пожеж

Брязкіт розбитої порцеляни розвіяв спокійну тишу, що панувала на кухні зранку.

— Добре, що тарілка була пуста, — мовила Зоряна, озирнувшись. Вона сьогодні пурхала мов весняний метелик, чого не скажеш про Мелісу, яка радше нагадувала клишоногого ведмедя, розбудженого серед зими. Усе летіло з рук, а по голові ніби молотом ударили. Вчорашнє святкування давалося взнаки. Варто було менше пити медовухи. І менше цілуватися.

Від одної думки про це тіло наливалося жаром. Меліса намагалася викинути з голови дурні спогади. Вона не хотіла думати про Ізевеля, мучатися питаннями на кшталт: «Чи є у нього якась дальї?», «Чи подобається йому вона — Меліса?». Але думки не спинити.

Коли дівчина вчергове забула навіщо відчинила шафку і кілька хвилин мовчки витріщалася на кіпку мисок, Зоряна не витримала:

— Я покличу Власту замінити тебе на кухні. А ти займися чимось замість неї. Зазвичай це означає взагалі нічого не робити.

— Дякую, — буркнула у відповідь Меліса і, не вагаючись, пішла з кухні.

Відпочинок був для нею розкішшю. Якщо вже доля дала можливість попрацювати у господарському крилі, то варто пошукати щось корисне.

— Чого тобі? — у першому ж залі їй стрілась служниця, що саме тримала в руках кошик з випраною білизною.

Меліса ледь не застогнала. Це ж треба так натрапити.

— Мені сказали працювати замість Власти, — відповіла вона.

— Ясно, — кивнула служниця, здмухуючи з обличчя темні пасма, що вибились із густої коси. — Ну, тоді вішай фіранки. Лежать он там на канапі.

Жінка кивнула в бік лискучого полотна золотавого кольору. І Мелісі не лишилось нічого іншого, як взятися до роботи.

— Ти ж новенька, Меланія, здається, — кинула їй услід служниця.

— Меліса, — процідила дівчина, розправляючи шовкову тканину.

— Ну то різниця не велика. Як скінчиш, зайдеш до нашої комірчини, я тобі нове завдання дам.

«Обов’язково, так і зроблю», — подумки відповіла Меліса, тішачись, що служниця не бачить її обличчя. Вона вже згадала цю жінку — Софія — покоївка, що працювала на родину Каделів більше десятка років.

Коли пальці вкотре випустили крихітний гачечок, дівчина глибоко зітхнула й сіла на підлогу. З полички серванту на неї дивився годинник з опуклим циферблатом, обплетений кованими квітами — витвір Ніко, безперечно, як і решта годинників у цьому домі.

Меліса так захопилась розгляданням годинника, що й не почула кроків з коридору, лише підвела голову, коли в кімнату повернулася Софія, щоправда вже без кошика.

— Ти чого це тут розсілась? — сплеснула руками темнокоса служниця. — Господиня наказала, щоб до її повернення усе було повішено.

— Усе? — Меліса спантеличено кліпнула.

— Так, усе! Усі кімнати першого поверху, — відказала служниця, не приховуючи роздратування, а тоді підійшла до вікна. — Вставай, будемо разом вішати, а то ти так і до завтра не впораєшся. Оце-то поміч мені прислали.

Останні слова Софія ледь не виплюнула. Однак Мелісі було байдуже. В голові раптом прояснилось. Це ж вона зможе обійти усі кімнати!

— Чого всміхаєшся? Кажу, берися до роботи, — буркнула служниця.

— Гаразд, — зітхнула Меліса, прокручуючи в пам’яті план будинку. У кабінет вони навряд чи зайдуть — Кадел не впускає туди навіть найвірніших слуг, але хтозна, що можна знайти в господарському крилі.

Осяяна новою ідеєю, дівчина взялася чіпляти гачки так швидко й моторно, що навіть суворе обличчя служниці розгладилося від подиву.

— Оце вже краще, — похвалила Софія. — Не хочеш перейти в покоївки?

Меліса лиш хитнула головою. У неї були інші плани.

— Якщо у мене так добре виходить, то, може, далі я сама? — попросила вона, намагаючись надати своєму голосу найбільш м’якого тону. — У тебе, певно, й так роботи вистачає.

— Роботи завжди вистачає, — відповіла Софія, зістрибуючи з табурету. Золоті фіранки тепер закривали більшу частину стіни і вікно, коливаючись від подуву вітерцю. — А ти роби як знаєш. Тільки дивись мені — не лінуйся. І не чіпай нічого. Знаю я таких цікавих лисиць. Як щось витвориш — вилетиш з тріском.

Меліса ледь стримала посмішку. Якби ж Софія могла знати, скільки всього вона вже витворила і скільки ще збирається зробити. Але грізна служниця нічого не відала й далі розповідала, що і як вішати.

— Гаразд, — зітхнула дівчина, підхоплюючи невагому тюль, що призначалася для маленької зали із м’якими пуфами та круглим кавовим столиком, де не було нічого цікавого, окрім хіба що позолочених тарелей у скляному серванті.

«Полювання почалося», — подумки мовила Меліса й, лишивши тюль на пуфі, одразу ж рушила до наступної кімнати. Робота зачекає.

Кімнати були різного розміру й призначення. Меліса вже зазирнула до знайомої блакитної вітальні з каміном, а потім до великої зали, бібліотеки, до гостьових спалень… і не знайшла нічого, хоча обнишпорила кожен куточок. Вона, правду кажучи, й сама не знала, що шукає, проте з першого погляду помічала, що все довкола вимито й дбайливо впорядковано слугами. Нема за що зачепитися.

Меліса врешті вийшла в коридор з твердим наміром повісити фіранки, доки її не зловили на неробстві, а тоді повернутися до бібліотеки — єдиного місця, де існував хоча б примарний шанс щось знайти.

Шум кроків за спиною змусив її рухатися скоріше. За мить вона заскочила до маленької вітальні, і перш ніж сини Кадела з’явились у коридорі, дівчина вже старанно чіпляла тюль, насвистуючи веселу дитячу пісеньку.

— Арті, мама нас приб’є, — долинув голос Еріка.

— Вона ще не повернулась, — відповів йому брат. — І взагалі хто їй скаже? Всі у сенаті. А ти мене не здаси. Тобі досі не пробачили той вибрик з кабінетом.

— Це був не я, — обурився хлопець. — І мені нема чого втрачати. А ти лишишся без спадку.

— Не будь дурнем. Спадку позбавити неможливо, як не крути. Почитай закони клану.

«Цікаво куди вони йдуть?» — подумала Меліса та раптом завмерла із подивом. Слова Артура не виходили їй з голови. Неможливо позбавити спадку? А як тоді Маркус збирається провернути свій план?

Задум із бібліотекою виявився доволі помічним. Меліса закінчила свою роботу так швидко, як тільки змогла, й одразу ж побігла до бібліотеки. Кодекс законів вона знайшла вмить — бачила подібний у Маркуса. Щоправда тоді дал не показував їй розділ про спадок. Дівчина з нервовим тремтінням гортала пожовклі сторінки й бігала очима від одного пункту до іншого, доки не знайшла те, що шукала.

— Як велено іще за часів Старшої крові спадок передається старшим дітям, — мовила вона самими губами, й перегорнула сторінку далі. — Коли всі сини — першим двом синам. Коли всі дочки — першим двом донькам. Коли різного роду — старшому сину та старшій доньці аби не гнівити закони природи.

Меліса зітхнула, згадуючи, що їй розповідала Хельга в маєтку серед гір. Справедливий розподіл: старшим все, а молодшим нічого. Та дівчина мусила читати далі:

— І нікому не дано право змінювати цей лад: ані володарю, ані жрецю, ані іншому далу — з жодного поводу. Тільки по смерті спадкоємця спадок його може бути відданий іншому, та в першій черзі мають стати нащадки покійного, себто старші діти.

Меліса іще кілька раз перечитала останні речення. Оце так несподіванка. І як Маркус хотів повернути спадок? Хоча краще спитати, як його предок взагалі міг втратити спадок, коли тут чорним по білому написано, що такий порядок ведеться з давніх часів. І з жодного поводу не можна позбавити спадку. Та й навіть по смерті спадок мав би перейти його дітям, а згодом і Маркусу. Щось тут не клеїться.

— Що ти тут робиш?

Меліса здригнулася з несподіванки. Невже вона так замислилась, що не почула кроків у коридорі. Трясця, так можна втрапити в халепу. Хоча, опинившись під прицілом жалючого погляду Ейнара, вона швидко збагнула, що вже матиме неприємності.

З усіх синів Кадела її мав зловити саме цей — вічно похмура копія батька у чорному, під стать настрою, камзолі, із золотою нашивкою.

— Я тебе питаю: що ти тут робиш, — повторив хлопець, схрестивши руки на грудях.

— Читаю закони, — кивнула Меліса на кодекс і почала белькотіти далі: — Вибачте, шановний дале. Я знаю, що це заборонено, і мені дуже шкода…

— Звідки ти? — перервав її Ейнар, ступаючи ближче. В зміїних очах промайнув цікавий блиск, від чого в Меліси мурашки поповзли по шкірі.

— Зі Східних Кресів, — відказала вона перше, що прийшло в голову.

— Як давно ти працюєш в Астурі?

«Це що допит?» — подумала Меліса з сумішшю страху й роздратування.

— Три роки. У дала Маркуса. Я спершу прибирала та потім перейшла на кухню. А потім дал Маркус порадив мене сюди. Я добре печу, — мовила вона рівним голосом. На щастя, цю байку Маркус змусив її завчити на пам’ять.

— І відколи це Маркус став поціновувачем випічки? — гмикнув Ейнар, мружачи очі.

Меліса завмерла в нервовому очікуванні, не знаючи, що відповісти. Третій син Кадела уже не перший рік працював у консульстві й нерідко мав справи з інтригами. Його увага небезпечна.

Ейнар, здавалося, замислився, та за мить тонкі уста вигнулись в усмішці, й він врешті порушив тишу:

— Ти — його коханка, чи не так? Це пояснює твою свавільність.

Щоки Меліси спалахнули, проте не від сорому, а через обурення. Вона — коханка Кадела? Най буде так, якщо це допоможе позбутися Ейнара, але ж як не хочеться визнавати такі принизливі речі. Та ще й неправдиві.

Її врятував Етельстан, що саме проходив повз.

— Ейнаре, ти не бачив батька? — запитав він, відволікаючи увагу брата.

— Ні.

— Стелли теж немає. Сьогодні чи не вперше обідаємо самі, — мовив він і зробив те, чого Меліса зовсім не очікувала — скуйовдив братові волосся з пустотливою усмішкою на обличчі. — Ходімо, Ейні. Я після цього засідання ладен з’їсти цілого одайра.

Ейнар лиш зітхнув та на останок кинув Мелісі:

— Тобі не можна тут бути.

Дівчина покірно схилила і глибоко вдихнула, намагаючись навести лад в думках, що нагадували пожежу — як не гаси, то там то там спалахують нові вогні.