Перехресниця Долі

Великі лапаті сніжинки падали з неба, торкалися шкіри й миттєво танули, стікаючи студеними швидкими краплями за комір.

Болото, сковане зверху тонким шаром криги, здавалося найбільш мирним та безпечним місцем з-поміж всіх, що їм довелося відвідати за ці два з лишнім цикли. Жовтолист змінився листопаднем, ще трохи й Морена вступить у права, а разом з нею прийде й справжня зима.

Щойно вдарили перші морози, як листя на деревах осипалось. Траву й до того било інієм, але коли сніг вкриє землю, доведеться скормити сінники коням, а самим спати на землі чи шукати крите місце.

Індгарт кутався в зелений каптан із золотавими нашивками й дув на руки.

— От треба було зимі прийти зараз? Не можна було почекати бодай коли ми з Болота вийдемо й доплентаємося до станції саламандровиків?!

— Не бурчи наче стара квочка, — в тон йому відповів Антаїр. — Тобі не личить.

Вампіри, певне, не відчували холоду, бо якщо із них з Індгартом можна робити свіжоморожені ласощі на кісточці, то він виглядав так, наче зібрався на прогулянку піщаним пляжем перед Великою Водою.

— Я б сказав, що не личить тобі, але у нас перемир’я.

— Рада це чути! — кинула Арніка, спускаючи напівпорожні в’юки з Ромашки. — Якщо у вас перемир’я, не могли б ви й сказати, як хоч той опал виглядає? Й де його, в біса, шукати? А то мені цей ліс не те що мертвий, він мені однаковий що з-під хвоста, що з гриви, а тих, хто принесе нам камінчика на шовковій подушечці я якось, знаєте, не бачу.

— Ну й слова у тебе, дівко, цурайся! Мий язика з пополом, — Індгарт вдавано жахнувся й притиснув долоні до грудей. — А опал мерехтливий, як небосяй на півночі.

— Та ну тебе, — відмахнулась Арніка, витираючи руки об дорожнього плаща. Індгарт тихо розсміявся.

Болота зустріли їх не скрекотінням жаб і клекотом чаплій, як вона уявляла, а рипінням всохлих дерев та тріскотом молодої ще криги під ногами. В повітрі застигнув запах тини в перемішку з гниллю. Ґрунт, хоч і підмерзлий, але все ще м’який скоро змінився топами. Вони йшли слід у слід, по одному перестрибуючи з купини на купину: спершу Антаїр, потім Арніка і замикав колону Індгарт.

Коней залишили під великою всохлою вербою — не вистачало ще, щоб в болоті зщезли.

— І оце тут ми маємо відшукати цей ваш небосяй? — запитала Арніка, гидливо спостерігаючи, як на поділі плаща розповзалася брудна пляма — з-під ніг Антаїра чвіркнуло.

— У Храмі сказали, що камінь десь в самому серці біля коренів Запліснявілого дерева, — не зводячи погляду з доріжки, відповів Індгарт.

— Коли ти встигнув в Храмі побувати?

— Ти спала, а Їр чергував, — байдуже відповів Індгарт. — До мене прислали Мовчазного й запросили. От жриця й сказала, що скоріше за все, це буде там. Зима близько все-таки, болотяниці вже у сплячку впали. А стерегти реліквію має хтось.

— Це, звісно, чудово, що жреці знають так багато про реліквії навіть не свого народу, — відізвалась Арніка, слідуючи за Антаїром — той уже відійшов на добрі півтора аршини, — але як його знайти? Камінь дрібний, а Болото он яке.

Сказавши це, вона відвернулась й указала рукою на болото. Скільки ставало погляду видно лише сухі кущі, гілки з повалених віками дерев та груди вкритого першим снігом багна. Тільки одне дерево посередині, вкрите пліснявою й мохом, здавалося незайманим часом. У всілякому випадку, воно залишилося стояти.

Колись це мав би бути могутній дуб, який міг під своєю кроною приховати добру сотню хоробрих і не дуже мисливців за скарбами Мінотавра, про які ходили легенди далеко за межами Сермізу. Зараз же під його гілками ховалась лише груда сірих, обтесаних часом і вітром каменів, де-не-де побитих тріщинами й вкритими перетрухлим шумом.

— Ну що, — Арніка кивнула в бік дерева, — шукаймо?

Наступну четверть оберту вони снували навколо всохлого дубу в пошуках чогось бодай трохи схожого на сяючий чи переливчастий камінь. Але під руку окрім водоростей потрапляв лише щебінь та обточена водою галька.

Індгарт з Антаїром пішли обшукувати ближче до кореня, вона ж бо снувала довкола. Кірка льоду сформувалась тонка і неприємно хрустіла під черевиками, ноги грузнули у в’язкому багнові й неприємно чвакали при спробі зробити крок.

Арніка вдивлялась собі під ноги, але її власна ж тінь застувала вигляд. Десь поруч пролунав гуркіт. Спершу Арніці здалося, що вона оглухла, але потім Індгарт голосно вилаявся.

— От лярва! Он як за сто сімдесят шість кругів ніхто не спер ці камінці! — він потирав ударене плече й намагався підвестися на ноги з допомогою Антаїра.

— Що сталося?

— Здається, камінчика ми знайшли, — відповів Антаїр.

— Тільки от узяти його в мене не вийшло.

— Може у Арніки вдасться.

Дівчина знизала плечами, підійшла ближче й перевела погляд туди, куди кивком указав Індгарт. Там, над самим болотом, глибоко в коренях дубу тьмяно виблискував зеленими, жовтими й синіми блискітками невеликий напівпрозорий камінь.

— Може на них якісь охоронні чари і тільки конкретна людина може їх взяти?

— А ти не така дурна, як я думав.

— Циць, — шикнув Індгарт, — називати Арніку дурною окрім викладачів можу тільки я.

— Виписав собі монополію? — коротко розсміявся Антаїр.

— Так, королівським указом.

— Я у тобі й не сумнівався.

— Ну, ви продовжуйте залицятися один до одного, а я все ж спробую, — сказала Арніка, розплутуючи шнурки й знімаючи плаща.

Холод відразу налив кістки й вибив подих. Кинувши плаща Антаїру в руки, вона тримаючись за покручені, вивернуті під неймовірними кутами корені, обережно просунулась всередину. Ніжне світіння ставало яскравішим з кожною долонею, воно оволодівало нею, манило. Десь усередині проснулось бажання доторкнутися вабної поверхні, щоб вона опалила пальці. В тому, що вона гаряча й буде опікати, не виникало сумніву. Не відриваючи погляду від сяючої реліквії, Арніка сунула далі.

Руки почало зводити від напруги, одяг намокнув й неприємно липнув до шкіри. Холод стискав голову, тіснота давила на плечі, волосся лізло в очі. Арніка пролізла в розщілину між коренями по стегна, коли нарешті змогла дотягнутися до теплої гладкої поверхні.

— Є! — крикнула вона назад. — Він у мене!

— Вилазь звідти, — крикнув у відповідь Індгарт, аж багно затремтіло.

— Зараз, це не так легко.

В розколині було надто тісно, щоб повернутися, а повзти задки, тримаючи камінь не надто зручно. Арніка уперлась правим ліктем в коренище й поклала камінь до рота. Вона сподівалась, що ніякої зарази від магічного каменю, що провалявся в болоті майже два стокружжя не підхопить. Упираючись руками в корені, а колінами у в’язку мокру землю, вона позадкувала до виходу.

Розщелина ширшала, залишилося пролізти ще з лікоть, коли рука сприснула й провалилась під воду. Пальці торкнулись чогось м’якого й слизького. Мить і кість скувало таким болем, що аж з очей полилися сльози. Арніка сильніше стиснула зуби й втягнула носом повітря. Потягнула руку на себе, м’який обруч навколо кісті стискався, пальці горіли вогнем. Вона відпустила другу руку й упала лицем на багно й застогнала, в очах застрибали зірочки.

Як-небудь просунувши праву руку до стегна, Арніка нащупала руків’я кинджала. Він ковзнув до руки наче рідний. Вдихнула побільше повітря й опустила в болото другу руку. Кісті знову торкнулося щось м’яке.

Арніка наткнулась на округлий мішечок пухирчатки, м’ясоїдної болотної рослини. Її рука вище кісті була повністю захоплена нею. Рослина вже починала переварювати ліву. Арніка провернула кинджал в руці, нащупала тоненьку пуповину стебельця, підставила лезо під самий корінь й перерізала його. Тиск на кість одразу зник, а м’який рот-шлунок рослини ковзнув з опеченої шкіри.

— Де ти там? — з-заду долетів голос Індгарта.

— Ліу-у, — ледь стримуючи сльози, відізвалась крізь зуби Арніка.

— Що?

— Та ліу-у йа, ліу-у!

Вона висмикнула пекучу руку з води й обережно, намагаючись не торкатися ушкодженою шкірою дерева, вилізла з розщелини.

— Тебе там що, Водяний зваблював? — щойно вона дістала з рота камінь й простягнула його здоровою рукою Антаїру, запитав Індгарт.

— Так, — огризнулась дівчина, колихаючи зранену кість, — а ще водяниці, болотяниці й русалки разом з ним.

— Русалки в болотах не водяться, — заперечив Індгарт.

— Зате пухирчатки-переростки водяться, — вона помахала перед ним вкритою пухирями долонею. Шкіру все ще пекло. Личило б обробити, аби не занести зарази.

— Біс, — сплюнув Антаїр.

— Як вилазила провалилась рука. Зараз омию й зцілюся, — відмахнулась Арніка. — Індгарте, злий з фляги, рана перед чарами має бути чиста.

— Арніко… — почав було Антаїр, але Індгарт на нього так зиркнув, що холодно стало не тільки від вітру, що досі бив по спині.

— А, так, — всередині все оніміло від його слів. — Я й забулась вже. Підлатаєш мене, Інде?

— Я не знахар, — заперечив він, схиляючи флягу над опаленою шкірою.

— Я теж не чармедичка, але на травах розуміюся, — заперечила вона й засичала, коли вода торкнулась круглих опечених ран. Пекло нестерпно, але краще так, ніж рани загниються й тоді навіть справжні чармедики можуть не допомогти. — Антаїре, візьми в мене в сумці порошок щитолисника й ромашку. Змішай їх.

Вампір кивнув й опустився навпочіпки поруч, запустив правицю в один з настегнових клунків. Пухирчатка рослина наче й не шкідлива, але від дорослої особини втекти складно: дорослий пухир може всмоктати жертву розміром з оленя, якби ті водились на Болотах. Їй пощастило, що цей пухирчик виявився підлітком. Їх отрута ще досить слабка.

— Так, добре, — кивнула вона, коли Антаїр показав мені їй невеликі підписані вихрастим почерком склянки. — Тепер висип порівну того й іншого собі на долоню, перемішай. Візьми в Індгарта мою флягу. Злий з неї майже всю воду, там небагато осталось.

— Ти певна? Нам ще їхати далеченько до Рудників, — блакитні очі з сумнівом роздивлялися її перемащене в багнові обличчя.

— Ми їдемо не до Рудників, — вклинився Індгарт. — Я довбав снувати як неприкаяний ще півтора цикли. Туди їхати довше, ніж ми вже в дорозі. Та й зима близько. Ми доберемося туди на саламандрах. І хай би що не казали, але снувати Континентом на конях я погодився лише заради Арніки. І чим це для неї обертається щоразу?

— Добре, про це потім поговоримо, — кивнув Антаїр, але воду з фляги злив. — Тільки у випадку чого, платиш за переплаву ти, вуханю.

— Заплачу, аби не хитатися по морозу до вірної гибелі, — прогарчав Індгарт.

— Сам сказав. Добре, Арніко, що далі?

— Тепер засипай порошок у флягу. Швидше, чим довше трави обдуває вітер, тим менше у них буде сили. Інде, – вона схопила його здоровою рукою й вдивилась в розширені горіхові очі, – дякую.

— Щось ще?

— Так, — кивнула, — візьми, будь-ласка, в нагрудному кармані мого плаща марлю.

— На який біс тобі марля в дорозі, жінко? — здивувався Антаїр.

— Тому що я жінка? — хмикнула Арніка й підморгнула йому. Він смикнувся й відвернувся. Індгарт закотив очі. — Добре, Інде, трьох ліктів вистачить. Антаїре, тепер намащуй рану всім, що є у флязі, Індгарт потім замотає.

Антаїр мовчки кивнув й висипав пригоршню набухлої зеленої субстанцій на вкриту пухирями шкіру. Арніка зціпила зуби, аби не закричати.