Перехресниця Долі

На сьомий день подорожі запаси води й фруктів підходили до кінця. Вампір, казали вони, твар якусь в лісі спіймав, кров посисав і досить. Годувати менше. Та шиш вам! Кровосос, а жере що сліпа кобила очерет. Так, наче на ньому гектарів десять спахали!

На третій день він в одну харю дожер хліб, на п’ятий — яблука, а сьогодні зранку вони доїли останню пригоршню сушки.

— Будьте обережні. Прокляття уже діє на цих землях, — повернувся в сідлі Антаїр, кидаючи на них з Індгартом застережний погляд.

Арніка кивнула. Високі темношкірі дерево-люди зливались із оточуючими поселення дубами й горіхами. Якби один з них не поворухнувся, вона б і не помітила. Вартові. Разом з ними чергували світлі ельфи й кілька дроу. Колись давно, ще до часів Великої Війни, дерево-люди уклали з ними торгівельну угоду, а згодом і угоду на охорону Поселення. Тільки насправді кого від кого вони охороняли: Поселення від людей чи людей від Поселення?

— Якщо хочете пораду — їдьте звідси, — замість привітання кинув темноволосий дроу з оголеним торсом.

Одна рука його уже почала вкриватися корою. Заразився. Арніка була б не проти втекти звідти якомога швидше й не озиратися, але що тоді? Відрахування, життя в Будинку до кінця днів, і думки про те, коли ж той кінець таки настане?

— Тц, ніби ми самі хочемо тут бути, — сплюнув Індгарт, коли вони від’їхали на достатню відстань, щоб дроу й світлі ельфи не змогли почути його слів.

— Індгарте, — повернулась до нього Арніка. Кобила під нею рівномірно коливалась при ходьбі.

— Що? — здивувався він. — Ти ж сама не хотіла нікуди пхатися. Передумала?

— Ні, — похитала головою. — Але це не привід нариватися на неприємності які Поселення так і хоче нам організувати. От дупою чую, — вона стишила голос, переймаючись, щоб ніхто з сторожів Поселення не почув її слова, — не все так чисто й просто з цими каменюками. Чогось викладачі все ж не сказали. Мало бути щось іще.

— Впізнаю стару-добру Арніку: в яку халепу б не вляпалась, як би не позорилась — завжди доведеш справу до кінця.

— Індгарте, не починай.

— А то що? Зламаєш мою королівську психіку? Так ти й так це щодня робиш.

— Ти ще не король, — вмішався Антаїр.

Останні кілька днів він був на диво мовчазний. Лише попереджав про небезпеку. Допомагав з полюванням, коли Індгарту не хотілося ловити білок, вартував в свою чергу. Вони з Індгартом навіть майже не сварилися за ті чотири дні, що минули після її дивної зустрічі з Віалом у сні.

Про незнайомця Арніка так їм і не сказала. Щось всередині казало, що не варто цього робити. Індгарт буде перейматися, а Антаїрові вона не настільки сильно довіряла, щоб відкритися.

Їх подорож стала нагадувати майже дружню поїздку Континентом. Якби не обставини та все ж не надто дружні погляди, які чоловіки кидали один на одного, Арніка могла б й забутися.

— Але я ним стану, — гордовито випнув груди Індгарт. Арніка ледве втрималася, щоб не засміятися. Вона знала, як сильно Індгарт не хотів торкатися політики. Йому ближче були чари, бої, подорожі. Воля. Але, коли ти — нащадок двох королівств Триєдинства, шансів обрати таке життя, яке хочеш, менші ніж в хворого на проказу одужати власними силами.

— Не станеш, якщо лишишся в цьому забутому твоєю богинею місці. Сумніваюсь, що Ліс прийме за правителя палого ельфа, що за один-два десятки кругів перетвориться на розумне, але нічим не відмінне дерево. Тобі ще пощастить, якщо шашіль сточить тебе раніше, ніж твої ж побратими пустять на будівництво.

— Що б ти знав про Ліс і наше будівництво! — прогарчав Індгарт. — Але якщо ти так сильно переймаєшся через мою королівську особу, то постараюсь не провокувати Прокляття.

Індгарт натягнув стремена й вирвався вперед.

— На нього погано впливають думки про приреченість мешканців цього місця, — не зводячи очей з широкої спини Індгарта, сказала Арніка.

— Бачу.

— За ним потрібно буде приглянути. Справишся?

Звертатися на “ти” до правиці вампірського короля було дивно, але він просив.

— Стій, ти просиш мене придивитись за принцом? Ми, якщо ти не помітила, не надто ладнаємо. Це жарт?

— Ні, — знизала плечами. — Просто коли ми заберемо першу реліквію, скоріше за все, чутки про це розлетяться всім Континентом.

— І я один не зможу забезпечити твою безпеку, — здогадка промайнула в безбарвних очах. — Прагматизм і нічого більшого. А з тебе вийшов би добрий стратег.

— Так точно, — Арніка відсалютувала йому двома пальцями й усміхнулася. Спілкуватися з Антаїром було тяжко, особливо враховуючи спогади про його одноплемінників, що напали на них трохи більше седмиці тому. Але Арніка намагалась переконати себе в тому, що раз вибору в них не надто багато, потрібно використовувати надані ресурси в повній мірі. Антаїр був ресурсом. Цінним, подарованим з якихось своїх мотивів, королем Андаре, але ресурсом. Й вона мала намір ним скористатися.

Антаїр скосив очі на хитку спину Індгарта.

— Добре, — погодився, — я пригляну за ним. Тим паче, поки я з вами приглядавати за вами мій обов’язок.

— Чудово. Дякую тобі.

— Віддячиш, — Антаїр блиснув зубами й підморгнув.

Вони проминули ворота. Звичайну грубо обтесану дерев’яну ротонду з великими зеленими літерами “Поселення” над проходом.

Поселення чимось нагадувало Серміз. Такі ж невеликі покинуті будинки в передмісті ближче до центра густішали й перетворювались на дерев’яно-кам’яні джунглі, заблукати в яких було значно простіше ніж здавалося на перший погляд.

В центрі жили ті, хто на дерево перетворився значно раніше, ніж в Поселення прийшли мешканці передмістя. А в самому серці стояли Одерев’янілі — перші прокляті Богами. Ті, хто лише ступивши на прокляті землі, миттєво перетворився на дерева.

Тепер же Одерев’янілих можна було зустріти в перемішку з будинками, ельфами, людьми, щойно зараженими насінням і уже старими, ледь рухомими дерево-людами.

Вуличками гуляли живі дерева. Дехто уже повністю вкрився корою й рухався важко й незграбно. Їм на зустріч слідували молоді, чия шкіра тільки починала вкриватися слідами. Отаке життя: від початку й до краю бачити що очікує на тебе й близьких. Кобила під Арнікою миттєво здалася неймовірно затишною й теплою. Так, ніби лише на ній можна захиститися від пропащого подиху Поселення.

Поява дітей в цьому місці шокувала: дерево-люди не здатні розмножуватися, їх репродуктивна система вмирала з потраплянням до тіла “сімені”. Та все ж діти, чия шкіра була чистіша найліпшого шовку, були тут. Вони перегукувались, сміялись й постійно змінювали напрямок руху. Грали в квача. Хтось привів їх сюди. Хтось зміг добровільно приректи безневинні створіння на тяжку погибель…

— Гарно? — запитав Антаїр. Він наче й не бачив дітей. Або їх поява тут не здивувала його.

— Це прокляття… воно забирає усе.

— Арніка у нас як завжди надто трагічна, — кинув через плече Індгарт. — Коли Іоан розповідав історію Поселення вона й ще декілька дівчат з курсу ревли так, що ще б трохи й він їх просто вигнав би.

— Чому тут усе таке однакове? — Арніка вдала, що не помітила його шпильки. — Поселення створив один майстер?

— Майже, — відповів Антаїр. — Будинки народжуються, ростуть і помирають разом з господарями. Прокляття, накладене одним магом завжди діє однаково. Навіть коли деякі прояви відрізняються. Тому, як тільки хтось із гостей заражається “сіменем”, на околицях виростає новий будинок. І тому ми бачили так багато покинутих, коли в’їжджали.

— От тому ельфи й вважають дерево-людів не надто хорошим народом, — гидливо сказав Індгарт.

— Ельфи взагалі вважають не надто хорошим народом усіх, окрім самих себе, — фиркнув Антаїр. — Приїхали.

Вампір спішився й допоміг Арніці злізти з Ромашки. Ноги затекли, а спина боліла так, що вона ледь не впала йому в руки. Антаїр коротко всміхнувся й відступив, щойно вона вирівнялась.

Перед ними височів храм. Яким богам поклонялись дерево-люди Арніка не знала, Іоан може й казав на заняттях, та її те не надто чіплялось. І, хоч незнання й не давало в цілому оцінити красу, своєю помпезністю храм міг позмагатися з найдорожчими храмами й соборами її батьківщини — Арбору.

Величезна, явно створена за допомогою чарів будівля здіймалась високо над містом. З її даху, мабуть, можна було побачити межі Охоронного Лісу. Храм мав у собі три яруси: верхній височів під хмарами й виблискував золотом вітражів, середній струївся ліанами, що спліталися між собою, утворюючи стіни й розтікались по міцному стовбуру дерева, що слугувало нижнім ярусом.

“Зручне місце для стрілків”, — пронеслось у голові. Індгарт.

— Великі Старійшини готовий прийняти діву, — схилився перед ними молодий дерево-люд. Він вийшов з величезних дверей якраз в той момент, коли вони під’їхали.

— Діву? — здивувався Індгарт.

Арніка виступила вперед, указуючи руками на чоловіків. Вона відчувала себе незатишно в цьому місці, а йти кудись самій, наодинці з мешканцями цього проклятого місця… Вона стиснула змокрілі долоні й заперечила:

— Але ми ж приїхали всі разом. Я думала, ми і йтимемо разом.

— Ні, — відмовив дерево-люд, спільною він говорив погано, з жахливим акцентом, але зрозуміло. — Лише діва. Одна. Без зброя. Чоловіки могти чекати тут. Такова умова Ради.

Індгарт з Антаїром переглянулись й коротко кивнули — вони будуть поруч й у випадку непередбаченої ситуації можуть допомогти. Точніше, Арніка дуже сподівалася, що правильно їх зрозуміла, бо не добре буде очікувати на поміч, коли поміч накиває п’ятами швидше, ніж ти втрапиш в собаче лайно, не те, щоби в неприємності.

Дерево-люд свердлив Арніку пустими дуплами очей. Кінчики гілок в нього на голові нетерпляче сіпалися.

— Добре, я йду, — вона б воліла, аби Індгарт заперечив, або щоб Антаїр висунув свої умови, та розуміла, що тут потреба не в них, а їх. Вони на чужій території та потребують того, що їм можуть дати. Гра має відбуватися за правилами тих, хто має що дати, а не взяти. Дерево-люд, побачивши в поставі Арніки покору подіям, задоволено проторохтів:

— Зброя могти віддати ваші товаришам.

Арніка дістала з-за пазухи атам й простягнула його Індгарту рукояткою вперед. Віддавати його аж ніяк не хотілось та й на зброю двосічний кинджал з інкрустованою самоцвітами ручкою походив мало. Для чарівника головною зброєю є магія, а каміння на ручці слугували хорошими провідниками й значно підсилювали діапазон. Старійшини й їх слуга вирішили б що він є більш небезпечним, ніж метальний ніж із-за пазухи Індгарта.

— Усе?

— Так, — погодилась Арніка, не зводячи погляду з Індгарта.

— Іди уже, обіцяю тримати себе в руках, — на обличчі в нього засяяла посмішка, а витягнуті долонями догори руки не вселяли довіри його словам, проте Арніка кивнула й попростувала за зниклим в дверях молодиком.

В храмі, сплетеному із дерева, було на диво світло й пахло смолою. Її провідник мчав швидко, ні на що не звертаючи уваги. Як стріла, випущена з лука вправного стрілка. Наче він й не був уражений в голову і плечі «сім’ям». Та, придивившись краще, Арніка помітила, що він кульгав на ліву ногу й якось неприродно похитувався на поворотах. Мабуть, кора утворилась лише на одному коліні. Арніці на мить стало шкода його. Юний зовсім. Худий і малий. Хоч би п’ятнадцять літ забралось до гурту. Про можливість обрати ціпок він, мабуть, і не думав.

Арніка ледь не бігла слідом за ним. Повз проносились затулені ставнями вікна й завішані шторами арки. Кілька разів вони ледь не стикались з іншими дерево-людами, але вчасно відходили або завертали в інший бік. Провідник повернув направо й зупинився біля височезних дубових дверей — вони точно були привезені з Ніксорії. Вампіри зналися на помпезних дверях.

— Старійшини чекати на людку, — прорипів він й відчинив двері.

Простора напівпуста Зала Ради нагадувала величезну танцювальну залу Академії. Така ж висока стеля, світло з холодного полум’я під якою заливало розсіяним світлом підлогу. Такі ж дерев’яні стіни й схожі як дві краплини один на один диванчики з чиненої шкіри саламандр. Тільки в центрі замість сцени для оркестру стояв масивний дубовий стіл за яким сиділо тринадцять старезних трухлявих дерев з довгими сивими бородами. Арніка ледь стримала сміх. Її позабавило, що чоловіки, навіть уражені Прокляттям Поселення, не втратили свого правічного клопоту з бородою.

— Вітаємо тебе в наших землях, Обрана, — привітався високий сивоволосий клен.

Гілки на його голові вже губили листя. Певне, він був найстаршим. Скоро його доля скінчиться. Як упаде останній листок, старійшина перетвориться на одне з безмовних дерев Охоронного Лісу, на німого бранця нерухомої в’язниці, що колись давно була його тілом. Жахлива доля. Та ще жахливіше життя.

Арніку смикнуло — вони вважали її обраною, талісманом, чимось, що зможе здолати Ліча. Вона кинула оком на присутніх. В їх пустих очницях відображалась згода з колегою, солідарність. Арніка ледь не застогнала: їй ніби обітниці предків кровожерливій богині з Древніх, про яку вона навіть не чула доти, мало.

Зціпивши зуби, Арніка присіла в поклоні.

— Старійшини вирізняються колективною параноєю, — попередив вчора за кострищем, коли вони вже пили вечірній чай, Індгарт. — Вони вважають, що всі інші мешканці Колдовських земель того й дивись, що нападуть на Поселення.

— Ніби хтось може їм нашкодити, — реготнув Антаїр. Його бліда шкіра зливалась в кольором очей й контрастувала з кольором камзолу в жовтому світлі полум’я.

— Хіба що спалити Охоронний Ліс разом з ними, — знизала плечами Арніка. Їй вважалось це єдиним способом позбавитися від проклятого місця. Дивно, як за скільки кругів цього ніхто не зробив ще.

— Але цю параною активно підтримують й мешканці Поселення, — наче не почувши, що казали Антаїр та Арніка, продовжив Індгарт. — Так що у випадку чого, нам доведеться не медово.

— Тут згоден з вухастим, — кивнув Антаїр. — Рухатися і говорити потрібно повільно, виважено й ні в якому разі не витріщайся на Старійшин. Все має бути однозначно. А то можна було не лише залишитись назавжди, а й позбутися голови, якщо їм щось не сподобається.

— Ще незрозуміло що гірше, — альф сплюнув під ноги. Йому була не до смаку сама думка про те, що треба туди їхати.

Судова система у Поселення була відсутня як така — все вирішували Старійшини. «Верх демократії, нічого не скажеш!» Їм повністю довіряли всі мешканці Проклятої землі. «От би у нас були такі правителі, яким можна заледве не сліпо вірити не бути при цьому ошуканими й за будь-якими проблемами й конфліктами мешканці бігли до Ради».

— Що ж, Арніко Сіра, можеш підвестися, — з-за столу підвівся широкий гіллястий клен й, випустивши, кілька гілочок, взяв її за підборіддя й зазирнув в очі.

Ноги все ще були непевні після довгої їзди на коневі. Коліна тремтіли й вартувало чималих зусиль не розпростатися їм у ноги. Дивитися в чорні дупла замість очей було страшно, але не страшніше, ніж в провалля очей Іоана. Спасибі професору за його любов до залякування чарспіранток випаленими зіницями. Арніка зціпила зуби, але погляд не відвела.

— Поселення вдячне тобі за твою самопожертву, діво, — «А я яка вдячна, ви навіть не уявляєте. От прямо тут від вдячності розсипатись хочу».

— Сподіваємося, вам було виказано найвищий рівень гостинності? — запитав дуб, що сидів по праву руку тепер пустого стільця. Його вуса могли позмагатися в густоті з косою ректора Саміра.

— Все чудово, дякую, — вона знову вклонилась. — Ваше Поселення неймовірне.

«Настільки неймовірне, що хочеться осідлати Ромашку й їхати куди далі не звертаючи й не озираючись, аж поки не стемніє».

— Приємно чути, приємно чути, — дуб задоволено погладив себе по вусах й кивнув колегам.

— Арде, — старійшина все ще тримав її за руки, коли до нього звернувся ще один, він виглядав молодшим з-поміж них, — за леді Арніку прохав Самір альдер Лаграно, але думаю, в цьому не було абсолютно ніякої потреби. Вона дійсно та, про кого віщала Санта-Іна — дитя Долі. Обране Дитя.

Арніка дивилась на них й намагалась не засміятися. Вона не знала, в що вони вірили або які речовини приймали, та її матір точно не була святою, рівно як і вона не була якимось “Обраним Дитям”. Це просто наслідок дурного вчинку когось із пращурів, який тепер розгрібати доведеться Арніці, нічого більшого. Однак, якщо їм потрібно у щось вірити, хай вірять. Бодай би не заважали й віддали ту прокляту каменюку.

— Та, людський хлопчисько не помилився, — кивнув той, кого щайно назвали Ардом. — Навіть попри всю його гордість і пихатість він зміг віднайти необхідну Справі душу.

— Боги віддячать йому, — погодився з ним ще один безіменний старійшина. Його гілки тільки відцвіли й на їх кінчиках починали в’язатися дрібні яблука.

— Добре віддячать, — хором повторили інші.

Вони щойно назвали ректора Саміра людським хлопчиськом. Арніка ледь стримала смішок — подумають ще, що з них. Цього їй було не треба. Але саме прізвисько вона заприсяглась запам’ятати.

— Пішли, люба, — повернувся до неї Ард. Арніковина долоня все ще лежала на теплій шершавій корі. — Не бійся, тобі нічого не загрожує. Майже, — він усміхався й від цього Арніка почувалась недобре, наче повітря от-от закінчиться.

Його “майже” їй не сподобалось. Клен міцніше перехопив її руку й повів за собою. Вони обійшли стіл широким колом під прискіпливими поглядами Старійшин й пройшли в єдині двері за спинкою його пустого стільця. Ніхто не зронив і слова. Тиша давила до тої миті, як за спиною зачинились важкі осикові двері.

В кімнатці було темно, але щойно дерево-люд сказав слово, як безпечне полум’я затанцювало на смолоскипах. Використовувати звичайний живий вогонь в дерев’яних будівлях, подібним цій, було нерозумно — один незграбний рух або сильний подих вітру міг перетворити витвір магічної архітектури на велетенську купу гарячого попелу. А разом з ним і усіх, хто був усередині.

— В цьому приміщенні уже кілька сотень не ступала нога людини, — голос Арда розрізав глуху тишу розпеченим ножом й просотувався в сухі дерев’яні стіни. — Тобі випала неймовірна честь, людська дівчинко. Прийми її з гідністю.

Арніка мовчки схилилась й звернулась до Лади, щоб вона втримала її на цьому боці. Вмирати не хотілось, залишитись в Поселенні тим більше.

— Арка Правосуддя, — він указав на округле переплетення гілок троянд, акації й любистку. — Вона допомагає нам судити тих, в чиїх проступках не певні навіть Землі. Також вона допомагає нам дізнатися найпотаємніші куточки нашої свідомості й, що найголовніше, пройти випробування духу. Сьогодні тобі випаде честь познайомитися з нею ближче.

Серце впало в п’ятки. Арніка чула про Суд Долі в дерево-людів. Варварський метод, після якого не кожен, хто піддавався йому, виживав, а той кому пощастило — сходив з розуму під час тортур, які завдавала нешкідлива з виду арка з квітів й тоненьких акацієвих гілочок.

— Сто сімдесят шість кругів тому великий Древус віддав своє існування за можливість жити нам усім на Колдовських землях, — його сковане корою обличчя виражало щось подібне на сум і скорботу. — Він був одним із п’яти добровільних жертв. Мій брат.

— Я… мені шкода, — Арніка потупила погляд, стараючись уникати дивитись на старійшину або арку. Нетиповий холод скував її.

— Не варто, — він похитав гіллястою кроною. — Так, мій брат віддав своє життя. А я, разом з іншими молодими, дали клятву, створивши раду Старійшин. Ми заприсяглися, що коли прийде Ключ до життя чи погибелі Нечистого, ми візьмемо з нього співрозмірну платню. Як знак доброї волі Ключа й завдаток за те, що він чи вона виконує свій борг.

Слова про борг і плату за те, через що їй доведеться пройти, Арніці не сподобались. Це надто походило на сектантські вибрики Інка Візорського, який захопив Арбор, повернувши колись багату країну до злиднів. Табуни саламандр бігали шкірою й опікали її. Та Арніка змушувала себе стримуватися від поганих думок і бажань — страх перед Поселенням був більшим, аніж злість на Старійшин з їх клятвами.

— І що я маю віддати? — Арніка натягнула посмішку й запитала максимально спокійним тоном, на який була здатна, не вистачало ще щоб трухлявий пеньок запідозрив щось не те.

Прокляття і так могло за думки залишити собі. Наскільки ж це жахливе місце — кожен, хто бажає лиха цій землі й її мешканцям, змушений залишитись на ній на віки вічні. Зрозуміло, чому в них все вирішують Старійшини — інакше мешканці б просто понищили один одного, а разом із тим і саме Поселення. Хіба що разом з «сім’ям» бідолашний заражається покірністю й любов’ю до цього місця.

В центрі Арки Правосуддя, як камінь на її майбутньому надгробку, стояла висока металева чаша повна землі. Старійшина обережно підштовхнув Арніку до неї.

— Найцінніший, найперший спогад, про який ти навіть не здогадувалась. Ти не будеш сьогодні проходити класичне випробування, дитя. Ще не твій час для цього. Зачерпни трішки земельки, — майже лагідно сказав Ард й відпустив її руку. — Це не боляче. Арка лише забере свою плату.

Арніка послухалась. Нічого не відбувалось. Вона не провалилась під землю, гілки не ожили й не скували по руках і ногах, як часто описували те, що робила Арка Правосуддя з підсудними. Шкіра не палала й не обростала корою. Все було спокійно й тихо. Невже Арка зрозуміла, що Арніка таки не обрана і ректор Самір з Жанною просто наплутали з трактуванням Пророцтва і її рід немає ніякого боргу перед Богами?

Та тільки-но Арніка розслабилась й почала будувати плани на зимівлю в Академії, куди поїде, що зробить і які теми для магістонської можна було б випросити в Іоана, як світ різко перемінився.

Комора розтанула разом з Аркою й Ардом. Тепер Арніку оточували фарбовані жовті стіни, пожухлі від віку. Перед нею стояла заплакана молода жінка з дитиною на руках, її обіймали високий темноволосий чоловік й дорідна дама в якій вона заледве впізнала Тетяну.

Арніка підступила ближче. З рудоволосою жінкою вони були схожі: однакові кирпаті носи вкриті ластовинням, широко посаджені темно-зелені очі й відносно малий зріст.

— Мама, — слово гарячими голками врізалось в груди.

На єдиному простолюдському знімкові, який бабця зберігала як найбільший скарб у власній кімнаті в Будинку вона була значно молодшою, але безсумнівно це була вона.

Інеса Сіра — єдина з допущених до таїнств жреців Сульхи людська жінка, найкраща, унікальна в своєму роді, і, певне, мала б пишатися цим. Бабця нею точно пишалась. І щоночі плакала в своїх покоях, коли засинали молодші. В дитинстві Арніка часто чула її схлипи за стіною.

Чоловіка вона бачила вперше. Та повний болю погляд, з яким він дивився на клубок тканини, що його притискала до грудей Інна заспокоюючи, видавав в ньому батька.

— Тато, — Арніка смакувала це слово. Воно було новим й викликало незнайоме відчуття в грудях. Так, наче хтось видалив ребра й замінив їх на розпечені цвяхи, направивши вістря прямо в легені. Очі закололо.

Вони говорили, сперечалися між собою, але Арніка лиш бачила, як німо рухалися, кривилися губи й червоніли обличчя. В чому тоді сенс випробування, нащо показувати це все, щоб потім навіки забрати, якщо вона не почує навіть крихти їх голосів? Навіть частинки тієї останньої розмови. Хоча б раз. Один-єдиний раз. Її це дратувало й злило. Та варто було зосередитись, як вона почула голос батька.

— Молю вас, мамо, забирайте Арніку й тікайте!

З надвору доносились крики й гуркіт — певне, за дверима зібрався чималий натовп й вони намагалися вибити двері. Звук стояв такий, ніби хтось котив таран.

— Виходьте! — доносилось з надвору.

— Ми знаємо, що ви тут, бісівські діти!

— На костер їх!

— Іменем Пресвятого Інка Візорського…

— Михаїл, Інно, діти, — швидким шепотом сказала Тетяна, — моє, кра, аби з малям втікали ви? Ви ж бо…

— Ні! — відрізав Михаїл. — У нас є магія, ми потрібні їм. Вони не зупиняться, поки не знайдуть нас. Це надто небезпечно. Вони не знають, що в Ніки є здібності. Вона ще замала для проявів. А без проявів її судити не зможуть.

Ніби Арбору колись було діло до проявів. Неугодний — на багаття, багато балакаєш — на багаття. Надто красива й незговірлива — на багаття. Багатий — туди ж, бідний, страшний, худий, гладкий — усіх гнали, женуть і гнатимуть. Дивно тільки як вони ще самі себе палити не почали.

— Але знають, що дівчинка причетна до Богині, — сперечалась жінка.

— Це не важливо, — чоловік не хотів нічого слухати. Його світле волосся сіпалося в такт рухам. Темні кола під очима виказували безсонні ночі. Й Арніка не надто вірила в те, що вони могли з’явитися лише від того, що вона в дитинстві так вже погано спала. — Зараз головне забрати Ніку звідси кудись… де безпечно. За кілька кругів все вляжеться й ніхто не згадає про пророцтво.

— Про нього ніхто й знати не мав, якби не ваша Ад…— бабцю перервав гуркіт.

Аби не хто, хто такий чи така Ад? Їх хтось видав. Розуміння цього болючим лезом розрізало груди. В їх рядах завівся щур. В наших, скоріш за все, теж мав би бути. Історія ж схильна до повторень?

— Вибивайте двері! — голоси стали ближчими. Люди по той бік стіни були налаштовані рішуче.

— Я чую їх мерзенні голоси! — кричала жінка. — Вони там! Вони нас всіх винищать, якщо їх не спинити!

— Раз! Два! Хутчіш!

Двері затряслися від удару й ледь не зірвались з петель. Жінка з немовлям здригнулася.

— Михаїл правий, мамо, — звернулась вона до бабусі. Від її голосу тілом пронеслась хвиля тепла й спокою. Ось вона: жива, тепла, рідна, простягнути руку й можна доторкнутись. Тіло реагувало на маму навіть через стільки років. Рука пройшла повз.

Камінь розбив вікно, пролетів позаду Тетяни й розбив старе дзеркало в дерев’яній рамі, що стояло біля протилежної від вікна стіни. Бабця вилаялась під носа, проклинаючи усіх святих й нечистих на чому світ стоїть.

— Ай, ґрець з вами! Заберу малявку. Ми будемо чіпіти вас у Сермізі в серці старої столиці, там жиє мій знакомий Миколай. Він має бечувати си з житлом. Ви ж бо прудче виплутуйтесь й здогоняйте нас. Віхователь з мя такий собі, а ламати долю онучці своїм жасним характером не волію.

«Ой, бабцю, бабцю. Твій жасний характер тепер ходить поруч і може зломити життя іншим. При тому у квадраті. Ти знала, що все отак складеться?» Арніці здавалось, що здогадувалась так точно. Не могла ж вона бути настільки наївною, щоб свято вірити у спасіння батьків, що б там ректор з викладачами не торочили. Арніка у це не вірила також.

Батьки віддали себе у жертву, аби виграти трохи часу. У них вийшло, значить вийде і у неї. А те, що у всього є ціна… Про те вона подбає потім.

— Мамо, — схлипнула Інна, в пориві притискаючись до грудей бабці. По щокам обох текли сльози.

— Давайте швидше, довго коридор тримати я не зможу, — скрізь зуби прогуркотів тато. Він творив магію.

За напівпрозорою спиною Арніки крутився синій водяний портал. Це здивувало її. Портали могли створювати лише верховні маги та дуже сильні чаклуни. Звичайним це таїнство було не під силу. Портали вимагали надто багато сил навіть для того, аби користатися вже готовими. Творити власні було чимось, що не могло не викликати захоплення.

— Бізуваюсь, ви наєте, шо робите, діти мої, — прошепотіла бабця, накидаючи дорожню мантію, яка й досі висіла в шафі на горищі. Таке собі чорно-зелене нагадування про колись утрачене щастя.

Стиснувши зуби, батько пропускав через себе хвилі магії. Арніка відчувала їх шкірою: темна водна енергія різкими хвилями ударила в обличчя — темноводний портал, один із найсильніших порталів, який майже неможливо відслідкувати. У грудях потепліло: батько теж був водним елементалістом, і доста сильним, раз міг чарувати такі важкі чари. У них було щось спільне.

Двері злетіли з петель й в кімнату висипали люди з факелами й вилами.

— Нарешті, а я думав ви всю ніч будете тупцяти надворі, — заморено сказав Михаїл, переводячи погляд на юрбу й ледь помітно кивнувши дружині. Портал закрився й немовля з бабцею зникли.

Арніка стояла на колінах й важко хапала ротом повітря. Перед нею все так же виблискувала золотом чаша в Арці Правосуддя. Серце гупало у висках, під нігті забилась земля в перемішку з кров’ю — вона так сильно стисла кулаки, що проколола шкіру.

— Принесіть леді її камінь, вона поспішає, — проскрипів в простір Ард й схилився до неї. — Уставай, дитя, сьогодні Поселення не забере тебе в свої володіння. Ти гарно впоралась.

Арніка кивнула й прийняла простягнуту на поміч кінцівку з переплетеної лози. Ну, бодай з глузду вона точно не зійшла.

Чіпіти — чекати

Бечувати си — допомогти, допомагати

Жасний — жахливий

Бізуватися — сподіватися