Я ніколи тебе не покину

— Нори Вовчого Ліса, наступна станція – Козлячий Масив, — оголосив невиразний голос через динамік.

Єн визирнув у вікно й опустив ноги з лавки, застрибуючи в чоботи, оздоблені фальшивим хутром. Потяг вже сповільнився настільки, що можна було добре розгледіти голі стіни низьких будинків, які зустрічалися між деревами.

— «Нори Вовчого Лісу», — пирхнув з-за позаторішньої газети чоловік, який сидів навпроти. — Вовки уникають лісів і рідко живуть у норах. Хто називав ці станції?

— О, нори, які маються на увазі, не належать вовкам, — не втримався Єн. — А лісу тут до людей і не було.

— Що? — визирнув на нього чоловік.

— Дерева, кажу, тут посадили тільки за людей. Раніше це була мертва зона, лише кущі на п’ять кілометрів навколо.

— Чому? Нащо тут садили… — його перервав ривок потягу.

— Двері відчиняються. Дивіться під ноги, — проскреготало в динаміку.

— Вибачайте, — махнув йому рукою Єн і вискочив на платформу. Він огледівся навколо й насунув шапку на очі та шарф на ніс. Знову починалася хуртовина. — Столичні… — пробурмотів він сам до себе. — Досі ставлять питання…

Це було вісімнадцяте січня, їх сімейний, неминуче паскудний у майже всіх аспектах день. Єн це запам’ятав з дитинства – вісімнадцятого січня ніколи не було гарної погоди, щасливого збігу обставин та вдалих зустрічей. Було б непогано його вирізати з усіх календарів, якби ж тільки це не був їх день. Саме це число вони завжди відводили для сімейного єднання.

Він дістав з кишені ліхтарик і підсвітив собі засніжену дорогу – вуличні ліхтарі, звісно, перегоріли, вірогідно, сьогодні ввечері. Єн не мав жодних сумнівів – його власний теж закінчить своє існування вже скоро, цікаво було тільки, як саме. Хрускіт снігу під підошвами неодмінно повертав у дитинство: сірі однакові будні, які містилися у відстані між домом та школою, палиці, якими на спір збивали бурульки, та хліб, який змерзлими пальцями чіпляли на дерева для синичок, яких тут зроду не було. Літо тут також наставало, але прямо зараз воно здавалося повною фікцією. Несправжнім спогадом.

Їх будинок не вирізнявся з-поміж інших, хіба що кривим рожевим зайцем, намальованим на дверях, авторства Фіни, безсумнівно. Минулого разу його тут точно не було. Тільки-но Єн заніс руку, щоби постукати у двері, як вони відчинилися. Улюблений трюк. Певно, чекала цілий день біля вікна.

— Ти пізно, — дорікнула йому Фіна, виступаючи на поріг. Худорлява, суха й темноока – Єну здавалося, ніби він одночасно дивиться і в дзеркало, і на фотографію матері.

— Мене дуже намагалися затримати. На роботі, потім ще й батько, — виправдався він, відсуваючи Фіну й заходячи в дім. — Ти вже зовсім як доросла.

— Невже? — зачинила вона двері. — Я і є доросла, сюрприз. Затримали? Обвал на ринку календарів, чи що?

Єн криво посміхнувся, як завжди, коли розмова заходила про роботу:

— Забули зробити західний, тепер те, що повинні були робити місяць, робимо за три дні.

Він повісив тяжку куртку біля входу, поміняв чоботи на пухнасті капці й пройшов на кухню вслід за Фіною.

— На заході є окремий календар? Нащо?

— Посунуті дати. Завтра, наприклад, будуть Святки. Гадки не маю, нащо таке, я думав, що це хтось в нашому офісі придумав, щоби пожартувати.

— Я ще не знала людини, яка б гірше виконувала власну роботу, — хмикнула Фіна, ставлячи чайник. Їй-то було легко, вчителька молодших класів у їх жахливій місцевій школі, яку не ремонтували вже років двадцять, з того часу, як потік дах. Це аж ніяк не в офісі сидіти. — А що батько?

Чиста ввічливість, батьки в них були різні. На її щастя.

— Так і не зустрілися. Я проїхав дві години туди, відстояв раптову чергу, щоби мені заявили, що відвідування йому заборонені.

— Чому так? — Фіна поставила на стіл чашки й ціле блюдце жахливих кам’яних ірисок.

— Додумався штрикнути когось за пів години до мого приїзду. Старий пень. А я йому печиво спеціально привіз.

— Старий пень, який не заслужив твоє печиво. Давай сюди.

— Е, ні. Я заїдав ним горе по дорозі.

Вони пригадували старі дні. Обмінювалися новинами про старих знайомих, дурнуватих і розумних, успішних і невдах: хто поїхав вчитися, спився, кинув сім’ю чи продовжив будувати село, якимось дивом ще не забуте всім світом. Давно мертвих чи нещодавно. Старожилів і тільки-но народжених. Фіна розповіла, що шпиталь, в якому мама працювала все життя, знесли. Збудували новенький на його місці.

Через пів години, як йому здалося, Єн кинув погляд на годинник, не повірив побаченому й вгледівся уважніше:

— О, ні… От педаля! Я пропустив останній потяг!

Годинна стрілка завмерла якраз посередині між одинадцятьма і дванадцятьма.

— Мене поріжуть на крихітні смужки й відправлять тобі поштою, якщо не буду на роботі о шостій, — вдарив він себе по лобу. — А перший потяг тільки о шостій і виходить! Вони звільнять мене, наймуть на моє місце сміттєвого пацюка і той пацюк зіпсує нам увесь тираж… Я так не можу, — він рішуче підхопився на ноги, — піду пішки до дороги й спіймаю попутку.

— До якої дороги? — схопила його за руку Фіна. — Та ти до смерті замерзнеш, доки дійдеш! Зараз ніхто й не поїде тут, ти ж знаєш!

— Ні, ти не розумієш! Я провалював терміни вже два рази! Ще один – і мене звільнять! Ми – єдина календарна компанія в місті, а я більше нічого не вмію робити! В мене немає вибору! — він закрив обличчя руками: — Трясця, Фіно, якщо я не внесу борг, мене ще й попруть з квартири…

Десь хвилину вони стояли в тиші, поки вона не буркнула щось нерозбірливо.

— Га?

— Є, — пробурмотіла вона.

— Що?

— Кажу, є в тебе вибір. Можеш поїхати останнім потягом.

— Але ж…

Вона зітхнула так тяжко, що це зітхання могло б обвалити цілий будинок.

— Є ще один потяг. Останній. Дуже-дуже останній. Тільки на цьому шляху.

— Як це мож…

— Мовчи й не став питання, — перебила вона його. — Цей потяг проклятий. Він з’являється тільки під час потойбічного проміжку, з дванадцяти до трьох, тільки якщо людина цього дуже бажає. Ним подорожують не люди. Тобто, нелюди. Там зникають.

Десь о дванадцятій вони вже перелізали через скрипучий турнікет на платформі.

— Отже, — проводила інструктаж Фіна, — запам’ятай головне: завжди тримай у голові станцію, на якій тобі треба виходити. Ні в якому разі не забувай про це. Нізащо не засинай, бо вкравши сон, можна вкрасти й спогади, а там і саму особистість. Не називай повного імені, адреси, серійного номера документів, не приймай цукерки від незнайомців… О, і ще одне, — вона суворо подивилася в його очі й пригрозила пальцем: — Ні при яких обставинах, не смій знімати взуття. Навіть не думай. Натягни якомога міцніше на свої топалки й ні на сантиметр не зрушуй.

— А як це взагалі стосується бісовщини?

Фіна гаркнула:

— Бісовщина краде взуття! Ось тобі картина: ти, як завжди, знімаєш чоботи, кліпаєш – їх вже немає, а твоє найгірше фото наступного ж дня з’являється в газетах та на коробках вівсянки, під надписом: «Ви бачили цього шановного юного пана?». Ти мене зрозумів?

— Якщо в мене вкрадуть взуття, я просто піду без…

— Питаю ще раз: ти мене зрозумів? Вголос.

Єн зітхнув:

— Так. Я тебе зрозумі…

Його перервав мірний гул. Єн з Фіною, не змовляючись, повернулися направо й вгледілися в примарне (чи, можливо, це просто так здавалося) світло.

— Машиніст не привид, — хмикнув Єн. — Він підсвічує собі шлях.

— Привиди також не бачать у темряві, — прошепотіла вона.

Гучність стукоту все наростала.

Єну згадалося дитинство. Він пам’ятав крижану вічну зиму. Пам’ятав дітей, мимовільно, природно злих, і підлітків, чия злість вже була свідомою. Діти уникали колій, підлітків тільки там і можна було знайти. Перших відлякувало те саме, що й приваблювало других: оглушливий шум потягів, що проходили повз.

Це було якесь первісне відчуття, ніби душа вилітала й губилася між частинами цього стукоту: Єн бачив, як діти завмирали від жаху, коли це відбувалося, і бачив підлітків, які захоплено кричали в усю горлянку. Вони розкладали на коліях пивні кришки для того, щоби потім зібрати їх пласкими й носити під одягом, як амулети.

Один такий хлопець якось забувся й розпаленим птахом потрапив під колеса. Цей випадок пам’ятали, певно, всі, хто того часу тут ріс.

— Я подзвоню рівно о пів на шостій, — пробурмотіла Фіна, стискаючи його рукав під ліктем. — І тільки спробуй мені заблукати десь по дорозі й не відповісти – в мене немає стільки вільного часу для того, щоби їздити тебе розшукувати й повертати. Мені… Мені жаль, що я не можу поїхати з тобою. Але двом людям загубитися там ще легше, ніж одній.

Двері тихо розчинилися прямо перед ними.

— До побачення, Єн.

Він ступив усередину, озираючись навколо: жовте світло, порожні лавки – ані химерних постатей, ані кривавих плям, зовсім нічого.

— Ось, бачиш? Все тут нор… — почав було Єн, але його перервали двері, які несподівано зачинилися за його спиною. Він крутнувся на місці, хлопнув рукою по склу, не знаючи навіть, навіщо, подивився в останній раз в стривожене обличчя Фіни. Потяг різко смикнувся, Єна вдарило об поручень, роздався тріск – з його кишені випав ліхтарик і якимось чином примудрився розбитися. Єн зітхнув: — Чому мене завжди хтось перебиває?

Він підібрав залишки запчастин (щось таки полетіло в невідомому напрямі й кудись закотилося), пройшов далі в вагон, сів біля вікна й закрив очі. Заслужив на відпочинок.

Єн пам’ятав, як у дитинстві йому здавалося, ніби чудовиська з-під ліжка смикають його за ноги. Як було вночі холодно, як змикалися крижані пальці на щиколотці, як шумів у вухах потяг і незрозумілі слова, промовлені незнайомими голосами…

Хоча ні.

Такого він точно не пам’ятав.

Єн здригнувся й підскочив, ледве не заїхавши якійсь дитині по голові ногою. Вже відкрив рот, щоби попросити вибачення в неї, коли кліпнув пару разів і зрозумів, що дитина сидить навпочіпки й тримає в руках його правий чобіт.

— А ну віддай! — гримнув він на неї. Єн легко видрав чобіт з тонких рук і натягнув його назад на ногу. І тільки потім придивився до малого злодюжки.

Перше, що впадало в око – це його верхня губа. Щось у ній було дивне, начебто хибне, що не зразу вдалося усвідомити сонною головою. Потім докумекав: губа була з лівої сторони розщеплена. Десь на сантиметр розсічена, але не так, наче її розрізали, радше… такою вона з самого початку й була. Ніс також здавався зсунутим – ліва ніздря явно була опущена нижче за праву. Так Єн і дивився на це, поки випадково не підняв погляд вище.

Очі в дитини були яскраво-зеленими. Вони здавалися просто велетенськими на цьому маленькому обличчі, сполохані, якісь дивно глибокі – але все ж вони належали звичайній дівчинці. Сплутані темні пасма. Занадто легкий одяг, лише жовта сукня й туманно знайома кофта на ґудзиках зверху. Брудні босі ноги. Скільки років було дівчинці? Сім, вісім? Якщо так подумати, вона не відрізнялася від третьокласників Фіни. Незвична губа й ніс, як виявилося, не надто й грали ролі.

— Де твої батьки? — докірливо спитав Єн. Дівча лише насупилося. — Брати, сестри? Хоч хтось? Це тебе мають на увазі, коли розповідають про бісовщину?

І коли він вже встиг повірити що дівчинка не вміє розмовляти, вона сказала трохи гугняво:

— Ні, ви, певно, маєте на увазі них, — і вказала собі за спину.

Єн підняв очі.

— Хай… мені… грець.

Вагон був заповнений десь на половину.

І тут не було жодної людини.

Картато одягнуті істоти з яскраво розмальованими обличчями й істоти, які складалися з тонких сірих відростків, наче жуки-паличники людського зросту. Коротконогі балакучі панночки з пташиними тулубами й ділові джентльмени з обличчями, які суцільно складалися з темних отворів. Зліва ягня в сарафані вело бесіду з вовком у шортах і сорочці. Справа олень з людськими руками щось наполегливо пояснював лікарняній крапельниці, прямо посередині якої сяяло око. Одну з лавок в самому кінці вагона повністю займало щось велике, схоже на багато склеєних між собою мочалок.

— Брязніть мені потім, — роздався глибокий голос, здається, прямо в голові Єна. Він рефлекторно повернувся наліво й побачив над собою жінку, покриту рогами, які росли прямо з неї, починаючись від колін, обплітаючи все тіло.

Вона кинула йому щось – ця штука впала на куртку Єна з огидним звуком. Гниле яблуко.

Дівчинка, про яку Єн вже встиг трохи забути, знову потягнула його чобіт, але щойно він кинув на неї суворий погляд, зітхнула й, узявши за хвостик, відліпила подарунок жінки та поклала на підлогу.

— Хто всі ці… сутності?

Дівчинка сіла на лавку поряд й пирхнула:

— Люди… ставлять свої дурні питання. Все це, — розвела вона руками, — мешканці лісів і підміст, якщо вам цікаво. Їдуть в гості чи додому.

— Підміст?

— Міських зворотних сторін. Але вам, живий дядечко, про це не варто знати.

— Мене звуть Єн, — зітхнув він. — А як щодо тебе?

— А я нікуди не їду, — вишкірилася вона. — Взагалі-то, я намагаюся зійти хоча б десь, але, як бачите, не дуже успішно.

— Чому?

Вона кивнула на свої ноги з виглядом, ніби це все пояснює й тільки придурки цього не розуміють.

— Я не вийду звідси без взуття. Не зможу, — вона схрестила руки й нахмурилася: — В мене його вкрали. Будьте доброю людиною, віддайте своє.

— Чого ти до мене пристала? Йди, вкради в когось іншого.

— Ви дурний? Мені потрібне взуття, яке носила людина!

— Називаєш мене дурним і все одно на «ви»… — зітхнув він.

— Я ввічлива, — насупилася дівчинка. Вони посиділи пів хвилини в тиші, поки вона не спитала: — В будь-якому разі, що ви тут робите?

— Їду додому, ясна р…

— Не рухайтеся, — раптом перебила вона його точнісінько в той момент, коли позаду Єна, в кінці вагона, здається, почався якийсь дивний, хаотичний шум. — Не дивіться в очі, заради здорового глузду! Не здавайте явки.

Десь з глибин живота почало підійматися щось тяжке, липуче, масне й темно-синє, змішане з вугільним чорним. Один зайвий рух, один необережний ривок потягу – і Єна знудило б цим чимось.

Йому здалося, що він пам’ятає звук, з яким ламаються власні кістки.

Простором між сидіннями просувався хтось (чи щось?) великий, задушливий, рухливий, і коли він порівнявся з Єном, той побачив, що істота вся складається з крихітних панцирків, наче велетенська купа мурах, склеєних між собою.

Воно втиснулося в лавочку Єна й торкнулося його щоки мікроскопічними комашиними лапками.

— Який… — прохрипіло звідкись Єну на вухо, — номер… твоєї… трудової… книжки?..

— Гадки не маю, — пискнув він. — Я безробітний!

— Я… — підвищило воно гучність, — відчуваю… від… тебе… пахне… стільцем на коліщатках… дешевою кавою… чотирма годинами сну…

Дівчинка рвонула з-під руки Єна, якою він її машинально закрив:

— Він нелегал!

Істота розчаровано відсунулася, прохрипів наостанок:

— Як же… пенсія?..

І жваво поковзала проходом далі, де хтось відчинив перед нею двері в наступний вагон і потім спокійно зачинив.

— Пхах… ах… аха-ха-ха, — нервово відкинув голову Єн, заплющив очі й дозволив сміху заповнити голову, — ха-ха-ха-ха-ха!

— Ви ненормальний, — приречено відказала дівчинка. — Ви знаєте, що тільки що сталося?

Єну здавалося, що зараз він відсміє собі дупу.

— А ти… добряче… кумекаєш, мала, — викашляв він в перервах між сміхом. Ось і почав вириватися на волю лісово-сільський хлопчик. Щоби приховати раптовий спалах ніяковості за себе, він протягнув їй руку: — Я б не вижив без тебе… Як тебе називати?

— Ніяк, — закотила вона очі, але все ж-таки кумедно потисла його граблю дитячою рукою.

— Ніяк так Ніяк. У твоїх батьків гарна уява.

— Я вам вже казала, дядечко Єне, немає в мене ніяких батьків.

— Ти казала, що нікуди не їдеш, — пригадав він. Подивився в похмуре обличчя Ніяк – ніколи ж не вмів спілкуватися з дітьми, хоча й намагався з ввічливості, коли заходив до Фіни на роботу, та зараз побачив щось більше в цьому незрозумілому створінні. Людину, певно. — Знаєш, іноді не мати ніяких батьків краще, ніж мати поганих.

Вона схрестила руки й виразно подивилася на нього, втім, без жодної образи чи злості:

— Та ну?

— Батько моєї сестри вийшов «купити велосипед» і ніколи не повернувся. Ми потім хотіли перебрати його речі… Ну, добре, я хотів, щоби розпалити пічку, але так нічого не знайшов: думаю, він мав до-о-о-овгий план, виносив пожитки в сховок малими порціями. Єдине, що залишив – пачку цигарок, а він навіть не палив. І знаєш, що мені здається найсмішнішим?

Ніяк виглядала заінтригованою.

— Що?

— Це було в січні й тоді в нашому селі не було жодної справжньої дороги. Який збіса велосипед?

Він тихо розсміявся, Ніяк теж посміхнулася.

— «Батько вашої сестри» ви сказали? А що ваш батько?

Він цокнув язиком:

— Придурок просто мав пограбувати той кіоск і навіть не надягнути під час цього хоч якусь маску.

Коротка пауза й у неї вирвалося – саме вирвалося, наче випадкова міль, яка неочікувано вилітає з банки:

— А я своїх батьків і не пам’ятаю. Що, як вони не були поганими?

Єн не міг уявити, як дівчинка опинилася тут одна. Скільки вона провела тут часу, якщо потяг прив’язав її до простору між світами? Чому нікому немає до неї діла? Невже в неї не було нікого, хто б спробував її визволити звідси? Чи був, просто провалився в цьому й покинув дівчинку?

— А що, як вони не були хорошими? — запропонував він, як йому здалося, найкращу відповідь. І до того, як Ніяк встигла відповісти, потяг помітно смикнувся й почав сповільнюватися. Єн визирнув у вікно й очікувано-неочікувано не побачив там нічого. Лише суцільну темряву, може, просто нічну, але здавалося, що потойбічну.

Двері відчинилися – з них дихнуло нав’язливим запахом моху, який одразу осів на одяг Єна.

— Це Тропа Вічного Життя, — прошепотіла Ніяк. Єн провів поглядом невеличкий натовп, який покинув вагон: декілька рогатих копитних кролів, сімейка листяних жуків, кожен розміру товстого кота, дівчинка з ліхтарем замість голови, одягнута в червону сукню. Мимоволі, підкорившись дивній пам’яті тіла, Єн запустив руку в кишеню й наткнувся на щось розсипчасто-нитяне. Жменя синьої трави.

Коли потяг зрушив, Єн повернувся до Ніяк і побачив, що вона витрушує рослинність й зі своїх кишень.

— Так завжди буває при зупинці на цій станції, — пояснила вона. — Ліс кличе дітей, не тільки своїх.

Серце Єна дійсно стиснуло жалем до цієї дівчинки. Зблиснула думка: «А хто її буде кликати, окрім цього лісу? Хто б не відповідав за неї колись, вони зрадили її».

Вони їхали мовчки ще декілька хвилин, а може, й пів години, було складно зрозуміти без жодних рухів за вікном.

— То куди ви сказали, ви їдете?

Єн вперше за весь час знаходження тут поглянув на плакат з назвами зупинок. І не повірив своїм очам, навіть коли придивився настільки уважно, наскільки можливо. Вхопив раптом поглядом спину червоної форми контролера в самому кінці вагона, й, не особливо думаючи, зірвався з місця. Щось у потягу здригнулося якраз тоді, коли він був в кроці від цілі, змушуючи його вчепитися в плечі робітника. Той одразу розвернувся – зблиснув ґудзик на кашкеті.

Контролера не було.

Єн безглуздо витріщився в простір між коміром сорочки й головним убором. У контролера не було голови.

Не було ані рук, ані ніг.

Він розвів пустими рукавами.

— Д-де моя зупинка? — пискнув Єн.

Рукав вказав на плакат, але там нічого не змінилося – досі незрозумілі, мінливі надписи невідомими буквами замість назв.

— Скажіть, як вона називається, — прошипіла до нього Ніяк, яка, вочевидь пішла за ним.

— Ботанічний вокзал Томейського Арсеналу…

Рукав знову вказав на плакат: цього разу там з’явився рятівний надпис.

— Ви забули, куди їдете, — дорікнула Ніяк.

Він лише похитав головою, видихаючи.

— Дядечко Єне, — зітхнула вона, — можна я попрошу вас про дещо? — отримала кивок і сказала: — Не сідайте більше на цей потяг ніколи. Такому, як вам, тут не місце. Повірте, ви не хочете тут застрягнути. Тут буває страшенно пусто.

Потяг знову пішов на сповільнення і на свій подив, Єн почав розрізняти за вікнами кольори темного міста.

Йому згадався холод. Мертва крига.

— Ти змерзла?

І хоча вона хитнула головою, він зняв шарф і накинув їй на плечі.

Вагон зупинився.

Ніяк швидко вчепилася в його руку й прошепотіла:

— Вам ще зарано помирати, дядечко Єне.

І штовхнула в розкриті двері, наче враз її тіло набуло додаткової маси в тонну. А коли Єн кліпнув, потяга вже не було, лише абсолютна пуста, тиха платформа.

«Вочевидь, тобі ще зарано помирати, людський хлопче.»

І тоді він згадав.

Кинувся до телефонної будки, орієнтуючись на м’язову пам’ять, просипав з кишені половину четвертаків, але спромігся запхнути кілька в апарат, тривожно прослухав гудки в трубці, змішані з гучним пульсом у власних вухах.

— Алло? — сонний голос Фіни поставив на місце останній шматочок пазла.

— Пам’ятаєш, коли місцевий хлопець потрапив під потяг? Я ніяк не міг згадати його ім’я, навіть обличчя, — затараторив він. На іншому кінці дроту повисла напружена тиша.

— Угу.

— Це був я. Я помер.

Фіна гучно вдихнула.

— Ні. Ти живий.

— Бо ти мене витягла.

— Мені не варто було казати тобі про потяг. Навіщо було ризикувати, твоя робота така дурна…

Він перебив:

— Чекай! Я помер, а ти пішла за мною! Ні, — дійшло, — не пішла. Поїхала. Я знаю, де кінцева потяга.

В трубці звучало лише дихання, потім Фіна спитала на межі чутності:

— Ти пам’ятаєш, куди ведуть усі нитки?

В його голові майнуло, наче чуже: безмежний простір, який складався лише з темряви, води й зірок. І мільярдів найтонших і найдовших білих волосків.

«Вони належать коням-місяцям.»

А посеред усього цього – велетка. Світла й темна. Радісна й похмура. З високим і низьким голосом.

Холодна, як крига, й ще холодніша.

— А ти пам’ятаєш жінку з двома обличчями?

— Я думала, ти ніколи не мав спогадів про це. Ти… — зам’ялася Фіна, — я думала, ти повернувся до життя тільки коли ми зійшли на нашу станцію. Я не знаю, як це все працює, але у потяга є ця… чарівність. Чаклунство теж. На ньому страшенно хочеться поїхати знову, але з ним не можна грати в ігри.

Він не зрозумів, про що вона каже – йому зовсім не хотілося туди повертатися.

— Я твій боржник, Фіно.

Вона зробила паузу, наче здивована його словами.

— Звідки в тебе така думка? Ти ніколи не будеш мати переді мною борг. Єне, я поїду за тобою знову й знову, якщо буде треба. Скільки завгодно разів. І віддам все, що завгодно, за тебе.

— Чому?

І вперше за розмову вона розсміялася:

— Який ти дурний, все-таки. Може, ми й більше не відповідаємо одне за одного, але я знаю, що я ніколи тебе не покину.

— Я… — в його голові намалювався план, — приїду до тебе. Через тиждень. Добре?

***

На мить йому здалося, що потяг не з’явиться. Але він був на місці.

Потік повітря зашурхотів пакетом у його руці.

Єн зайшов у пустий вагон, сів на те саме місце, так само закрив очі, даючи потягу можливість його заколисати…

— А ви дійсно дурний, — пролунало в вухах. — Я наче просила вас не повертатися.

Хтось ткнув його в живіт і він підскочив, ледве не відкидаючи в протилежний кінець вагона Ніяк.

Вона схрестила руки й розлючено примружилася.

Замість відповіді, він протягнув їй пакет.

— Що це? — недовірливо підняла вона очі на нього, після того, як зазирнула всередину.

— Попросив у колеги, її дочка вже виросла, — Єн дістав з пакета помаранчевий кросівок і подав Ніяк. — Надягай, ну. Чи хочеш ще трохи тут посидіти?

— І куди після цього? — ледве чутно спитала вона.

— Куди? Та куди завгодно! Наприклад, туди, де є підлога, яку не трусить. Чи туди, де є опалення, ковдри, ліжка, вода, їжа. Чи школи, зоопарки, акваріуми, майданчики, чи що там ще люблять діти. Знаєш, туди, де місце маленьким дівчаткам. Лишень би якомога далі звідси.

В неї затремтіла нижня губа.

— Це не спрацює.

— А хтось вже намагався? — насупився він.

Вона хитнула головою.

— Тоді нічого обговорювати.

— Але я тут вже стільки років… Можливо, десятиліть. Дядечко Єне, я вже давно мертва. Хіба ви не розумієте?

Він розумів. Ці слова його не здивували – він вже думав про це. Як може дух, певно, фізичний лише у цьому викривленому просторі, знову набути життя? Форми? Справжньої крові? А як роздавлений хлопець може жити роками після цього, не помічаючи ніяких слідів ані на тілі, ані в пам’яті?

Хто сказав, що потяг, який розвозить духів і бісовщину неіснуючими місцями, має підкорюватися правилам логіки?

Хто придумав маячню про те, що з усім в житті треба миритися?

— Ти готова була вкрасти моє взуття, але не готова покинути це місце?

— Але…

— В житті забагато різних речей, щоби так здаватися. Тим більше у твоєму віці.

Вона присіла на підлогу й довго, декілька хвилин точно, возилася зі шнурками. Таки впоралася й непевно встала.

— Нам потрібна станція Нори Вовчого Ліса, — промовив Єн, стискаючи руку Ніяк. На мить йому здалося, що потяг його проігнорує.

Але він почав сповільнюватися.

І, врешті-решт, під байдужі погляди деяких істот у вагоні, зупинився. Двері прочинилися. Єн ступив на платформу й потягнув за собою Ніяк. Знову, як і минулого разу, кліпнув – і потяг щез.

Але дівчинка залишилася.

Єн поглянув на неї під світлом ліхтаря – вона анітрохи не змінилася. Тільки в її обличчі, нарешті, з’явилося життя.

Вона здригнулася від холоду, тому йому довелося віддати їй спочатку шапку, потім куртку, в якій вона потонула. Трохи подумавши, він взяв її на руки – ледве не повалився під неочікуваною вагою – й бадьоро пішов.

Фіна чекала перед будинком, кинулася було до Єна з таким виразом обличчя, ніби готова огріти його скалкою, але розгублено завмерла.

— Ти… Що ти… Як ти це зробив?

— Не вийде, поки не спробуєш, — заворушив він холодними – синіми, певно — вустами. Січень, все-таки. Рано без куртки ходити.

Він знав, що Фіна все зрозуміла.

— І що тепер? — спитала вона.

— Придумаємо. Напишемо в притулки по країні, хтось відгукнеться.

— «Притулки», — передражнила його Фіна. Задумливо постукала пальцем по підборіддю й звернулася до дівчинки: — А тобі десь дев’ять років, так?

Вона лише знизала плечима.

— Ти ходила в школу?

— Напевне… Колись, — прошепотіла дівчинка.

— Я думаю… — почала Фіна й замовчала. Хвилину вона дійсно думала, і, нарешті, продовжила вже твердо: — Думаю, Єн буде не проти, якщо його стара кімната більше не буде стояти пустою.

— Що? — перепитав він.

— Кажу, хай залишається у мене. Буде з ким поділитися днем невдачі, якщо колись таки зламається громадський транспорт і ти не доїдеш сюди, — посміхнулася вона. Повернулася до дівчинки й протягнула їй долоню: — Мене звати Фіна.

— А мене Ніяк, — потиснула руку.

— Га?

— Вона сказала, що її ім’я – Ніяк.

Фіна здивовано подивилася на Єна:

— Це ти таке придумав?

Він знизав плечима:

— Я б сказав, спільними зусиллями.

— Ну, що ж… Ніяк. Добре. Запам’ятовується.

Вона відкрила двері й помахала їм:

— Заходьте вже, а то так і перетворитеся на крижинки. Єне, заночуєш у вітальні, сподіваюся? Будь ласка, я більше тебе їхати на потягу не відпущу.

Він пирхнув.

— Ні, в такий момент я тебе не покину.