Мисливець та здобич

У вечір, коли він побачив її, саме пройшов дощ, і запах озону в повітрі нагадував йому такий обожнюваний аромат крові.

Вона йшла темними провулками повільно, навіть безтурботно, слухаючи якусь музику, що линула з білих навушників. Тонкі підбори дзвінко клацали по мокрому асфальту, і цей лункий звук розбуджував у ньому жагу, яку він так давно стримував.

Їй було років шістнадцять, можливо сімнадцять. Вона мала пишні молоді груди, тонку талію та довгі стрункі ноги. А ще – просто казкове світле волосся, яке розліталося від кожного ритмічного кроку. Зовсім юна, іще не знайома з усім брудом і відчаєм, які живуть у цьому бридкому світі та підстерігають на кожному кроці… Лише глянувши на неї він зрозумів, що не втримається, не зможе витерпіти цю спрагу.

Незабаром тендітна краля обм’якла в його руках, а він сховав просочену хлороформом хустину та поніс її провулками, до свого дому. Цей легенький мов пушинка янгол, який бентежно спав на його руках, будив у ньому ніжність, яку чоловік не міг передати жодним з відомих людині способів. Її лялькове обличчя з довгими віями та м’якими губами було таке зворушливе, таке невинне!

Коли дівчина прийшла до тями, то вже сиділа в шкіряному кріслі, а її руки виявились зв’язаними над головою міцною мотузкою. Така ж мотузка причаїлася вузлами на її щиколотках – так, щоб не дати борсатись, але при цьому зберегти можливість поворухнутись.

- Доброго ранку, моя мила, - проговорив чоловік з дбайливою посмішкою. Якби єдине вікно в кімнаті не було забите листами фанери, то дівчина побачила б, що зараз досі глуха ніч і до ранку ще далеко.

- Будь ласка, відпустіть мене, - перелякано, зовсім безсило проговорила дівчина. І від її зламаного, по-дитячому ніжного голосу чоловік відчув хвилю солодкого тремтіння, яке пронеслося по тілу разом з кров’ю – від серця і до самих кінчиків пальців.

- Тш-ш-ш-ш, - лагідно зашепотів він, грайливо приклавши вказівного пальця до цих м’яких губ, які ще зберігали залишки рожевої помади.

Вона заплакала, і за хвилину сльози розмили туш.

- Нуж-бо, моя крихітко, - проговорив чоловік, зі щирою турботою витираючи її щоки та очі серветками. – Все гаразд, все добре, не хвилюйся.

Почувши такі слова, дівчина не втрималась та почала голосно схлипувати. Ці звуки, прекрасніші за найдосконалішу мелодію, наповнювали чоловіка відчуттями, які він ні з чим не міг порівняти. Вони були однією з тих речей, які змушували його прокидатись кожного ранку. Він розплющував очі, йшов на кляту роботу, терпів бидлуватого начальника та знаходив у собі сили дожити клятий день до кінця лише заради того, щоб якось знову почути цю чарівну музику.

Одяг жертви був дуже гарний, але зараз він йому не подобався і найбільше чоловікові захотілось позбавитись його. В такі миті він звик робити те, що хоче, тож не вагаючись взяв до рук канцелярського ножа. Тонке гостре лезо з легкістю залишало на ніжній шкірі неглибокі порізи, одночасно шматуючи одяг. Обережно, надріз за надрізом: спочатку вздовж грудної клітини, потім – по плечам, щоб розрізати рукави. А наостанок – по стегнам, зрізуючи коротку спідницю. У хвилини, схожі на ці, чоловік навіть не міг зрозуміти, що йому подобається більше: криваві смужки на пружній шкірі? Одяг, який клаптями падає долу? Чи все ж крики жертви, які залишаються його маленькою таємницею завдяки досконалій звукоізоляції кімнати? Спершу він дуже переймався цим питанням, але зрештою махнув на це рукою і почав просто насолоджуватись відчуттями, які захоплювали його кожного разу.

- Ти така красива, - блаженно проговорив чоловік, пестячи оголений живіт. Прислухаючись до кожного схлипу, він намагався запам’ятати найменший рельєф тренованого тіла, кожну краплину поту на тремтячій шкірі. А ще – смак цього самого поту, змішаного зі смаком крові. І все – під чудесну, прекрасну симфонію крику та плачу.

- Звідки в тебе ці шрами? – поцікавився чоловік, лоскочучи подихом рожеві смужки на стегнах. – В тебе їх так багато…

Перелякану дівчину накрила нова хвиля істеричного тремтіння. Не почувши відповіді, чоловік сковзнув рукою до тонкої шиї та хижо за неї вхопився.

– Нуж-бо, розкажи мені, моя мила, - прошепотів він, видихаючи повітря в зблідлі губи.

- Собака покусала, - ледь чутно відповіла дівчина.

- Он як… біднесенька, - зітхнув чоловік, зі щирим співчуттям пестячи пальцями залиті свіжою кров’ю тоненькі шрами на плечах. – Я б всіх цих собак!.. ну хіба можна завдавати шкоди такій красуні? З такими янголятками треба ніжно, з любов’ю – щоб не зламати, ви ж такі крихкі!

Бідолаху накрила нова хвиля плачу. І від того, як чоловік дбайливо пестив її щоки, схлипи ставали лише відчайдушнішими. Вона розуміла своє становище, розуміла що благати пощади безглуздо, розуміла що помре. Це розуміння робило її тільки прекраснішою, додавало певної гіркої покірності лискучим зеленим очам. Чоловікові хотілося більше: пестити змокле від поту шовкове волосся; вкривати поцілунками кожен поріз, який залишав на ній гострий, розпечений над вогнем ніж. Його пташка, його здобич, його лялька!

Не з кожною жертвою в нього доходило до поцілунку в губи, але ця дівчина розбурхала в ньому особливі почуття. І коли він нарешті зім’яв ці зблідлі вуста, вони його не розчарували. Незабаром він проштрикне її серце гострим штирем та захоплено рахуватиме останні удари, аж поки воно не стихне. Але зараз він хотів лише одного: цілувати, торкатись, відчувати абсолютну владу…

Несподівано дівчина розслабилась. Знесилена морально та фізично, бідолаха вже не могла чинити навіть найменший супротив. Все її їство немов говорило: вона зламана, і тепер з нею можна робити все. Навіть більше!

Якщо таке траплялося, чоловік особливо радів. Психічні тенета давали йому відчуття влади значно солодшої, ніж мотузки. І щоб не втрачати це відчуття, він поспіхом розв’язав тендітні зап’ястя, продовжуючи тримати їх міцною п’ятірнею. Як і очікувалось, дівчина вже не борсалася, не намагалася звільнитись. Покірна, морально зруйнована, вона прийняла своє становище, прийняла свою роль жертви і тепер повністю належить йому.

Несподівано в нього з’явилася ще одна мара. Чоловікові здалося, що жертва скорилася абсолютно і зараз ледь чутно відповідає на його поцілунок, спокусливо заманюючи його язик до свого рота! Він не знав чи дійсно це так, чи може просто створена екстазом ілюзія. Але емоції захлиснули хижака з головою і піддавшись їм, він почав цілувати її глибоко, з усією пристрастю, на яку був здатен. Вона – його здобич, вона – його власність, його річ…

Зненацька чоловік закричав! Не в змозі витерпіти скаженого білю, він відсторонився від дівчини, і тієї ж миті її тендітний пальчик з довгими нігтями проштрикнув його око! Наступної миті краля, хижо посміхаючись, виплюнула відкушений кінчик язика та вдарила чоловіка в задню частину шиї з силою, якої він жодним чином не очікував. Від несподіваного болю маніяк захитався, а за мить в оці, яке досі могло бачити, потемніло.

Коли він прийшов до тями то зрозумів, що сидить зв’язаний так само, як нещодавно сиділа його… жертва? Хіба жертва?

- Доброго ранку, любчику! – задоволено посміхнулась дівчина. В очах досі трохи пливло, але чоловік розгледів її. Схоже, його «полонянка» не втрачала часу даремно і вже встигла не тільки знайти в його домі ванну та помитися, а й перев’язати нанесені ним рани.

«Якого…» - хотів було вичавити з себе вбивця, але розпухлий язик не міг поворушитись. Тож єдине, що йому вдалося видати, це незграбне мугикання.

- Тихше-тихше, не все одразу, - прошепотіла краля, прикладаючи вказівного пальця до його вуст – так само, як і він нещодавно. Її очі божевільно блищали, коли вона грайливо поцілувала чоловіка в губи. Лише за мить до того, як в м’язисте плече різко увійшов гострий ніж.

Чоловік закричав на все горло: чи то від несподіваного болю, чи то від виразу на обличчі дівчини, яку він не так давно вважав зламаною, безпорадною здобиччю.

Різко витягнувши лезо, краля зацікавлено подивилась на нього, немов милуючись кривавою плівкою на сталі, а потім знову перевела погляд на бранця.

- Не дивуйся, милий, - проговорила дівчина з невинним виразом обличчя. – Все, що відбувається, є цілком природним. Розумієш… справа в тому, що я маніяк-убивця, а ти – моя жертва.

Від почутого чоловік здивовано вирячив очі та мабуть вирішив щось сказати. Але з горлянки вирвався тільки ще один несамовитий крик, коли ніж безжально вгризся в його стегно.

- Просто я люблю це, - мило посміхнулась дівчина, дочекавшись коли він стихне. – Люблю від того самого дня, коли мене викрав якийсь ненормальний. Я тоді була геть малоліткою, поверталася пізно з дискотеки і мене затягнули до машини. Те, що той чоловік робив зі мною… наче кілька годин минуло, а вражень стільки, що й за тиждень не розкажеш! Але він не очікував, що я його вб’ю. Потім суд мене виправдав – я ж лише бідненька дитина, яка таке пережила, яка просто намагалась вижити!.. проте ніхто з них не знав, як мені все це сподобалось! Викрадення, тортури і найголовніше – смерть того, хто все це зі мною робив. І я зрозуміла, що хочу знову відчути це. А потім ще раз, і ще!.. Кожного разу, коли спрага стає надто сильною, я виходжу на полювання. В мене є певні… назвемо це зв’язками. Свого роду канал, через який я дізнаюся, в яких частинах міста зникають люди. Обравши одне з таких місць – те, що здається мені найімовірнішим «пасовиськом» моєї потенційної здобичі, - я йду туди пізнього вечора та вештаюсь там деякий час. Далеко не завжди вдається зловити рибку одразу, але я вмію чекати, бо це відчуття того варте! Що може бути прекраснішим за становище жертви, яку катують та збираються вбити?! Звісно, це ризикована гра – ніколи не знаєш напевне, чи не вб’ють тебе одразу, і чи вдасться взагалі виграти… але цей ризик мене тільки більше заводить! – божевільно сміялася дівчина, раз за разом проштрикуючи ножем ноги своєї жертви. – А потім у вас в очах постійно цей кумедний вираз… Ну хіба не мило? У цій грі програє той, хто приймає роль жертви та стає здобиччю, за якою полюють. І тоді не важливо, наскільки фізично сильний чи слабкий мисливець: якщо він зумів захопити психічне домінування, жертві кінець. Її вполюють та приріжуть як скотину!

Вона різала його шкіру безжально та професійно – так, щоб не ушкодити жодної великої вени. При цьому на її обличчі залишався вираз невинного янгола, і лише час від часу, на лічені секунди, його зміняли посмішка та погляд скаженого звіра. З кожною хвилиною чоловікові ставало все страшніше. Як це могло з ним статися? Як така крихка, невинна дівчинка могла виявитись потворою, від якої у нього самого холоне кров? Він – далеко не перша її жертва, то скількох вона уже вбила? Скільки його попередників попалися на ці м’якенькі губки та світлі шовкові коси? На цю невинну, безпорадну маску?

Коли від болю в нього вже почав затьмарюватися розум, дівчина нарешті зупинилася. Розпашіле обличчя було задоволене та хтиве, але при цьому йому досі вдавалось залишатися милесеньким! Посміхаючись, краля провела скривавленими пальцями по грудям, які здіймалися від частого глибокого дихання.

- Ну що, любчику, час нам закінчувати, - повідомила вона, провівши кінчиком язика за вухом своєї жертви. А за мить білосніжні зуби міцно вхопилися за мочку та відкусили її!

Поки чоловік намагався прийти до тями, красуня виплюнула шматок вуха та сіла на коліна своєї здобичі. Притискаючись до нього всім тілом, вона зробила на його руці глибокий розріз навскіс. А потім – ще один, хрест-на-хрест. Темна густа кров потекла по шкірі липкою жижею.

Вигинаючись мов кішка, дівчина встала та вийшла з кімнати. Незабаром вона повернулась – знову помившись і цього разу вдягнена в одяг, який, певно, знайшла в його шафі.

- Що ж, пора прощатись! – посміхнулась красуня. Але чоловік уже майже не чув її слів, вони долинали до нього звідкилясь здалеку.

Кілька хвилин вона ходила кімнатою – певно перевіряла щось. А потім зробила легкий жест рукою… після якого в темряві, що невпинно наповзала на очі, чоловік побачив язики вогню.

Вона вийшла, залишивши його наодинці з полум’ям, яке жадібно розповзалося та незабаром мало дістатися до нього. Його будинок вже старий, та й навряд хто з сусідів вчасно помітить пожежу серед ночі. Тож на той час, як приїдуть пожежники, вогонь не залишить нічого крім випалених стін та обгорілого тіла. І серед того, що він зжере, будуть також і сліди цієї схожої на невинного янгола красуні.

«Шкода що я так і не дізнався її імені», - гірко подумав чоловік з останніх сил. Він завжди питав імена тих, кого вбивав… але цього разу забув. Можливо тому, що пристрасть, яка захлиснула його через невловимий шарм цієї красуні, виявилась занадто сильною. А можливо тому, що якась підсвідома сила з самого початку натякнула йому, хто тут насправді мисливець, а хто – здобич.

КІНЕЦЬ

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.