Чи кохала я його?

Ранком одразу пошкандибала детально роззирати малу, всього на дві кімнати, квартиру. Спальня відучора мала неприбраний вигляд.

«Коли ти вже встигла?»

— Потім приберу, — кивнула я своєму відображенню.

Повисмикувала мале руде пір’ячко з зачіски та відправилась роздивлятись «кабінет». Багато паперів, книг та зошитів, що лежали на столі на невеликій книжковій шафці, на підлозі та навіть на зеленій старенькій канапі. Стінами розвішані карти, роздруківки, малюнки від руки та нотатки. Всюди різноколірні стикери, яскраве море стикерів.

Я стояла посеред всього цього творчого хаосу підперши руки в боки та намагалась осягнути з чого ж розпочати пошуки. Я досі навіть не уявляла хто я, але мала чітке передчуття, що у цьому морі я знайду усі відповіді.

«Телефон! Комп'ютер», — загадала про речі, що лежали у сумці та зрозуміла з чого варто почати.

Відгорнувши папери з кутка, поставила на зарядку геть мертвий телефон. Розгребла трохи місця на канапі, всілась та вімкнула комп'ютер. І звісно там був пароль.

— От халепа, — зашипіла я на екран. — Що його тепер робити?

Ногою підхопила розчіплену сумку, що стояла поряд. Дістала гаманець та документ. Спробувала ввести дату народження, але після першої невдалої спроби зрозуміла, що варіацій лиш у даті забагато. Рік вводити повністю? А у якому порядку: рік, місяць, день, чи навпаки? Я відставила комп'ютер на підлогу, залізла на канапу з ногами, всівшись напочіпки, втупилась у стіну. До болю у скронях намагалась знайти у пам’яті хоч якісь підказки.

Пусто.

Комп’ютер, що залишився на підлозі, раптово погас. У чорноті екрана я побачила своє відображення. Кудлата компактна дівчинка, що згрупувавшись застигла на самому краю сидіння. Очі холодні та чорні, риси обличчя загострені світлом з вікна.

— Як гаргулья! — нарочито зло вирячилась.

«Чо саме гаргулья?», — перевела погляд на роздруківки та малюнки.

Стіну переповнювали зображення дивних створінь, їхні описи, вирізки газет з аномальними випадками. Найбільше було про кікімор.

Я сплигнула, сіла поряд комп'ютера на підлогу та ввела:

Кікімора|

Екран блимнув та з'явилось коло завантаження системи.

На робочій стільниці поверх осіннього лісу було безліч тек та ярликів. Перед очима відкрився безлад, десь такий як і у моїй спальні. Проте вибору не було тож я полинула у читання та осягнення нових старих документів.

Я захопилась настільки, що не помітила як на зовні та в кімнаті стемніло. Вимкнула комп’ютер, та попленталась на кухню вечеряти, чи обідати... а може навіть снідати?

За цілий день старань дізналась, що я обіймала посаду молодшого наукового співробітника Харківського інституту досліджень східних територій України. З іншими вивчала наслідки війни у рамках державного проєкту з відновлення фронтових територій. Урядовці готували програму розбудови знелюднених війною земель, до якої ми мали надати різноплановий аналіз сірої зони та пропозиції реінтеграції. Я працювала у групі, що займалась околицею між Першим Лиманом та Дворічним. Мого наукового керівника звали Глушко Валентин Кирилович.

— Розвиток аномалій у землях, що постраждали від масових вбивств та руйнувань, — пробубоніла тему свого дослідження уголос, вмикаючи чайник.

Звісно «аномалії» занадто розмитий термін як на наукову діяльність. Однак сумнівів не виникало, які саме аномалії вивчала я. Хіба таку містичну ненаукову маячню, як потойбічні істоти, можуть профінансувати з державного бюджету?

Питання звісно риторичне, бо якщо я цим займалась і називала роботою, значить щось платили. Принаймні я мала кошти, на які оплачувала своє існування.

Чайник забулькав. Витрясала вчорашню заварку із масної у розводах чашки, заварила нову порцію.

Окрім формальностей ту мене неймовірно цікавив фольклор, байки, козаки та легенди. Купа етнографічної літератури та заміток у місцевих пресах. Особливо багато про кікімор, створінь, що мали жити у хатах чи лісах та болотах.

«То хатах чи болотах?»

Судячи з тексту останнього файлу, мене дослідницю бентежило, що кікімора все частіше з’являлась на землях сірої зони. Це персонаж північних та північно-східних територій, створіння не притаманне цим землям. Сильно переживала, що такі інтервенти з московії активно захоплювали покинуті села сходу та поступово витісняли місцевих домовиків, лісовиків та мавок.

Я поставила чай та знову з ногами вдерлась на стілець. Потупилась у чашку, чекала коли чаїнки потонуть.

Поки одні за одними коричневі шматочки, кружляючи колами пускались дна, я гадала, що ж мені робити далі. Звісно читати про чудернацьких етерієвих створінь було достобіса цікаво, але насправді я не відчувала захвату чи піднесення від думки про роботу. Однак судячи з усього, це все чим я жила раніше. Тобто десь там точно була відповідь на питання, як так сталось, що я отямилась без пам’яті у болоті.

Мій шлунок забурчав. Я схаменулась та роззирнулась.

— Хоч покотом покоти, — згадала, що їсти-то в мене і нема.

Вибору не було: довелося йти у магазин. В коридорі погляд зачепився за пошарпані дерев’яні двері сусіда. Тишком нишком притулилась та дослухалась. Нічого. Нічого окрім п’янкого запаху м’ясної страви зі спеціями. Знову у шлунку забурчало. Зітхнула та поспішила геть.

Ліфт їхав задовго, тож від голодної злості почала гатити носком берці в облізлий косяк ліфтових дверей. Збоку клацнуло, хтось йшов сюди.

«Дідько, це ж той сусід», — здогадалась я по аромату, що повіяв з загального коридору.

І дійсно це був він. Зараз хлопець вдягнувся по-людськи, хоч і у домашнє. Спортивні чорні штани, світлі кросівки, біла футболка та розстібнутий темно-сірий кардиган. Він був без кепки, його довге світло-русе волосся перехоплено в охайний пучок на потилиці. Сусід тримав пакет зі сміттям.

— Сміття на ніч з хати? Ти шо, хіба так робиться? Жінка сваритиме.

Я хмикнула та посміхнулась. Він поглянув мені в очі поглядом повним нерозуміння.

«Боже яка дурня! Хто нині вірить у тупі забобони?», — подумки стукнула себе у лоба.

Хотіла виправити ситуацію привітавшись, але не встигла — приїхав ліфт.