Петро Гузiк "Перевізник"

Куди не кинь оком була темрява. Темрява котра проникала у найпотаємніші закутки свідомості, вона немов кислота роз’їдала думки, спогади, мрії , темрява що огортала тіло немов анаконда коли пожирає свою здобич, поглинаючи все без залишку. Темрява а з нею і тиша. Не чутно навіть як б’ється власне серце в грудях. Немов материнська утроба, коли очікуєш виходу в світ сповнений звуків, запахів, кольорів. От тільки і матір і немовля вже тисячу років мертві.

Існування в цій темряві та тиші було подібне до занурення в глибоке, чорне, бездонне море, де кожен рух здавався зрадницьким шелестом. Всі відчуття загострилися, як лезо кинджала, що розтинав невидимий страх котрий нависав над кожною клітиною тіла.

Темрява огортала, мов важкий оксамитовий плащ, стискаючи груди, не даючи дихати. Вона була густою, немов смола, і такою ж липкою, залишаючи по собі відчуття безпорадності та приреченості. У цій безкраїй чорноті навіть власна рука, простягнута перед собою, здавалася примарною, неначе її не існувало зовсім.

Тиша лякала своєю порожнечею, як озеро, сховане в глибині засніженого лісу. Вона була настільки абсолютною, що кожен подих лунав громовим відлунням, розтинаючи цю непроникну завісу. Слова застрягали в горлянці бо не було впевненості, чи повернуться вони звуком, чи просто розчиняться в порожнечі чи можливо розірвуть голову.

Відчай немов густий туман заповнював кожен куточок свідомості. Серце билося з шаленою швидкістю, подібно до в’язня, що марно намагається вирватися з темного підземелля. Страх став невидимим супутником, що постійно дихав у потилицю, шепочучи беззвучні обіцянки, погрози, прокляття та неминучу небезпеку.

У цьому безмежному нічному жахітті кожен звук, навіть найменший шурхіт, перетворювався на передвісника невідомого лиха. Кожна тінь, кожен нечутний рух ставали уособленням прихованих жахів, що полювали в цій темній порожнечі, готові вирвати з цієї жахливої тиші єдину душу, що наважилася зануритися в її безжальне царство.

Раптом темрява стала не такою щільною. З’явилися ледь помітні обриси чогось і ноги самі понесли в ту сторону, покидаючи холодні обійми темряви.

Похмурий пустельний берег біля річки постав мертвою зоною, де час помер, зупинився назавжди. Каміння, розкидане по березі, мов древні кістки давно померлого велетня. Крижаний вітер шурхотів між ними, несучи з собою відгомін давніх трагедій. Самотні холодні гори здіймалися вдалині, ніби мовчазні стражі, що стоять на варті цього забутого краю. Їхні вершини ховалися у важких чорних хмарах, що висіли над землею, немов чорні покривала, несучи з собою нескінченну ніч. Ледь видне місячне світло пробивалося крізь ці хмари, як слабкий промінь надії, що вмирає, не в змозі розсіяти цей морок. За річкою розкинувся густий чорний мертвий ліс, де не було нічого живого. Дерева стояли, як примари минулого, що стерегли свої таємниці. Їхні голі гілки простягалися до неба, неначе руки, що благали про допомогу, але допомога ніколи не прийде. Ліс був так само безмовний, як і сам берег, його тиша здавалася суцільною і не мала ні кінця, ні краю. У цьому безмежному нічному жахітті кожен звук, навіть найменший шурхіт, перетворювався на передвісника невідомого лиха.

Ріка схожа на живу істоту, але позбавлену душі, її мертві води нескінченними потоками бурлили і пінилися, мов демонічні вири, що навіки втратили спокій. Її течія нагадувала нескінченний марш тіней, які невпинно мчали до невідомого кінця, несучи з собою відчуття безвиході.

Поверхня річки покрита густою сірою піною, що вирувала, як киплячий казан. Кожна хвиля здавалася наділеною темною волею, нестримно розбиваючись об кам’янистий берег, викликаючи гучне і зловісне гуркотіння.

Пінисті вирви з’являлися і зникали, як примари, тягнучи за собою водяні змії, що хапалися за будь-який шанс викинути свою смертельну силу на все, що наважилося б підійти занадто близько. Здавалося, що річка живе своїм власним жахливим життям, нескінченним циклом народження і руйнування, без надії на перепочинок.

Мертві води відбивали важкі чорні хмари, що нависали над нею, створюючи ілюзію, що самі небеса потонули у цьому безжальному потоці. Навіть ледь видне місячне світло не могло пробитися крізь цей морок, тільки підсилюючи відчуття безмежної пустоти і невідворотності.Її невпинні потоки були справжньою симфонією відчаю і страху, що злилися в єдиний голос, нагадуючи про нескінченність і невблаганність часу, що невпинно пливе разом з її мертвими водами.

На березі річки стояв чоловік. Його постать була мовчазним свідком безкінечної боротьби мертвих вод. Він був молодий і високий, з обличчям, покритим щетиною, що додавала йому вигляду змученого мандрівника. Його діловий костюм, колись символ успіху, тепер був старим, місцями порваним і брудним, немов би пройшов через безліч випробувань. Його плечі були зігнуті, наче під вагою невидимого тягаря. Руки безсило звисали по боках, а пальці нервово стискали край піджака, неначе той міг дати йому хоч якусь втіху. Вітер поривами шарпав його костюм, оголюючи зношені місця. Чоловік дивився на річку, і в його очах відбивалися мертві води, що нескінченними потоками бурлили і пінилися. В погляді була присутня суміш відчаю і безнадії, немов він шукав у цьому хаотичному вирі відповіді на питання, яких не міг знайти в жодному іншому місці. Його очі були глибокими, як бездонні колодязі, в яких можна було прочитати цілу історію болю і втрат. Він стояв непорушно, неначе прикутий до цього берега невидимими ланцюгами. Вітер пронизливо свистів навколо нього, але він не зважав на холод, ніби втратив будь-яке відчуття до фізичного дискомфорту. Його присутність на цьому похмурому березі здавалася символом нескінченної боротьби людини зі своїми внутрішніми демонами, вічного протистояння з силою, що перевершує його самого. Схожий на привид, загублений між світом живих і мертвих, чоловік продовжував дивитися на річку, не помічаючи нічого навколо. Його душа, здавалось, була так само зношена, як і його костюм, але в очах все ще жевріло слабке світло надії, ніби він, попри все, вірив у можливість порятунку серед цієї безмежної тиші і темряви.

Чоловік стояв на березі, його погляд був прикований до стрімкої ріки.Він почав рухатись уздовж берега, немов шукаючи когось у цій безкраїй пустці. Його кроки були важкими, а рухи — розгубленими, мов у загубленої душі, що безнадійно блукає у темряві.

Він кричав, намагаючись перекричати шум води, але його голос губився серед гучних потоків. Кожен крик був сповнений відчаю, викрикуючи імена, що розчинялися у глухій тиші навколо. Слова, наче удар грому, відлунювали від безжальних скель і змішувалися з ревом річки, не знаходячи жодної відповіді.

Знесилений і розбитий, він падав на коліна, брудний костюм ставав ще більш поношеним. Але чоловік щоразу зібрав залишки сил і підіймався, не бажаючи здаватися перед цією безжальною стихією. Його руки тряслися, а ноги підкошувалися, проте воля до боротьби змушувала його знову і знову вставати.

Тільки холодне око місяця зневажливо дивилося на нього з-за важких чорних хмар. Місячне світло було ледь помітним, як насмішка з небес над його безпорадністю. Місяць, цей байдужий свідок, спостерігав за його марними зусиллями, не даючи ані втіхи, ані надії. Світло, що пробивалося крізь хмари, виглядало, як тонкий промінь, що мимохідь освітлював його спину, підкреслюючи самотність і відчай цього одинокого мандрівника.

Чоловік продовжував блукати берегом.Він не припиняв пошуків, його очі залишалися прикутими до річки, в якій відбивалися його власні страхи і біль. Його дух не давав йому зупинитися, навіть коли здавалося, що вся природа об’єдналася проти нього, мовчазно насміхаючись над його боротьбою.Та ось, крізь темряву він помітив щось дивне: невелика пристань. Його серце забилося швидше. Пристань означала, що тут є люди. А люди могли допомогти.

Вона була старою і напівзруйнованою, біля неї був прив’язаний човен. Цей човен виглядав наче порятунок.

Він підбіг до човна, хапаючись за його борти, перевіряючи, чи справді це реальність, а не черговий примарний образ, створений його втомленою уявою. Човен гойдався на хвилях немов очікуючи щоб хтось сів у нього. Весла лежали поряд чекаючи щоб ними скористалися,люди, які могли б відповісти на його питання, розповісти йому, що це за місце, де це місце і найважливіше, хто він сам.

Останнє що він пам’ятав перед тим як з’явитися на цьому пустому березі це авто котре з шаленою швидкістю мчало на нього а далі сильний біль і темрява. Чоловік обернувся, оглядаючи темряву, шукаючи ознак життя. Він знову закричав, але тепер його голос звучав більш впевнено, більш наполегливо. Крик лунав над річкою, зливаючись із шумом води. Він кликав, вимагаючи відповіді, сподіваючись, що хтось почує його і прийде на допомогу.

Раптом, ніби з нізвідки, ось ще мить тому човен був порожнім, а тепер у ньому сиділа фігура в чорному плащі з накинутим капюшоном, що закривав обличчя. Чоловік завмер, його серце почало битися так швидко немов хотіло вирватися з грудей. Фігура не рухалася, лише тьмяне місячне світло відбивалося від її плаща. Чоловік на мить розгубився, не знаючи, чи це видіння, чи реальність. Він зробив кілька нерішучих кроків уперед, наближаючись до човна, намагаючись роздивитися постать у чорному.

-Хто ви? — його голос прозвучав хрипко, ледве долаючи шум річки,- Ви можете мені допомогти? Я не знаю де я і хто я,- Фігура залишалася нерухомою, і тільки коли чоловік підійшов ближче, вона повільно підняла голову. Під капюшоном не було видно обличчя, тільки темрява, що здавалася бездонною. Незнайомець мовчки дивився на нього, і це мовчання було важким, майже нестерпним.

-Пора, -сказав той, і взявши весла, почав відштовхуватись від берега. Чоловік мовчки підійшов до фігури в чорному плащі і сів у човен. Він відчував, як човен повільно віддаляється від пристані, покидаючи це дивне місце.

- І куди ж я потраплю? ,- спитав чоловік, намагаючись зрозуміти свою долю.

Фігура не одразу відповіла, продовжуючи веслувати. Нарешті, її глухий голос розірвав тишу.

-Туди, в що ти вірив, поки мав життя. Такий закон.

- Але я не вірив ні в що! — вигукнув чоловік, відчуваючи наростаючий страх.

Фігура в плащі раптово зупинила веслування і нахилилася до нього. У її рухах відчувалась невблаганна рішучість. Швидким рухом вона зірвала обличчя чоловіка, ніби це була лише маска. Чоловік застиг на мить, очі його широко розкрились від жаху. Тіло його, позбавлене життя і сенсу, безвільно впало за борт човна, зникнувши у темних водах річки.

- Значить, ти потрапиш в ніщо, - тихо промовив незнайомець, його голос був беземоційним і холодним. Він кинув зірване обличчя в бочку, яка стояла на носі човна. Обличчя впало з глухим звуком, немов непотрібна річ, приречена залишитись забутою.

Місяць, схований за важкими чорними хмарами, все ще спостерігав за цією сценою, байдужий до долі тих, хто загубився на цьому похмурому березі. Вода поглинула тіло чоловіка, і річка, здавалось, бурлила ще голосніше, ніби раділа новій жертві. Темрява, яка панувала навколо, була безжальною і всепоглинаючою, залишаючи після себе лише порожнечу.